Array ( [0] => 2829 [1] => 2836 [2] => 2850 [3] => 2860 [4] => 2871 [5] => 2883 [6] => 2890 [7] => 2898 [8] => 2921 ) 1
0
18 квiтня
Завантажити ще

Пастор Георгій Підойма, який дав притулок 150 біженцям з Маріуполя: Вони для мене стали сім'єю

Пастор Георгій Підойма, який дав притулок 150 біженцям з Маріуполя: Вони для мене стали сім'єю
Фото: Скрин видео "Cуспільне"

Вже рік на території церкви в Іживцях Чернівецької області мешкають 50 переселенців із Маріуполя – прибуло втричі більше, але роз'їхалися у пошуках нової долі. А для цих 50 осіб, яким через війну нікуди повертатися, почали облаштовувати нове життя – звели будинок, багато хто влаштувався на роботу, діти пішли до школи. Але цьому передував довгий і небезпечний шлях, сповнений поневірянь і страждань.

Тоді, рік тому, коли російські війська методично і безжально стирали Маріуполь з лиця землі, а розгублені жителі, цілодобово ховаючись у підвалах, не знали, куди тікати, пастор Георгій Підойма гостинно відчинив для них двері храму.

3 березня маріупольці, більшість з яких були парафіянами маріупольської церкви Христа Спасителя, зібралися і практично без речей виїхали у невідомість.

Щоб дістатися Чернівців, маріупольчанам знадобився цілий тиждень – під обстрілами, кілька днів без зв'язку, на побитих-простріляних машинах – але доїхали всі, цілі та неушкоджені.

Про подробиці цієї історії та про те, як нові парафіяни пастора Георгія розпочали життя з нуля, він розповів KP.UA.

Біженці тікали з Маріуполя майже без речей. Аби врятуватися. Фото: REUTERS

Біженці тікали з Маріуполя майже без речей. Аби врятуватися. Фото: REUTERS

«З матрацами для маріупольців допомагало все село»

- Ми всі пам'ятаємо цей жах, який відбувався з Маріуполем. Як біженцям вдалося виїхати, адже місто знаходилося під постійним обстрілом? Але в результаті, доїхали ж нормально...

- Ой, ні, не нормально. Весною минулого року до нас приїхали 140 людей. Більшість із них є парафіянами маріупольської церкви Христа Спасителя, з якою ми співпрацювали до війни. Перед початком повномасштабного вторгнення вони мені казали: якщо почнеться війна, ми приїдемо до тебе. Так і сталося.

Це ціла історія. Одна колона їхала до нас із Маріуполя тиждень. Люди потрапляли під обстріл - їх заганяли в села, там їм доводилося чекати, коли стихнуть бої. Дорогою бачили розстріляні трупи солдатів. Весь цей час від них не надходило жодних повідомлень! Ми вже думали, що вони загинули. Слава Богу, доїхали усі. Це страшно, мені було важко слухати їхні розповіді.

- Майже півтораста людей - це ж величезна кількість. Як вам вдалося їх усіх розмістити, нагодувати?

- Щодо питання, де спати і що їсти, думаю, умови у моїх постояльців були кращими, ніж у багатьох інших переселенців. Ми організували спальні місця скрізь, де тільки можна. На балконі приставили одна до одної лави, поклали зверху матраси – там у нас спало 16 людей. Матрасів на всіх не вистачало – приносили їх із села. На щастя, у нас тепла підлога – хтось укладався на матрасах на підлозі. І в коридорах спали.

Наплив людей був дуже великий – вони приїжджали та приїжджали. Звісно, ​​їх треба було десь розмістити. У їдальні по три рази сідали їсти: за одним столом усі не поміщалися.

Вимушеним переселенцям довелося ночувати на зрушених лавках просто у церкві. Скрин

Вимушеним переселенцям довелося ночувати на зрушених лавках просто у церкві. Скрин "Cуспільне"

- Як ви вирішували питання з гігієною – душ, прання? Адже людей було дуже багато.

– Спочатку виникали складнощі: у нас був лише один душ – розвозили своїх підопічних по сім'ях із нашого села, щоб вони могли помитися та попрати речі.

Із теплом проблем не виникало, як і з продуктами харчування. Дуже допомогли друзі нашої церкви з Румунії та Німеччини. Вони постійно привозили те, що потрібно для життя, включаючи молоко та солодощі для дітей. Навіть не знаю, що б ми робили, якби не їхня допомога.

Але зараз уже простіше – і побут вже більш-менш налагоджений та організований, і людей менше. Через деякий час хтось поїхав до Німеччини, хтось залишився тут.

Влітку гараж почали перетворювати на повноцінне житло. Скрин

Влітку гараж почали перетворювати на повноцінне житло. Скрин "Cуспільне"

Бажають залишитися на Буковині

Побут біженців, які залишилися, потрібно було якось облаштовувати. Адже люди не могли постійно ночувати в церкві і бігати митися в село. Біля церкви була господарська споруда – чи то гараж, чи місце для зберігання дров. Почали зводити стіни, добудовувати кімнати, штукатурити, утеплювати – з'явився повноцінний будинок. У якому, до речі, є три душі. Зводили майже самотужки – серед біженців виявилися й професійні будівельники. Гроші надходили від благодійних пожертв з Німеччини та Румунії.

Наразі, за словами пастора, тут закінчують будувати невелику сауну, в якій ще два душі. Загалом, із чим-чим, а з гігієною проблем уже немає. Та й перезимували нормально.

– Є й такі, хто вже нікуди не хочуть їхати. Навіть додому, якщо Маріуполь звільнять. Тут їм подобається природа, та й повертатися більше нема куди, - каже Георгій Підойма.

- Люди не хочуть повернутися до Маріуполя через травму, яку вони пережили в окупації?

– Травма - це одне. Окрім травми, зруйновано їхні будинки, як і саме місто, багато не знайдених мін. Навіть якщо Маріуполь звільнять, ще буде багато трагічних випадків, пов'язаних із цією війною.

Кімнати для гостей. Скрин

Кімнати для гостей. Скрин "Cуспільне"

- Скільки людей залишається з вами?

– Близько 50 осіб. Усі вони - парафіяни церкви, включаючи двох пасторів. Вони мені не переселенці, а сім'я. І мені буде дуже сумно, якщо вони виїдуть.

- І маріупольський пастор із вами?

- Його родина зараз у Німеччині, а він в Україні. Їздить країною, проводить зустрічі з членами своєї церкви. До нас приїжджає на різноманітні заходи. Його сім'я чекає на звільнення Маріуполя, щоб повернутися додому.

- Як живуть люди, які лишилися у вас? Знайшли вони роботу? Чи влаштувалися діти до школи?

- Так, звичайно! Щодня за дітьми приїжджає автобус та відвозить їх до школи, до сусіднього села. Також люди знаходять роботу. Хто де. Деякі наші постояльці влаштувалися до лікарень. Вони дуже добрі фахівці, у Маріуполі працювали медтехніками.

- А як справи з лікарями? Якщо хтось захворів, треба їхати до сусіднього села?

- Спочатку у багатьох виникали проблеми зі здоров'ям, пройшла хвиля простудних захворювань. 2-3 тижні я возив їх до лікарні, викликали швидку допомогу. Але ця хвиля пройшла, залишилися лише спогади.

У нас тут є свої медсестри, але так чи інакше лікарня потрібна. Завтра забиратиму чоловіка, який переніс інфаркт. Слава Богу, з ним уже все гаразд.

Багато хто не хоче їхати і через гарні краєвиди. Скрин

Багато хто не хоче їхати і через гарні краєвиди. Скрин "Cуспільне"

«На осінь запланували євангелізацію Маріуполя»

- А як люди проводять вільний від роботи час? Можливо, у вас з'явилися якісь спільні традиції.

- Збираємось разом на службі. Це – час для спілкування. Читаємо Біблію, знаходимо там відповіді на запитання, які виникають у них. Звісно, ​​відзначаємо разом дні народження – це обов'язково. Всі як одна велика родина приєднуються до святкування.

Мої постояльці організували спортивний майданчик, вечорами грали у волейбол, проводили змагання. Тенісний стіл у нас є, у теніс грають і дорослі, і діти.

Директор сусідньої школи дала ключ від спортивної зали, де дозволила грати взимку.

Вечорами ми палили багаття. Сюди приходили юнаки та дівчата, разом спілкувалися, грали на гітарі, співали пісні. Ці моменти стали найщасливішими у моєму житті.

- Чи доводилося вам надавати спочатку психологічну та духовну допомогу вашим постояльцям?

- Звичайно! Із самого початку їм було складно. Хоча не можу сказати, що вони перебували в абсолютно стресовому стані: віруючі покладаються на Бога.

А десь через місяць-півтора після їхнього приїзду я чув молитви деяких сестер. Вони говорили: «Боже, дякуємо Тобі за те, що Ти визволив нас від машин, будинків і всього, що в нас було, для того, щоб стати до Тебе ближче». Вони зрозуміли, що близькість з Богом найважливіша. Все, що є на землі, ми можемо в будь-який момент втратити, а близькість з Богом ми ніколи не втратимо.

- Ви говорили, що у вас ніколи не виникає мовних суперечок, бо головна мова – мова любові.

- Звичайно! Останнім часом я частіше говорю і проповідую російською. Спочатку було важко: довелося згадувати свою молодість. Вже набагато впевненіше почуваюся.

Водночас наші постояльці намагаються переходити на українську мову. Ми розуміємо: зараз це особливо потрібно. Ми не нехтуємо російською мовою: мова не винна у тому, що між нами відбувається. На останньому богослужінні маріупольці сказали: ми співатимемо українською. У рідному місті вони говорили російською, а зараз уже співають українською пісню, яку я знав лише російською. Також багато хто вивчив якісь слова румунською, і вже можуть щось розуміти.

Парафіяни шукають втіху в Богові. Скрин

Парафіяни шукають втіху в Богові. Скрин "Cуспільне"

- А якою мовою ви співаєте псалми і читаєте молитви?

- Українською, російською та румунською.

- Ви кажете, що багато хто не хоче їхати. Але ж є й ті, хто планує повернутися до Маріуполя?

- Багато хто, звичайно, мріє повернутися додому. Казали: їздитимемо один до одного в гості. Але частіше до них приїжджатиму все ж таки я: на осінь ми запланували євангелізацію Маріуполя. З надією на те, що його буде звільнено.

- Оптимістично. А як відбувається євангелізація?

– Приїжджаємо до церкви, нам дають адреси – ми приїжджаємо до людей додому, відвідуємо будинки інвалідів, хворих людей. Спілкуємося з ними, говоримо про Євангеліє.

Маріуполь - особливий: там дуже відкриті люди. Якось спілкувався з маріупольцем опівночі: він був готовий зі мною говорити навіть у такий пізній час.

Я не радий цій війні, але дуже радий, що ці люди сьогодні зі мною. Незважаючи на те, що виникає багато клопотів, доводиться часто їздити до Румунії, щоб вирішувати поточні проблеми, вони є для мене великим благословенням.

Пастор вважає, що головне – це кохання. Скрин

Пастор вважає, що головне – це кохання. Скрин "Cуспільне"