• Головна
• Суспільство

Фото: ФБ Кирило Невдоха

Кирило Невдоха ніколи не знав своїх батьків – мати відмовилася від нього ще у пологовому будинку. Залишившись без сімейного тепла та затишку, він вирішив подарувати його таким самим, як він, – і став наставником для 30 хлопців та дівчат з інтернатів.

Про свої поневіряння по дитбудинках та інтернатах, про проблеми дітей-сиріт та вивезених до РФ вихованців, а також про те, як йому, без грошей і жодної рідної душі, вдалося не скотитися, а піднятися нагору, Кирило Невдоха розповів Коротко про. Кирило – керівник офісу дітей та молоді «ДійМо» при Міністерстві соцполітики, координатор проєктів та програм Міжнародного благодійного фонду Help Us Help Ua та студент четвертого курсу Харківського національного економічного університету, де навчається на спеціальності «Соціальне забезпечення».

Сам знайшов рідних у 11 років

- Кирило, ви колись спілкувалися зі своїми батьками? Намагалися знайти їх чи вони шукали вас?

- З мамою я не спілкувався жодного разу. Родичів знайшов сам, коли мені було 11-12 років. Класний керівник залишала документи у класі, я переглянув свою справу та виписав, як усіх звуть, дні народження, адресу – і почав пошук. Виявилося, у мене є старші брат та сестра. Сестру знайшов у соцмережах. Але… ми з нею поспілкувалися лише три дні, а потім вона написала, що обдурила мене і вона не моя сестра. І заблокувала скрізь. Можливо, мати заборонила їй зі мною спілкуватися.

Я дзвонив сестрі – у мене був номер. Раз на два тижні, через місяць, пів року, на свята. Щойно вона чула, що це Кирило, кидала слухавку. А коли я закінчив ПТУ, вона зрозуміла, що мені нічого від них не треба, то знову з'явилася з текстом: «Вибач, я твоя сестра, давай спілкуватися». Її мотиви мені незрозумілі, але вона пише й досі. Я не бачу потреби відповідати. Навіщо?

- Ви когось звинувачуєте в тому, що ваше дитинство пройшло у дитбудинках та інтернатах ?

- Якби держава вчасно підтримала цю родину, все могло б скластися по-іншому. Тут відповідальність держави та батьків, я б їх не поділяв. Знаю випадки, коли навіть лікарі в пологових будинках не роблять нічого, щоб дитина залишилася в сім'ї. Іноді щось не так скажуть, іноді самі радять відмовитись – мовляв, держава подбає краще.

Я народився передчасно, між 7-м і 8-м місяцем – я не знаю, як я виглядав, можливо, так, що лікарі самі порадили віддати до дитбудинку. Якби влада надавала фінансову підтримку таким мамам, які, наприклад, просто не можуть потягнути третю дитину, ситуація могла б бути іншою. Держава витратила купу грошей на моє виховання в інтернатах. А скільки грошей витратили благодійники? Якби ці кошти направили до сім'ї, їх вистачило б на трьох із головою. Можна було б двоповерховий будинок збудувати та шикувати.

- У вас була адреса мами. Чому не пішли шукати її туди?

- Я був у дитбудинку і не міг самостійно їздити до Харкова. Але їздили волонтери та з'ясували, що вони вже звідти переїхали. Усі діти, коли приїжджають волонтери та зав'язується спілкування, намагаються дати дані рідних, аби допомогли знайти. Мені вдалося знайти самому.

- Як я розумію, сестру ви не вибачаєте. А щодо матері? Образа є на неї?

– Я прощаю всіх. Не тримаю зла. Цей біль є досі, але я їх вибачаю. Але не бачу сенсу далі спілкуватися. Думаю, що це, навпаки, може почати руйнувати мене та мій психологічний стан.

"У Росії наших дітей знайти дуже важко"

- Кирило, наскільки погіршилася ситуація із дітьми-сиротами в Україні за час війни?

– Інтернатна система вкотре проявила себе як неефективна. Більшість інтернатів у Донецькій, Луганській, Херсонській областях примусово вивезли до Росії. Коли діти в інтернатах, окупаційній владі це зробити простіше. Є випадки, коли батьки виїжджали, а дітей залишали в інтернатах, сподіваючись, що держава подбає. А вона часом просто не встигала.

Влада країни-агресора відразу передає цих дітей у сім'ї на усиновлення або під опіку. Виходить, що долі своїх дітей їм байдужі, а наших одразу розподіляють по сім'ях. Все легко пояснюється. Із сім'ї важче забрати дітей. Якби вони поміщали їх до інтернатів, ми і Євросоюз мали б більше можливостей їх повернути. Росія у цьому не зацікавлена. Це також про адаптацію та асиміляцію наших дітей – щоб вони швидше стали на шлях «руського миру».

Але якщо країна-агресор визнає, що найкращий варіант для дитини – це сім'я, а не інтернат, чому у нас досі це гальмується та створюються перепони? Це знак нам.

Якщо говорити про Харківську область, звідки я родом, то тут найкраще реалізовують підтримку таких дітей. Звичайно, є проблеми, але кампанію проводять – аж до розсилки СМС із текстом: «Якщо ви хочете поділитися досвідом та любов'ю, то зателефонуйте за цим номером – є діти, які цього потребують». Дітям краще рости в сімейному оточенні – це може бути і опіка, і будинок сімейного типу, і прийомна сім'я чи усиновлення.

- А чи є шанси повернути цих дітей із території країни-агресора? І яка їхня подальша доля – назад до інтернату?

- Назад до інтернату вони точно не потраплять – це позиція України та Євросоюзу. Росія саме цим маніпулює: «А куди ви їх збираєтесь повертати – знову до інтернату?». Цих дітей Центр із розвитку сімейного виховання та догляду відразу намагається влаштувати у сімейну форму виховання. У кожної дитини є свій менеджер та супровід – їм відновлюють документи, влаштовують до навчального закладу та на сімейне виховання.

Кирило – керівник офісу дітей та молоді “ДійМо” при Міністерстві соцполітики. Фото: ФБ Кирило Невдоха

«Після інтернату ніби потрапляєш на Марс»

- Що першим впадає у вічі при відвідуванні інтернатів? Що шокує чи дивує?

- Я сам ріс у цій системі і знаю все зсередини – нічого не змінюється. Проблеми скрізь одні й самі. Підходи, звичайно, різні – десь б'ють, десь - ні, десь крадуть, десь - ні, але все це тією чи іншою мірою відбувається досі.

– Як з'явилося ваше рішення стати наставником?

– Допомагати випускникам інтернатів я почав давно. Мені вдалося стати на ноги, і зараз я продовжую реалізовувати себе - добре вчуся, винаймаю квартиру, працюю, можу забезпечити себе. Мені вже не доводиться, як після випуску з інтернату, пів року збирати на одяг. Я почав розуміти, як і куди звертатися – і почав цим ділитися з дітьми. Бути наставником – це допомагати навчитися жити поза стінами інтернату, де все роблять за тебе і без тебе.

Коли людина опиняється поза інтернатом – їй потрібно вчитися всьому, аж до того, як готувати собі їжу чи розбиратися, як працює пралка чи плита, як вибрати продукти, як вибудовувати стосунки, як освідчитися – і такі запити є. Ти випускаєшся з інтернату – і ніби потрапляєш на Марс. Вчора ввечері пише випускниця з інтернату, вона навчається в універі: «Мені нема до кого звернутися – можеш подивитися презентацію, як тобі?». Людині потрібна людина.

- Ви є наставником 30 дітей. Як і хто може стати наставником?

– Я неофіційний наставник. Якщо офіційно – потрібно звернутися до центру соцслужб чи служби у справах дітей, зібрати пакет документів, пройти консультацію. Якщо побачать, що ти – безпечний дорослий для дитини, дають направлення на навчання наставництву. Це зрозуміло, адже існують маніяки, педофіли та дорослі, які діють більше у своїх інтересах, ніж у інтересах дитини. Дати дитині надію та зникнути, означає для неї ще одну травму.

Потім отримуєш висновок – і йдеш до закладу, де треба підписати тристоронню угоду між тобою, директором, який є опікуном усіх дітей, та центром соцслужб. Також згоду має дати дитина. Один наставник займається лише однією дитиною. Також є корпоративне наставництво, коли шефство над кількома дітьми чи цілим дитбудинком бере компанія. Це не прописано у законодавстві, але якщо адміністрація діє на користь дітей – вони йдуть на таке.

Контакт із дитиною найкраще встановлювати через навчальні тренінги – і навіть не самому, а з командою. Це може бути майстер-клас чи навіть розваги. Це моя особиста рекомендація. Коли ти приходиш до дитини і кажеш: "Я хочу бути твоїм наставником", це може не спрацювати. Хоча буває по-різному, є діти, які дуже-дуже чекають.

Погано поводиться? У психлікарню!

- Яка історія цих дітей вам найбільше запам'яталася чи здивувала?

- Мене вже не здивуєш - нового чогось від дітей тут не дізнаєшся. Те, що дітей за погану поведінку можуть відвозити до психіатричної лікарні – так це й у моєму інтернаті було. Можуть забирати телефони, щоб ти не спілкувався з іншими і не розповідав, як тобі тут погано і хто тебе образив – це теж відбувається. Що не йдуть на поступки… Якщо дитина попросила навчальні курси і вже знайшла компанію, але дирекція не хоче вас там бачити, тому що ця дитина на курсах дізнається, що в неї, виявляється, теж є права, і знатиме куди звертатися… Тоді проблеми будуть у закладу – а проблем ніхто не хоче. Одному з підопічних я зараз знайшов курси англійської на його прохання. Викладачка була шокована тим, наскільки дитина закрита – постійно боїться, ніби над нею хтось стоїть із ціпком. Це проблема багатьох дітей в інтернатах – вони не мають безпечного простору для вільного спілкування та поведінки.

- Що для них найбільша складність за стінами інтернату після випуску?

- Адаптуватись до нового життя. Вони не знають, куди звернутися по юридичну допомогу, психологічну, хто їм може допомогти. Дуже часто психологам не довіряють через те, що у закладі психолог не став тим, хто викликає довіру. Те, що розповіла дитина, переказується вихователям та решті, через що може бути проведена «виховна робота».

Це нерозуміння, як користуватися грошима – багато з них більше 200 гривень у руках не тримали, а у ПТУ починають отримувати стипендію 1500 гривень, а то й 3000. Вони не вміють облаштувати свій побут – звикли до порядку дня. Це формує споживацтво. У сім'ї все одно у дітей є своя зона відповідальності – мама йде на роботу, ти сам собі грієш чи готуєш їжу. А тут – ти був у рожевих окулярах, і коли випускаєшся – вони розбиваються. Добре, якщо чиниш кудись – тоді є перехідний період, за тобою ще хтось наглядає – директор чи соцпрацівник.

У Кирила Невдохи 30 вихованців. Фото: ФБ Кирило

Після випуску часто опиняються на вулиці

- Де опиняються діти після випуску з інтернату, якщо вони не вступають до навчального закладу та залишаються без студентського гуртожитку?

– Якщо десь залишилося житло – йдуть туди. Але часто воно непридатне. Держава має забезпечити їх житлом, але це відбувається в обмеженій кількості – залежить від регіону. Аргумент – «немає коштів». Хтось одружується чи виходить заміж. Це стосунки у співзалежності заради житла. Або йдуть до людей, які надають їм ліжко, та відпрацьовують проживання. Хтось іде на роботу, здатну забезпечити оренду. А хтось іде на вулицю і стає бездомним. Цей відсоток також великий.

– Як у вас склалося з житлом?

- Свого житла у мене досі немає. Через бойові дії у Харкові гуртожиток не дуже працює, і я переїхав спочатку до Львова – і вперше почав орендувати квартиру. Почав працювати, допомогла стипендія з університету: одна - соціальна, друга - академічна, я навчаюсь на відмінно. Зараз мешкаю в Києві і теж орендую квартиру. Житло чекаю від держави. Але його нема.

- Дайте пораду випускникам інтернатів, як не скотитися соціальними сходами вниз.

– Я не боявся роботи – якщо не вистачало грошей, я йшов працювати вантажником після навчання чи на канікулах. Так заробив на перший телефон, одяг.

Після випуску я одразу почав бігати до всіх, хто міг би допомогти мені – підказати, облаштуватись. Мені дали кімнату в гуртожитку, не було ні сковорідки, ні ложки з тарілкою. Звертався до волонтерських організацій, щоб грубку купили, сковорідку, щось для приготування їжі – елементарне. Насамперед після приїзду до Харкова я поспілкувався з випускником інтернату, який уже реалізував себе, і він провів мені екскурсію в реальний світ.

Я не мав вибору - я не згоден бути жебраком, бездомним і знову виживати, а не жити. Благав про допомогу всіх, і більше про допомогу нематеріальну. І багато навчався на тренінгах та семінарах. В інтернатах у дітей формується думка, що, мовляв, якщо я 16 років прожив без доброї освіти, то й надалі проживу. Це так тому, що в інтернатах найчастіше просять дати їм гроші, продукти, гаджети, а у проведенні для дітей освітніх курсів не зацікавлені.

Сироти легше переживають війну

- Як в інтернатах діти сприймають війну ? Є думка, що вони виявляють значно менше емоцій, у тому числі негативних, ніж «сімейні» діти.

- Коли люди втрачають житло і мають сильний стрес, то у дітей-сиріт реакція менш трагічна - ми ніколи не мали житла. Ми ніколи не мали підтримки. Коли всі переживали через втрату або евакуацію своїх близьких, нам не було про що турбуватися - і ніхто не турбувався.

- Про що мріють діти в інтернатах та як їм допомогти?

- Про маму і тата або іншого надійного дорослого. Про те, щоб батьки почали більше заробляти чи виправитись. Був лист від дівчинки, яка писала: «Хочу, щоб мама виправилася». Але дитина не повинна мріяти про маму чи тата – це має бути базово, вона повинна мріяти про велосипед чи інші подібні речі. Але вони хочуть бути у сім'ї.

Якщо немає можливості взяти в сім'ю – сходіть із ними у кіно, театр чи до себе додому, покажіть, як ви готуєте обід. Поділіться своїм досвідом та турботою. Це цінніше, ніж подарунки, які він з'їсть або використовує і завтра забуде, що вони були.