Аеророзвідник під Вугледаром пише пісні та носить музичну студію в рюкзаку
У перервах між бойовими завданнями 28-річний аеророзвідник Павло Прижегодський із позивним «Гітарист» записує пісні. Після 24 лютого минулого року хлопець займався волонтерством, потім мобілізувався та потрапив у гарячу точку – Вугледар. На фронті Павло попросив волонтерів передати йому гітару на передову. Облаштував міні-студію у підвальному приміщенні, де мешкає з побратимами.
Після яких трагічних подій на фронті народилася перша пісня, як з піхотинця він перекваліфікувався на оператора дронів і як планує в майбутньому захищати культурний фронт, Павло розповів KP.UA.
«Шукав, де дістати повістку, щоб потрапити на фронт»
- Павле, ви розпочинали свій шлях до аеророзвідки з волонтерства. Як ви зустріли початок війни та коли потрапили на фронт?
– До 24 лютого 2022 року я працював у громадському секторі. Зустрів війну, коли був помічником керівника «Будуємо Україну разом». Ми займалися будівельним волонтерством – відбудовували приміщення, що постраждали від бойових дій, будували молодіжні центри, допомагали сім'ям, які перебували у скрутному становищі, займалися ремонтом.
Коли почалося вторгнення, я був у Києві. 24 лютого виїхав до Львова: я людина не військова. Вже на фронті дізнався від побратимів, що тоді без досвіду роботи на війну і не брали: спочатку тих, хто не мав жодного відношення до військових, розвертали.
У Львові у перші тижні війни займався волонтерством та гуманітарною допомогою. Відправляв її хлопцям на фронт, «Азову» до Маріуполя, до Києва багато чого їхало. Потім підключився до більш системної роботи з підтримки військових, під кінець квітня вирішив мобілізуватися.
- Що вас спонукало вирушити воювати?
- Думаю, причина є досить очевидною для всіх українців, хто хоч трохи цінує країну, в якій живе. 24 лютого всі люди, яких я зустрічав, мали бажання рвати ворога зубами. Усі об'єдналися, і я не був винятком.
Коли приїхав із Києва до Львова, намагався записатися до тероборони із запитом, щоб мене навчили воювати. Тоді мені сказали, що воювати тут не навчать – можете патрулювати Львів без зброї. Я зрозумів, що це буде не дуже корисно: цим уже й так займаються - вирішив залучитися до більш ефективної роботи.
Бажання захищати батьківщину було в мене від самого початку. Але тоді я не відчував себе військовим і не знав, чим можу бути корисним. У результаті прийшов у військкомат, щоб мали мене в полі зору і могли забрати, якщо в мені буде потреба.
Зареєструвався як внутрішньо переміщена особа у Львові. Мені сказали, що військкомат зараз не ставить на облік, але мене можуть взяти з повісткою. Я шукав повістку, знайшов її, прийшов та мобілізувався.
– А що було потім? Спочатку ви були піхотинцем, а потім перейшли у дрони-розвідники.
- Я приїхав на фронт на загальних підставах, мене розподілили в піхоту, але з самого початку я хотів займатися аеророзвідкою. Мені здається, це було єдине, що я бачив для себе. Однак можливості десь цьому навчитися не було: коли я проходив курс молодого бійця, не було такої галузі.
Коли заступив на бойове чергування, буквально на передок, почала формуватися аеророзвідка в нашій роті. Мені запропонували це робити.
– Ви про це просили?
- Ні, це збіг: нікому не казав, що хочу бути аеророзвідником. Просто командир вирішив: раз я дуже активний, можна запропонувати це мені. Ми почали вибудовувати систему аеророзвідки в роті, потім у батальйоні. Займаємось цим досі.
- У вас був якийсь досвід роботи із дронами?
– Ні. У нас у роті був один побратим, який мав бодай якесь уявлення про те, що таке дрон. А я - молодий і активний, довбав командування питанням: «Що мені робити? Дайте мені що робити!». До нас направили одного хлопця як стрільця-охоронця, дали один дрон і сказали: «Хлопці, розбирайтеся!». Довелося розбиратися.
Павло дуже хотів займатися аеророзвідкою. Фото: instagram.com/przhegodsky
"Музика зі мною весь час, то ж і позивний дали відповідний - "Гітарист"
- Чи давно ви почали грати на гітарі? І як прийшла до вас ідея записувати пісні під час війни?
– На гітарі граю близько 12 років. Колись у мене був гурт, також був вуличним музикантом. Останніми роками граю виключно для друзів, переважно виконую чужі пісні. У мене є кілька своїх пісень, але пишуться вони досить рідко і досить важко.
На фронті відбулася переоцінка цінностей. Зрозумів, що музика зі мною була весь час, і позивний мені дали відповідний – «Гітарист».
Зібрав невелику студію, яка вміщується в мій рюкзак. Потім написав текст та музику пісні, яка протягом тижня-двох, сподіваюся, вийде у студійному звучанні.
- Що входить до вашої студії?
- Мікрофон, ноутбук та звукова карта, щоб можна було записати гітару, – і все.
– «Моя перемога» – одночасно і про перемогу, і водночас дуже сумна. Що було поштовхом до її написання?
- В одному в селі, де ми базувалися, загинуло тринадцять наших побратимів. Вранці, коли ми приїхали туди, виявили лише згарище. Коли їхали дорогою, бачив, як у долині розвивається дим. Свої враження описав у віршованій формі – так з'явилася «Моя перемога».
Посмотреть эту публикацию в Instagram
- І багато ваших пісень пов'язані з війною?
- З того, що далі пішло у світ, у мене була написана лише одна. Я не впевнений, що хочу писати про війну надалі: у якийсь момент її стало надто багато.
Пригадую, після повномасштабного вторгнення чекав, коли хтось напише пісню про війну. Розумів, що багато музикантів будуть висловлювати те, що відбувається, і зараз почнеться творчість, що піднімає дух.
Зараз усвідомив: якщо тобі нема чого сказати, то краще не казати нічого. Війна - це така тема... Тут можна говорити про те, що відчуваєш до глибини душі, або мовчати. Писати заради того, щоб бути на хвилі та повістці дня, не варто. Якщо я щось відчую, тоді пишу пісню.
Подивитися цю публікацію в Instagram
- Що б вам хотілося писати?
- Творчий процес – досить неконтрольована штука. Для мене важливим показником є щирість. Тому я не планую творчість, вона відбувається сама собою.
Так виходить, що пісні, які в мене з'явилися, все про мене та про мій досвід. Не можу сказати, про що хочу писати, але точно хочу писати щиро.
- А як побратими ставляться до вашої творчості?
– Підтримують, слухають. Ми нещодавно дивилися відео на мою пісню. Дівчатка, які малювали кліп, скинули фінальний варіант, і першими, хто це побачив, були мої побратими. Від них – дуже велика підтримка. Я радий, що із ними можна ділитися.
«Не можна забувати, якою ціною ми утримуємо ворога»
- Як реагують на ваші пісні підписники, які залишають відгуки?
- Я б не назвав себе такою вже медійною особою, і більшість людей, з якими я контактую в соціальних мережах, - друзі та знайомі. Є частина незнайомих людей. Здебільшого підтримують.
Я кидаю пісню друзям і раджуся з ними, питаю, як вона їм. Найчастіше отримую підтримку, і для мене це дуже важливо. Люди слухають, це мені подобається.
Намагаюся фіксувати свій внутрішній стан через творчість. Я не маю мети написати пісню, щоб стати суперпопулярним. Але мені дуже приємно, коли те, що я роблю, резонує іншим людям. Зараз резонує – я цьому радий.
- Музика піднімає настрій бійців?
- Іноді ми граємо та співаємо, хоч і нечасто. Нещодавно ми провели невеликий концерт для побратимів. До нас приїжджала Пташка, скрипаль та військовий Мойсей і Павло Вишибаба з нашої бригади. Намагалися підняти бойовий дух, поспілкуватися. Іноді таке трапляється.
- А яка ситуація там, де ви зараз знаходитесь?
- Вугледар - дуже програшна для росіян історія. Вони вклали багато ресурсу, у тому числі людського, у штурм Вугледара, але в них нічого не вийшло. Вони не реалізували навіть 10% свого плану. Ті позиції, які вони зайняли, було відбито. Втратили там багато людей та техніки.
Але разом з тим оборона Вугледара була і залишається дуже складною і дається нам великою ціною. Тому, коли ми говоримо про те, що успішно відбили Вугледар, не слід забувати, що це коштувало великих зусиль та жертв з нашого боку. Не настільки великих, як з боку окупанта, проте... Тому закликаємо цінувати те, що ми маємо, і не забувати, якою ціною ми утримуємо ворога, щоб він не пройшов далі.
- Ви говорили, що хочете у майбутньому захищати Україну на культурному фронті. Як це ви бачите?
- Війна не закінчиться, коли перестануть стріляти. І, як би ми не хотіли, Росія чи те, що від неї залишиться, перебуватиме по сусідству з нами.
Сотні років Україну пригнічували, українську ідентичність знищували у прямому та переносному значенні слова, тому ця війна триватиме ще десятки років. Ми не можемо клацнути пальцями та перекреслити все те, що відбувалося сотні років. Нас сто років русифікували – ми не можемо за рік українізуватись.
Наша війна буде продовжуватися і на культурному фронті також. Потрібно налаштовуватись боротися за Україну навіть після закінчення війни.
Ми маємо бути активними учасниками нашого суспільного життя: замість нас ніхто Україну не збудує, за нас ніхто не зробить її успішною, без нас ніхто не відокремиться від Росії. Від нас залежить зробити все, щоби ця війна в майбутньому не повторилася. Ми матимемо дуже багато роботи, і треба її робити.
До речі
Дрони на війні – витратний матеріал. Тому Павло регулярно організовує збір коштів на купівлю нових, а також потреб своєї 68-ї єгерської бригади. Задонатити можна тут.
