Рік маріупольської трагедії: як живе колектив знищеного росіянами театру
16 березня минає рік, відколи російські окупанти цинічно зруйнували Донецький академічний обласний драматичний театр у місті Маріуполь, поховавши під його завалами сотні людей.
Сьогодні від будівлі не залишилося й сліду, але актори відновили роботу в Ужгороді і вже відбулося чотири прем’єри. Яких змін зазнав творчий колектив та які вистави планують показати глядачам, розповіла KP.UA заслужена артистка України, режисерка, виконувачка обов'язків директора-художньої керівниці театру Людмила Колосович.
За крок до американської мрії
Велика війна застала Людмилу Колосович у Маріуполі. Зізнається, що о п'ятій годині ранку 24 лютого її телефоном розбудив товариш із Києва і сказав, що почалася війна.
Людмила Колосович, в.о. директорки - художньої керівниці Донецького обласного музично-драматичного театру (м. Маріуполь). Фото з архіву Людмили Колосович
- Я одразу чомусь підбігла до вікна, хоча розуміла, що це небезпечно. Почала вдивлятися, почула звуки вибухів… Того ж дня я виїхала з Маріуполя. Спочатку їхала в Київ - в Ірпені були мої речі, які я вивезла заздалегідь, наче відчуваючи недобре. Але події розвивалися настільки стрімко, що була змушена вийти з потяга в Дніпрі - мені сказали, що в Ірпені вже були російські танки. Далі планувала їхати у Львів, проте виїхати з Дніпра було дуже важко - квитків не було, я там застрягла на два дні, і мені друзі порадили сідати в будь-який потяг, проситися, щоб виїхати звідси. Я чекала на пероні будь-якого поїзда на захід України. Ніхто нічого не оголошував з метою безпеки. Потрібно було просто стояти на пероні і чекати.
Нарешті поїзд прийшов, до нього кинулися люди, почалася давка, паніка, потяг просто брали штурмом. Врешті вдалося знайти місце на підлозі біля туалету, весь коридор був заповнений людьми. Так я їхала до Вінниці, де мене вже чекали рідні, і, власне, вони відмовили мене їхати у Львів. Їхали ми дуже довго - полями, степами, десь довго стояли. Нас просили вимкнути телефони, світло, поїзд був чорний. Коли хтось хотів у туалет, доводилося буквально йти по людях, якщо хтось увімкнув ліхтарик, провідниця погрожувала мало не здати його в СБУ.
- Ви планували повернутися в Маріуполь?
- Ні. У мене був шанс виїхати у США. Друзі із діаспори у Флориді обіцяли допомогти з роботою і вже за свої гроші навіть відкрили мені візу на 10 років. Я мала там працювати.
Адміністрація перейшла на бік окупантів
- І врешті у розпал війни ви таки очолили Маріупольський театр. Що змусило відмовитися від американської мрії?
- Я цього не хотіла, бо мала геть інші плани. У квітні мені зателефонували з управління культури і туризму Донецької ОВА і запропонували очолити театр. Я одразу відмовилась, казала, що не хочу працювати в цьому театрі. Вони телефонували знову і знову, і врешті договорилися до того, що якщо я відмовлюся, то хто тоді? Мені стало соромно. І я вирішила, що Америка зачекає. Так я почала думати над відновленням театру. На цю посаду мене призначив голова Донецької військової адміністрації Павло Кириленко.
- А де ж поділося попереднє керівництво?
- Усі - бухгалтер, адміністратори, директор та його заступник, багато акторів, загалом чоловік 60 із колективу - перейшли на бік окупантів. Усі вони тепер працюють в "Российском мариупольском академическом театре имени ордена "Знак почета". Театр носив ім'я цього ордена, чи як його там правильно називати, ще в радянські часи, потім його зняли, і той знак роками лежав десь у підвалі. Коли театр розбомбили, прибігли наші співробітниці, дві бабусі 70-річні - дві сестри (вони завжди були проросійські), і почали на розвалинах щось шукати, можливо, якісь свої речі. Там вони і знайшли цей орден. Вони стерли з нього пилюку, і коли росіяни організувати в окупованому Маріуполі новий театр, вони впросили, щоб цей орден причепили до імені. Так і сталося.
Вистава "Крик нації" про Василя Стуса стала першою постановкою маріупольців після трагедії. Фото з архіву Людмили Колосович
Несприйняття через проукраїнську позицію
- Колектив був настільки проросійським?
- Я там працювала півтора роки, і мені було важко, мене не сприймали за мою проукраїнську позицію. Тоді я, по суті, їхала на Донеччину в український театр, а десь через пів року зрозуміла, що не такий він вже й український. Перші дві вистави я поставила, не спілкуючись з широким колом людей. А коли я через пів року вже приступила до великої постановки Гарсія Лорка "Кохання дона Перлімпліна", де було задіяно багато людей, я зрозуміла, що люди всі навкруги не лише російськомовні, а й підтримують лише російську культуру. Виникли непорозуміння, які полягали в тому, що я говорила українською мовою і просила, щоб на репетиціях актори спілкуватися українською, але не всі відгукувалися на мої прохання і вимоги.
- Чому ж тоді ви там залишалися?
- Я планувала звідти виїхати. Незадовго до повномасштабного вторгнення під час відпустки планувала знайти роботу, практично сиділа на валізах. Деякі свої речі вже й вивезла. Я орендувала квартиру в 23-му мікрорайоні, це околиця міста, і щоночі не могла спати через вибухи (долинали з окупованої частини Донецької обл. - Авт.). Буквально підстрибувала на ліжку, в мене була депресія. Я відчувала, що тут буде війна. Однак полишити Маріуполь не встигла.
- Скільки вистав ви там встигли поставити?
- За півтора роки роботи - чотири вистави, це дуже багато. Готувалася до постановки Гоголя "Одруження", але натхнення вже не було, бо знала, що там її буде важко поставити українською. Там я поставила "Вірочку" Антона Чехова українською, сама зробила переклад. Потім була "Фріда" драматургині Тетяни Іващенко. Для них це було досить несподівано було, бо театр ніколи нікуди не виїжджав на гастролі, вони не знали, що відбувається навкруги, і не розуміли, як можна ще щось поставити, окрім російської драматургії. Потім я поставила Гарсія Лорка "Кохання дона Перлімпліна". Четвертою була вистава Ліни Костенко "Маруся Чурай" - у нас мала назву "Маруся".
Породіллям дали найкращі приміщення
- Що вам розповідали колеги про трагедію 16 березня 2022 року? Адже вас тоді там не було.
- Бомбосховище в театрі - це підвал, розрахований на 60 чоловік. До речі, цифра "60" переслідує театр - він був побудований в 1960 році, на місці кладовища. Театр мав чотири поверхи і один поверх під землею. Спочатку там, у підвалі, ховалися працівники, а потім відчинили двері для всіх охочих, бо звідти мав бути "зелений коридор". Це був центр збору, і люди туди почали стікатися. З дітьми, котами, собаками… За кілька днів туди перевезли і породілль з розбомбленого перед тим пологового. Їх розташували в гримерках, бо там був ремонт, були дивани, було затишно. Тому їм віддали кращі місця. А інші люди сиділи та лежали в коридорах, на мармурових сходах. Так приміщення було вщент заповнене людьми, аж до четвертого поверху.
Очевидці розповідали, що було дуже страшно, не було на чому сидіти. В хід пішли театральні костюми, декорації, реквізит. Потім почали виламувати оксамитові крісла, на них сідали, їх палили, на них готували їжу.
Тому, коли кинули бомби, насамперед загинули породіллі, бо бомби впали на сцену і закулісну частину театру. Фойє відносно вціліло.
"Вертеп Донеччини" з'явився вперше в історії донецьких театрів. Фото з архіву Людмили Колосович
Врятувала піжама с Людиною-павуком
- З ваших колег ніхто не загинув?
- Слава Богу, ні, але були поранені. Зараз зі мною працюють двоє акторів, яким пощастило там вижити. Віра Лебединська, їй 65 років, і ще один молодий актор. Він розповідав, що це був ранок, він був у піжамі Людини-павука. Разом зі своєю дівчиною поснідали. Казав, якусь рибу їли, бо поруч розікрали магазини, і в них було багато риби. Потім він хотів руки помити, а дівчина його не пустила. Власне, це й врятувало йому життя. Коли бабахнуло, вони по трубах через якусь щілину вилізли на вулицю. Всі були у будівельній пилюці, а навколо стояв суцільний крик. Він бачив мертві тіла дітей, дорослих, людину, яка повзла без ноги і кричала. Вони з дівчиною та її мамою бігли по трасі, і ця піжама їх врятувала - зупинився чоловік на машині і запропонував підвезти. Тепер цю піжаму він береже як талісман.
А Віра Лебединська - людина немолода, їй, зазвичай, важко було пройти 30 хвилин до моря. В момент удару вона сиділа у студії звукозапису в підвальному приміщенні. Коли я роздивлялася фото, то навіть подумала, що вона мала загинути, бо бомба впала саме там. Віра потім розповіла, що їй вдалося вилізти через якусь щілину і врятуватися. Щоправда, кота свого вона так і не знайшла. Її верхній одяг здуло вибуховою хвилею. Тож Віра бігла в халаті, десь схопила чужу куртку, валізу свою і годину бігла по узбережжю, каже, не відчуваючи ніг.
Хотілося подалі від російського кордону
- Як ви опинилися в Ужгороді і чому саме Закарпаття?
- Коли я все ж дала згоду очолити театр, почали з управлінням культури і туризму Донецької ОВА вирішувати, куди ми можемо переїхати. Серед варіантів були Київ, Львів, Ужгород. То ж вирішили їхати на Закарпаття, подалі від російського кордону. Ми хотіли спокійне місце, щоб люди, які пережили цей жах, могли адаптуватися. Про переїзд домовлявся між собою губернатор Донецької області Павло Кириленко та очільник Закарпатської області Віктор Микита. На початку травня я приїхала сюди сама, займалася поновленням документації, адже все згоріло в Маріуполі. Всі працівники приїхали 1 червня. Загалом нас тоді приїхало 12 чоловік (з них - сім акторів), хлопчик - дитина наших акторів, їхній песик. Нас забезпечили житлом, дали місця в гуртожитку. Але не всі змогли виїхати одразу, хтось доїжджав влітку, хтось - восени. Ми лише не запрошували тих, хто виїхав у Росію чи Крим. Решта людей житлом не забезпечені, вони орендують квартири за свій рахунок. І це, звісно, напряжно. Ми також почали проводити конкурси і добирати акторів, зокрема до нас доєдналися дві актриси з Харкова та один актор з Києва. Тож нині у нас вже 13 акторів.
- Які вже вистави ви поставили в Ужгороді?
- Першою нашою виставою в Ужгороді була постановка про життя і долю Василя Стуса "Крик нації". Наступна "Маріупольська драма" була створена режисером із Закарпаття Євгеном Тищуком. П'єса була написана за спогадами акторів, які перебували у розбомбленому театрі. Ближче до Різдва ми створили казку для сімейного перегляду "Качка" за сучасною п'єсою польської драматургині Марти Гушньовської. Прем'єра була 25 грудня на Різдво. Рік завершила наша вистава "Вертеп Донеччини". Це вперше в історії донецьких театрів (яких було колись п’ять: чотири залишилися на території ОРДЛО після 2014 року, а один - в Маріуполі) було створено вертеп. Я є режисеркою цієї постановки і пишаюся нею. У ній ми відродили донецькі колядки та щедрівки, які знайшли. За основу взяли п'єсу Пантелеймона Куліша "Іродова морока", використавши на афіші відоме фото з "Азовсталі" з променем. Бо в цьому вертепі є і про "Азов". А вже 19 березня ми випускаємо п'яту виставу. Вирішили, що вже весна і не потрібно лише плакати і сумувати. Це буде еротична комедія "Декамерон".
- Як вас зустріли ужгородці?
- Дуже добре, ми розуміємося. Звісно, тіснувато, бо один театр, окрім того, це ще й заїжджий майданчик для всіх гастролерів. Тож сцени не дуже вистачає, але що зробиш - іншої домівки у нас наразі немає.
Афіша до вистави "Вертеп Донеччини". Фото з архіву Людмили Колосович
Закордонні гастролі розписані по тижнях
- Ви останнім часом багато гастролюєте за кордоном.
- Так, у нас багато міжнародних проєктів. У серпні минулого року я підписала угоду про міжнародну творчу співпрацю з французькою театральною компанією "Поза грою", а у жовтні полетіла до Франції для першої резиденції. Так почалася робота над виставою Memento, головна тема якої геноцид - у Франції, Конго та Україні. Вистава буде складатися з трьох частин. У ній беруть участь троє французьких акторів, французька режисерка, актриса з Конго і я з України. Французькій стороні дуже сподобалась співпраця з нами, і мене затвердили на дуже велику роль. Окрім того, що я там виступаю як акторка, я ставлю шматок цієї вистави як режисерка. Задля цього навіть довелося вивчити свою роль французькою мовою, аби відмовитися від російськомовної перекладачки. Спочатку було важко, говорила повільно, але я впоралася. 5 липня 2023 року в місті Беллак (Франція) відбудеться прем'єра цієї вистави, третя частина якої буде присвячена повністю Маріупольському театру, його знищенню росіянами і відновленню роботи.
Також ми були на фестивалі в Польщі, тепер їдемо в Словаччину. Будемо грати там три вистави для переселенців. Окрім того, заплановані гастролі у Німеччині, місто Лейпціг.
- Чи хотіли б повернутися в Маріуполь?
- Важко відповісти однозначно. Місто розбите, там, де був театр, - буде меморіал. Там замурували людей, запах страшний. Та й вдруге на кладовищі театру точно не буде.
Ми поїдемо в Донецьку область, дуже хочемо, але куди - поки невідомо. Можливо, це буде Краматорськ. Зараз головне - здобути перемогу, а далі - час покаже.
Народилася на Донеччині. Українська театральна режисерка, актриса, Заслужена артистка України (1996). З травня 2022 року - в.о. директорки - художньої керівниці Донецького обласного музично-драматичного театру (м. Маріуполь). Після закінчення школи навчалася у Дніпропетровському державному театральному училищі (диплом із відзнакою за спеціальністю «артистка театру ляльок»). Режисерську освіту здобула у 2008 році у Рівненському державному гуманітарному університеті на художньо-педагогічному факультеті. Професійну діяльність розпочала у 1983 році у Львівському ТЮГу. Була ведучою артисткою, грала всі головні ролі тюгівського репертуару до 2004 року. Державну нагороду - почесне звання «Заслужена артистка України» - отримала у 1996 році. З 2005 по 2008 роки працювала артисткою вищої категорії Драматичного театру Західного оперативного командування, з 2008 по 2009 - артистка вищої категорії у Муніципальному театрі, згодом перейменованого на Львівський драматичний театр ім. Лесі Українки, в період з 2009 по 2014 роки - художня керівниця цього театру. З вересня 2020 року - режисерка-постановниця, а з травня 2022-го - в.о. директорки - художньої керівниці Донецького обласного музично-драматичного театру (м. Маріуполь).
