Array ( [0] => 2829 [1] => 2836 [2] => 2850 [3] => 2860 [4] => 2871 [5] => 2883 [6] => 2890 [7] => 2898 [8] => 2921 ) 1
0
22 квiтня
Завантажити ще

Актор Маріупольського «драма» Максим Філіппов: Коли покликали до театру, думав, підлогу митиму

Актор Маріупольського «драма» Максим Філіппов: Коли покликали до театру, думав, підлогу митиму
Фото: facebook.com/Максим Філіппов

Війна завжди була поряд

У вересні Максиму Філіппову з Волноваського району Донецької області виповниться 20 років. Вісім із нихвійна завжди була поряд – Максим народився і виріс у селі Новогнатівка за 20 км від Волновахи, по суті, на лінії зіткнення – через поле вже стояли ополченці т.зв. "ДНР".

Після школи поїхав навчатися до Маріуполя на історика. Зізнається, це було бажання батьків, але цей крок змусив його зацікавитись українським націоналізмом, а той у результаті – до розриву стосунків із рідними. Опинившись із близькими по різні боки ідеологічної прірви, Максим після початку війни втік до Львова, а звідти – до Ужгорода.

– Загалом я хотів вступати на актора і навіть пройшов конкурс до театрального коледжу у Дніпрі, – розпочинає розмову з «КП в Україні Максим Філіппов. – Але я виріс у селі, а Дніпро – величезне місто, і навчання дуже далеко від дому лякало мене. А Маріуполь поруч, година на машині… Тож я забрав документи з коледжу та вступив на історичний факультет до університету у Маріуполі.

Максима, як і багатьох жителів Маріуполя, заспокоювало, що за кілька днів до 24 лютого до міста приїжджали і президент Зеленський, і Рінат Ахметов. Як і більшість, Максим подумав – навряд чи такі персони приїхали б у місто, де на порозі була повномасштабна війна.

- Те, що ось-ось буде війна, дуже відчувалося, але прибуття таких людей заспокоїло, і я зробив помилку - вирішив залишитися, - згадує Максим Філіппов.

В Ужгороді Максим опинився не випадково. Про нього згадала режисерка Людмила Колосович, яка збирала на заході України новий склад Донецького обласного драматичного театру, який до березня цього року базувався у Маріуполі. Вона згадала цього юнака, який вразив своїм талантом на конкурсах молоді у Маріуполі – і запросила працювати до театру.

- Я думав – прибиральником, але виявилося – актором, – веселиться Максим Філіппов. – Коли Людмила Леонідівна написала мені із пропозицією про роботу, у мене не було такої потреби – я працював офіціантом, і я відмовився. А буквально через тиждень дізнався, що виявляється, працюю на російського власника – і це у Львові! Відразу ж звільнився і був готовий їхати мити підлогу в театрі в Ужгороді.

Театр уже поставив свою першу виставу в евакуації – «Крік нації». Роль Максима – ніби його доля навиворіт. Він грає вчителя зі Львова, який працює в Донецькій області, де його побили у їдальні за українську мову.

- Я настільки прожив цю роль, бо знаю, як це! – пояснює Максим Філіппов. - Я знаю це почуття, бо я так мав у Маріуполі.

Трупа вже побувала із постановкою у кількох містах. У кожному місті на них чекав аншлаг.

Максим Філіппов мріяв стати актором, і хоч почав навчатися на історика – доля все одно привела його на сцену. Фото: facebook.com/Максим Філіппов

Максим Філіппов мріяв стати актором, і хоч почав навчатися на історика – доля все одно привела його на сцену. Фото: facebook.com/Максим Філіппов

Війна посварила з рідними

Максим Філіппов на малій батьківщині почував себе чужим. Його патріотичні переконання не поділяли, гості до його кімнати в гуртожитку особливо не прагнули – бентежили портрети Степана Бандери та Тараса Шевченка. Не раз він потрапляв у колотнечу через українську мову, якою сам спілкувався. І це при тому, що всі його родичі з Росії, звідки його бабусі та дідусі з обох боків. Батьки, втім, живуть в Україні та ще й сестра в Луганській області.

Війна розвела хлопця з рідними з різних боків барикад.

- Дзвонив батькові – у нього був ювілей, 60 років, але пошкодував про це, - зітхає Максим. – Конфлікти з батьками у мене почалися одразу, як я переїхав до Маріуполя. Батьки – люди радянського зразка: «Моя адреса – не будинок і не вулиця, моя адреса – Радянський Союз!». Ну, а мені подобався Степан Бандера, про якого більшість тих, хто його ганяє, нічого й не знають… Людям було достатньо того, що про нього «по телику» говорять… Націоналізм на сході часто плутають із нацизмом.

Про свої погляди, що посварили його з близькими, Максим не шкодує. Шкода тільки, що в нього раніше не вистачало сміливості та духу вимагати від оточуючих поваги до української мови та культури.

На думку Максима вплинуло знайомство з Іриною Фаріон - спочатку дивився передачі з нею, а потім потоваришували в інтернеті. Ірина Фаріон надіслала йому кілька книг.

– Раніше, коли я переходив українською мовою, я це називав «припадками», – зітхає Максим. – Краще ламана українська, ніж хороша російська мова. Але мала статися війна, мені на голову мали впасти ракети, щоб я зрозумів, що це - не напади, а українські проліски пробивали товщу русифікованого снігу, що обрусів. Нині це для мене природно. Не знаю, щоправда, звідки – родичів українців у мене взагалі немає, уся рідня з Росії.

Російські «брати» не звертають уваги походження і кревність. Рідний дім Максима розбили снарядом о 7.30 ранку 24 лютого. У селі були й загиблі.

- Через мене вони, мабуть, і виїхати не можуть – уявляєте, що буде, якщо база покаже, що у них син – «нацик», – сумнівається Максим. - Може, проклинають мене. Мені казали, що мою кімнату в гуртожитку в Маріуполі, де були методички з історії України, адже я ще істориком у школі працював, і портрети Бандери та Шевченка обшукували навіть не військові, а ФСБ. Мене прикрили. У Маріуполі досі залишаються проукраїнські люди, які мешкають під окупацією. Я не скажу, що це проросійське місто, але був великий відсоток тих, хто відкидав українське.

Згоряє у кожному кошмарі

Максим Філіппов, будучи істориком-четверокурсником, виїхав із Маріуполя 23 березня. Після вступу ще до рівненського університету на другий курс – освоюватиме сценічне мистецтво.

- Я не хочу згадувати цей місяць, що я провів у Маріуполі після початку війни, - похмуріє Максим. – Ти розумієш: «вони» все ближчі, а евакуації все немає… Тому стільки людей було в драмтеатрі – усі сподівалися, що прийдуть автобуси, дадуть гуманітарку. Але нічого не було. 23 березня ми були так виснажені, що вирішили виходити пішки – будь що буде. Якщо уб'ють дорогою – не страшніше, ніж померти з голоду.

Того ж вечора Максима з друзями підібрала машина і довезла до Мангуша, звідти вони сіли до евакуаційного автобуса на Бердянськ.

- На блокпосту нас мало не постріляли. Бурят погрожував: «Зараз одного застрелю, одразу зізнаєтеся, хто «азовець», – згадує жах евакуації Максим Філіппов. - Перезаряджає - і починає цілитися.

Хлопець збрехав, що їде до Криму – його відпустили. З друзями теж все гаразд.

Максим часто бачить війну у кошмарах. Вона приходить до нього з вогнем та фосфорними бомбами, укладаючи у свої смертельні сяючі полум'ям обійми – не відірвати. У кожному такому сні він згоряє, намагаючись врятувати інших живих людей.

- Я найбільше боявся згоріти, це жахлива смерть, - зізнається Максим. – Коли люди загинули у торговому центрі у Кременчуці, у Оленівці

Ще хлопця лякає, коли хтось починає сваритись. Відразу перед очима спливають бійки за воду чи шматок хліба у Маріуполі. І, звичайно, звук літаків, що пролітають, завжди тягне за собою ком у горлі і холод по спині – «зараз може прилетіти чергова бомба».

Наразі театр активно гастролює регіоном. Фото: facebook.com/Максим Філіппов

Наразі театр активно гастролює регіоном. Фото: facebook.com/Максим Філіппов

"Хто як не я?"

До 1 квітня Максим із друзями чекали на колону автобусів у розбомбленому готелі на Луначарському кільці (своєрідний перевалочний пункт неподалік Маріуполя) – пощастило ще, що знайшли кут, де могли двоє спати, а третій – сидіти. Ще 2500 людей стелилися прямо на землю, що промерзла в полі. На сусідньому полі окупанти проводили танкові навчання.

Ужгород поки що так і не став домом для Максима – душа лежить до Львова, який одразу прийняв його, на відміну від Закарпаття. Але тут він знайшов нову родину у театрі та нових театральних друзів.

- Це маленьке тихе місто. Коли побачив вечірній Ужгород – закохався, але моє серце належить Львову, - каже Максим Філіппов. – Якщо є пара вихідних, я їду до Львова – волонтерити на вокзал, як я це робив два місяці, доки мешкав там. Допомагаю таким же переселенцям, як я сам – це надихає, адже це також робота на перемогу.

Маріуполь хочеться забути, як страшний сон, але чи можливо це? Максим зізнається – повертатися не хоче, але…

– Хто, якщо не я, приїде відновлювати український Донецьк? – розмірковує хлопець. – Якщо всі патріоти виїдуть і залишаться на Заході, то хто там буде? Ось ці проросійські люди? І що вони там збудують? Тому, гадаю, я таки повернуся до Донецької області – відновлювати її. Саме в український Донецьк, працювати в українському театрі, розвивати українську культуру та називати вулиці на честь Бандери, а не маршала Жукова. Мені подобається цитата Любомира Гузара: «Україна без нас зможе, а ми без неї – ні».