Ольга Харасахал, автор нового методу діагностики онкозахворювань: З Маріуполя в Україну мене не пропустили
21-річна Ольга Харасахал із Маріуполя винайшла сучасний метод діагностики раку, але всі її напрацювання та документи поховані під руїнами лабораторії, до якої потрапив снаряд.
На відновлення піде кілька років
Маріуполь був для Ольги Харасахал не просто містом її дитинства. Це було її місто-мрія, місто її майбутнього, де вона збиралася провести все своє життя. Разом із Маріуполем померла її частина, плани та досягнення останніх шести років поховані під руїнами колись процвітаючого міста металургів – до лабораторії, де зберігалися всі напрацювання, зразки, лабораторні журнали та документи, потрапив снаряд.
Минулого літа життя грало зовсім іншими фарбами. Ольга Харасахал, тоді ще 20-річна третьокурсниця, якраз закінчувала текст свого виступу, планувала отримувати міжнародний патент на розроблений нею сучасний метод діагностики злоякісних пухлин.
– Єдине, що я змогла витягнути з руїн лабораторії 17 квітня, – це мій унікальний апарат для досліджень, – розповідає «КП в Україні» Ольга Харасахал. - Так і не знаю, чи працює він – місто було знеструмлене, а наприкінці травня я поїхала. Тепер мені доведеться починати з нуля, єдине – вже не методом спроб та помилок, а з розумінням, що потрібно робити.
Вивченням онкології Ольга Харасахал свідомо займалася ще у підлітковому віці, а працювати над своїм методом діагностики розпочала у 2017 році, коли їй було 15 років. Через два роки посіла призове місце на науковому міжнародному конкурсі, отримала запрошення навчатися та розвивати свій проєкт у Чикаго. Але вирішила залишитись в Україні, для якої й розробляла свій метод.
– Я багато їздила світом, але в мене ніколи не було планів кудись переїжджати, – ділиться з «КП в Україні» Ольга. – Все моє життя було пов'язане з Маріуполем.
Минулої осені Ольга навіть перевелася із Київського медуніверситету до Маріуполя, щоб тут займатися своєю розробкою.
Ольги Харасахал (друга зліва) разом з трьома українськими колегами здобула золоту медаль на Глобальному конкурсі інновацій AIGC-2019 у Сингапурі. Фото: прес-служба МАН
Вперше сирену почула, виїхавши з окупації
Але втрутилася війна.
- Якби в Маріуполі включали сирену, вона звучала б 24 години сім днів на тиждень протягом двох місяців, - ділиться Ольга Харасахал. - Але її у нас не було - я вперше почула сирену, коли виїхала. Хоча навряд ми бігли б у підвал – усі боялися повільно вмирати від відсутності кисню, води та їжі під завалами. У підвалах загинуло багато людей. Ніхто б нікого не рятував, адже в місті немає такої служби… Та й вхід до підвалу – через вулицю, а багато хто гинув у дворах, коли виходили приготувати їжу на багатті.
Наша співрозмовниця згадує – за два дні до війни у Маріуполі пройшла демонстрація «Маріуполь – це Україна », а вже з 24 лютого місто поринуло у вир страху та жаху.
- Канонада не стихала на жодну годину, на неї вже ніхто не реагував – навіть діти, - згадує Ольга. – Жорстокість, яку ти бачиш, змінює твоє світовідчуття – я більше не вірю в гуманність, у те, що людське життя – це найвища цінність. Життя ніколи не стоятиме вище інтересів корпорацій, економічних інтересів. У голові не вкладається – у нас винищують людей, а на міжнародній арені вирішують економічні питання. Люди протестують через те, що у них подорожчає нафта і трохи нижче температура у будинку взимку. У нас у березні у квартирі було +3. Наскільки складно бути українцем, коли потрібно відвоювати свою країну, і зробити це так, щоб у Європі нічого не подорожчало, щоб там не втомилися читати новини про війну та щоб у Африці не було голоду. Для людини, яка вірила в гуманність та цивілізованість цього світу, це дуже складне усвідомлення.
Відновлювати свій проект Ользі Харасахал доведеться з нуля, але дівчина не сумує – зате знає тепер, що і як робити. Фото: facebook.com/Ольга Харасахал
Локальна перемога супротивника у Маріуполі здавалася початком кінця
Найстрашнішим для мешканців Маріуполя був березень – зокрема через морози. Люди ніяк не могли зігрітися. Легше стало, коли потеплішало наприкінці місяця.
- За час, який я провела в окупації, я зрозуміла дві речі: перша – за якийсь місяць ти можеш втратити все за умов, які не залежать від тебе, - каже Ольга. – І друге – усвідомила, що я не хочу бути громадянином не своєї країни. Це прийшло до мене в березні-квітні, коли здавалося, що моя країна може впасти. У нас не було жодного доступу до інформації – лише у квітні ми вперше спіймали українські новини по радіо у машині.
Тоді Ольга почула голос президента, дізналася, що Київ стоїть, як і Чернігів та Суми, що Харків – під українським прапором. На очах у неї виступили сльози радості – отже, країна тримається, боротьба йде.
У Маріуполі розповідали зовсім інше, і в якийсь момент виникали сумніви – а може, це нова реальність, в якій доведеться жити?
- Локальна перемога супротивника у Маріуполі здавалася початком кінця, – продовжує Ольга. - У мене паморочилося в голові, коли я думала, що мені можуть заборонити говорити українською мовою і носити вишиванку. Було страшно, що ми можемо стати як Білорусь – плацдармом для нової війни, і з нашої території полетять ракети у бік Європи. Але я впевнена, що найбільша цінність країни – це люди, і коли ми всі працюватимемо разом, щоб побудувати наше майбутнє, – воно у нас буде.
Життя ніколи не стане колишнім
Ольга змогла виїхати лише наприкінці травня – із третьої спроби, і не в бік України – сюди її так і не пропустили.
– У Маріуполі немає жодних умов для життя, там треба побувати, щоб зрозуміти, що міста немає, – зітхає Ольга Харасахал. – Хоча моя багатоповерхівка у 23-му районі вважається цілою – бо будівля не впала. У нас було чотири прямі влучення. Я вражена якістю будівництва в Україні в той період, коли її звели. Я бачила, як за півметра від будинку впала величезна авіабомба - і лише вікна вилетіли. Там вирва метрів 15 вниз. Але я розумію, що це просто було велике везіння, цілилися ж у будинок.
Снаряди потрапили до оселі Ольги 8 березня – це був єдиний день, коли вона заплакала. Решту часу навіть знаходила сили жартувати, намагаючись підтримати близьких.
- Маріуполь був моїм гніздом, містом, де я планувала провести все своє життя, - там я вчилася, працювала, займалася стрільбою з лука, там були мої рідні та близькі, - зітхає Ольга Харасахал. - Знищено його хліб, заводи, промисловість, дуже багато людей загинуло. Життя тих, хто вижив, вже ніколи не буде колишнім. І в мене ніколи не буде того життя – воно залишилося лише у спогадах. Дуже важко починати з нуля, але мій тренер зі стрільби з лука завжди казав, що деякі життєві обставини потрібно просто пережити. Нині я намагаюся це пережити.
На тему
Універсальних ліків від раку не буде
Метод, який розробляла Ольга, заснований на дослідженні пухлинних клітин, що циркулюють, і допомагає визначити, наскільки ефективно те чи інше лікування, підібране для пацієнта.
– Онкологія – це одне з найбільш загадкових захворювань із високою смертністю, – пояснює свій інтерес до цієї хвороби Ольга. - Ті методи, які ми маємо, недостатні, щоб ми могли повноцінно її лікувати, як застуду чи грип.
Ольга Харасахал вважає, що онкологам варто шукати індивідуальний підхід до кожного пацієнта – це лікування онкології майбутнього. Одна й та ж пухлина у різних пацієнтів поводиться по-різному. Тому універсальних ліків від раку чи вакцини ми не дочекаємося.
- Якщо дамо ті самі ліки двом хворим з однаковим діагнозом - одному вони допоможуть, а другому - ні, і ось якраз мій метод дослідження допомагає зрозуміти, підходить людині лікування чи ні, і оперативно поміняти його, - зазначає Ольга Харасахал.
Вже наступного року, за підрахунками Ольги, її метод можна було б використати в Україні, він уже пройшов би першу сертифікацію - з безпеки, а може, встигли б пройти і другу - з ефективності, після чого б не вимагалося вже жодних додаткових доказів. Тепер цей процес затягується на невизначений час.
