Array ( [0] => 2829 [1] => 2836 [2] => 2850 [3] => 2860 [4] => 2871 [5] => 2883 [6] => 2890 [7] => 2898 [8] => 2921 ) 1
0
Завантажити ще

Мешканці Миколаєва: Краще жити під обстрілами, ніж в окупації

Мешканці Миколаєва: Краще жити під обстрілами, ніж в окупації
Фото: особистий архів Юлії Бурлаки

До війни пів мільйонне портове місто на березі Південного Бугу потроху приходить до тями, заново вчиться дихати. Щоденний гуркіт гармат та оглушливі вибухи стихли, коли війська противника відступили від Херсона. Саме звідти щодня діставалося багатостраждальному Миколаєву та окрузі, яка місцями перетворилась на руїни.

З кранів тече річкова вода

З лякаючою «музикою» війни з міста не пішли труднощі, які вона принесла, хоча, звичайно, мешканці почуваються значно спокійніше. Як і минулої весни, у місті немає питної води. До цього місцеві вже пристосувалися – набирають із свердловин чи домовляються із власниками колодязів у приватному секторі – за «дякую» чи за гроші, іноді – за їжу.

Потребу технічної води частково забезпечує Південний Буг – з кранів тече річкова вода. Прати або мити посуд нею задоволення мало, вода в Бузі солона і з душком, але для туалету годиться. Миколаївці вже мають досвід життя місяцями навіть без нормальної технічної води, раніше її також завозили у двори. Збір дощової минулої весни у Миколаєві був звичайною справою.

Лякали другим Маріуполем

Поки що говорити про нормальне життя у Миколаєві не доводиться – вижити б. Але прильоти стали набагато рідшими, а це вже щастя.

- Зараз тихіше, а коли Херсон був під окупацією, ми щодня жили під обстрілами, - розповідає KP.UA служителька церкви Ісуса Христа (перебуває у найбільш постраждалому Корабельному районі. – Авт.) у Миколаєві, волонтер Юлія Бурлака. – Ризик є – ось обстріляли Очаківський район поряд з нами, загинула молода родина, але якщо порівняти з тим, що було – то це незрівнянні речі. А як почалася війна, у місті був просто колапс – загрожувала окупація, на території вже йшли бойові дії… Через нас хотіли потрапити до Одеси, і ми для них були як кістка у горлі. Оборонялися, як могли.

Мешканці Миколаєва згадують, як їх щоразу охоплював жах при думці про окупацію, про неминучість якої говорили з початку війни.

- Нас лякали, що в нас буде другий Маріуполь, - сумніє від спогадів Юлія. - Щодня ти це чув з кожної праски, мама була в істериці, благала виїхати. Спочатку все так і виглядало, дуже жорстко було - ні хліба, ні продуктів. Але все ж таки місто не окупували. Вірю, що такого вже не буде.

Мати Юлії на початку війни виїхала за кордон. Юлія із донькою вирішили залишитися.

Юлія Бурлака на тлі зруйнованої школи біля церкви та приватного сектору. Фото: особистий архів Юлії Бурлаки

Юлія Бурлака на тлі зруйнованої школи біля церкви та приватного сектору. Фото: особистий архів Юлії Бурлаки

Херсонці зараз переїжджають до нас. У безпеку

Юлія зізнається - для неї особисто окупація набагато страшніша за обстріл. Причому це не лише її думка, поїздивши кілька місяців деоккупованими населеними пунктами Херсонської області, вона переконалася – у місцевих дзеркальні настрої.

– Для людей, які усією душею за Україну, це була каторга та мука, – зітхає наша співрозмовниця. - А скільки людей викрадали, брали «на підвал», ґвалтували… Тварини так би не вчинили ніколи. Коли ми їздимо селами, люди нам розповідають, що з ними робили. Більшість каже, що краще вибухи снарядів, ніж окупація – принаймні є свобода вибору, люди почувають себе вільними. Ми їздимо туди під обстрілами – зараз у них так, як було в нас. Постійно чуємо прильоти вдень та вночі.

Багато херсонців та мешканців області після визволення міста перебралися до Миколаєва. Також через обстріли.

Зараз до Миколаєва потроху повертається життя – вже навіть відкриваються кафе та піцерії. Хоча поки що це не поширене явище. А ось роботу знайти, щоб мати можливість посидіти в кафе, практично нереально – крім закладів громадського харчування, магазинів та аптек, все стоїть: заводи, навколо яких у Миколаєві крутилося життя, зруйновані. Бізнес та виробництво у місті, за словами Юлії, зупинені практично повністю.

Незважаючи на це, потроху починають повертатися ті, що раніше виїхали. Хоча далеко не всі, звісно. Декому й повертатися нема куди: будинки в окрузі зруйновані. Багато таких, хто змушений виживати виключно на гуманітарці. Комусь допомагають родичі із-за кордону.

Нині миколаївські волонтери самі розвозять гумдопомогу до особливо постраждалих сіл області. Фото: особистий архів Юлії Бурлаки

Нині миколаївські волонтери самі розвозять гумдопомогу до особливо постраждалих сіл області. Фото: особистий архів Юлії Бурлаки

Знайти лікаря важко

З початком війни у місті зникли не лише продукти та вода, а й ліки. Насилу Юлії вдалося дістати їх для доньки, у якої проблеми зі здоров'ям. Ділитись таким особистим Юлія не хоче, але зазначає – коли ситуація стала критичною і донька потрапила до реанімації, ліки таки вдалося дістати – з Одеси.

Сьогодні все більш-менш налагодилося, але залишається проблема з лікарями – у поліклініці іноді можна застати лише медсестру. Багато медиків виїхало, потрапити на прийом до лікаря дуже важко, їх просто не вистачає.

Юлія Бурлака залишилася в місті разом із донькою, щоб допомагати іншим – більшість здатних працювати і надавати цю допомогу в паніці залишили місто.

У магазинах, згадує, нічого не було, часом на полицях можна було побачити, наприклад, лише кетчуп.

- До нас до церкви приходило дуже багато людей – продовжує Юлія. - Та й хто б тоді їм допомагав? Ми самі з іншими віруючими тоді жили та ночували у церкві. Додому ходили тільки помитися – перебіжками. До дому – 10 хвилин, але не факт, що ти добіжиш…

Спочатку в церкві збиралися лише парафіяни, потім почали підтягуватися люди із сусідніх дворів – як в укриття. Церква здавалася безпечнішою, хоч тут і немає бомбосховища. Але все одно засинали, не знаючи, чи прокинуться наступного дня.

Коли прилетіло за кілька метрів від церкви і на людей посипалися уламки скла, вони вже прощалися з життям. Тоді окупанти промазали по цілі – мітили до сусідньої школи, а потрапили до багатоповерхівки поряд.

– Ракета пробила два поверхи, був лише частковий вибух. Страшно уявити, що вона могла наробити, – говорять місцеві жителі.

На щастя, людей у тих квартирах не було – через обстріли всі виїхали.

Хто і коли візьметься за відновлення зруйнованого житла поки що сказати складно. Фото: особистий архів Юлії Бурлаки

Хто і коли візьметься за відновлення зруйнованого житла поки що сказати складно. Фото: особистий архів Юлії Бурлаки

Школи та університети зруйновані

Люди дивовижним чином самоорганізувалися. У псевдовосховищах проводили ночі та збиралися групами і, пам'ятаючи про порожні полиці у магазинах, почали нести з дому все, у кого що було. Якщо вдавалося роздобути продукти, наприклад, крупи – готували їжу для присутніх, частину роздавали. Спочатку все – власним коштом, потім приєдналися гуманітарні місії. Зараз, за рік, вони практично зійшли нанівець – продуктів вже майже не привозять. Окрім їжі, возили ще гігієнічні засоби – мило, памперси, на які був і залишається великий попит.

- Діти вже потроху починають з'являтися, гуляють вулицями, тільки до шкіл цього року вони точно не підуть, - зітхає Юлія. – Та й батьки не пустили б. Школи зруйновані. У нашому Корабельному районі залишилася одна школа з п'яти. Дві повністю лежать у руїнах – було два прильоти ракет.

За словами місцевих жителів, у школи, університети та дитсадки цілилися цілеспрямовано.

Особливо від обстрілів постраждали навчальні заклади. Фото: особистий архів Юлії Бурлаки

Особливо від обстрілів постраждали навчальні заклади. Фото: особистий архів Юлії Бурлаки

Є місця – як декорації для фільму жахів

Пастор церкви разом із служителями щотижня у роз'їздах – возять гуманітарку Миколаївською та Херсонською областями.

- Сьогодні всі поїхали до Олександрівки – це село на Херсонщині за годину їзди від нас, - розповідає Юлія. – Там жахлива картина – майже кожен будинок зруйнований. Коли вперше туди їхали – ніби дивилися з вікна машини фільм жахів. Там живого місця від села не залишилося.

В Олександрівці залишилися  одна-дві сотні людей із трьох тисяч, їм допомагають. Днями жителі навіть відмовилися від привезеної партії продуктів – наразі вистачає. Туди ж волонтери возили буржуйки, плівку, щоби забити вікна, якісь матеріали для часткового відновлення будинків. Це, звичайно, не єдине село на півдні, яке перетворилося на руїни. У деяких таких населених пунктах залишається лише кілька десятків людей.

У неділю допомогу видають у церкві. Щоправда, вже не кожної неділі – гуманітарки не вистачає. За раз пакети забирають близько 400 осіб. Ідуть з талонами, які видають за списками, щоб уникнути товкотнечі, як на початку війни.

За час війни, за словами служителів, віруючих побільшало.

– На війні мало атеїстів, – сумно посміхаються місцеві.

Мешканці Миколаєва сподіваються, що страшний 2022 рік уже не повториться – вважають, що за цей час ЗСУ виснажили ворога, і навряд чи він знову рушить на Херсон, а звідти – на Миколаїв. Принаймні в це хочеться вірити.