Array ( [0] => 2829 [1] => 2836 [2] => 2850 [3] => 2860 [4] => 2871 [5] => 2883 [6] => 2890 [7] => 2898 [8] => 2921 ) 1
0
Завантажити ще

Пішки до Бердянська: маріуполець з мамою, дівчиною та кішкою рятувався з рідного міста

Пішки до Бердянська: маріуполець з мамою, дівчиною та кішкою рятувався з рідного міста
Фото: REUTERS/Олександр Єрмоченко/Фотофайл

«Жили не тужили, але прийшов злий сусід»

До 24 лютого Маріуполь, приморське місто металургів, давно забув і зализав рани бойових зіткнень на його вулицях 2014 року. Місто розвивалося і процвітало і, здається, стало ще красивіше, ніж було вісім років тому. Влада навіть намагалася надати йому лиску морського курорту, щоб залучати не лише заводських працітників, але й відпускників. Це було місце, звідки нікому не хотілося їхати, – ну хіба що ненадовго.

- Все йшло своєю чергою, - згадує у розмові з «КП в Україні» мирні роки життя у тепер майже знищеному Маріуполі 25-річний тренер з єдиноборств Віталій. – За останні п'ять років Маріуполь кардинально переродився і змінився на краще. Ми жили не тужили, але прийшов злий сусід, який усе зніс, розламав, забрав десятки тисяч життів.

Приліт перших ракет уранці 24 лютого викликав у маріупольців подив. Люди ще не зрозуміли: почалося те, що останні вісім років кружляло десь зовсім поруч, – війна. Але те, як виявилося, була ще «цивілізована» війна, коли стріляли переважно по позиціях десь у полі. Снаряди не долітали до околиць міста.

Перші два дні місту металургів ще вдавалося жити більш-менш колишнім життям – люди ходили на роботу, увечері обговорюючи тривожні новини. Бойові дії – вже безпосередньо у місті – з кожним днем наростали, до Маріуполя почали заходити російські війська. У лічені дні місто занурилося у безодню страху й паніки.

Місцеві з подивом констатували - військові з георгіївськими стрічками та триколором йдуть не з боку лінії розмежування з «ДНР», а нібито з Криму, Херсона, Миколаєва.

Віталій з Катериною впевнені - вони обов'язково повернуться до Маріуполя, коли над ним знову майорітиме український стяг. Фото: особистий архів

Віталій з Катериною впевнені - вони обов'язково повернуться до Маріуполя, коли над ним знову майорітиме український стяг. Фото: особистий архів

З місяць дивилися на війну крізь щілину у паркані

З перших днів Маріуполь почали рясно поливати снарядами, перетворюючи раніше благополучні райони з облаштованими зонами відпочинку в згарища з обвугленими остовами багатоповерхівок. Більшість з них були зруйнувані до рівня першого-другого поверху. Крики сусідів, що залишилися під завалами, маріупольцям не забути ніколи. Людей не було кому рятувати – вижити б самим. Згодом крики вщухали, і наставала ще страшніша тиша.

Плани на життя 25-річного Віталія звузилися до дня. Чи буде наступний – невідомо… Над містом нависла реальна загроза гуманітарної катастрофи – страх померти без їжі та води, елементарних ліків, що витав у повітрі, став буквально матеріальним.

Хлопець із дівчиною та мамою жили у приватному секторі на околиці Маріуполя, за глухим парканом. Що відбувається зовні, дізнавалися через щілину у паркані. Хоча зі звуків і так було зрозуміло.

- Дивишся, а там – повномасштабна війна… Літають дрони, їздять танки, дев'ятиповерхівки у сусідньому мікрорайоні - у вогні, свистять кулі, – не без тремтіння у голосі згадує Віталій. – Дуже багато людей загинуло під завалами багатоповерхівок, які практично зрівняли із землею. Все це вкрай важко згадувати – тіла людей та тварин на вулиці, згорілі будинки та військова техніка…

Передові загони російських військ у лютому, за словами Віталія, вибив «Азов» із прикордонниками та прикордонною охороною.

Кішку Шейлу пара взяла з перетримки, куди вона потрапила з вулиці – хтось вигнав. Фото: особистий архів

Кішку Шейлу пара взяла з перетримки, куди вона потрапила з вулиці – хтось вигнав. Фото: особистий архів

Під свист куль допомагали людям у підвалах

Як тільки-но росіяни пішли - одразу ж з їхнього боку почалися мінометні обстріли мирних.

– Російські міни летіли не по позиціях наших військових – як місцевий, я розумів, де стоять наші хлопці. Вони летіли по будинках, у приватні двори, у багатоповерхівки, – згадує Віталій. – У тих, хто вірить, що українські військові самі обстрілюють мирних жителів, є явні проблеми з головою. На жаль, таких у Маріуполі вистачає – там добре працює пропаганда. Але ми та інші люди, які жили на околиці, ми бачили, що куди й звідки летить.

Майже до кінця березня Віталій з дівчиною та мамою залишалися вдома, сподіваючись, як і решта мешканців країни, що скоро все закінчиться. Але з кожним днем ця надія танула.

– Щодня проходив в очікуванні «чогось», – згадує Віталій. – Я намагався волонтерити, допомагати людям. Раніше просував молодь у патріотичному напрямку, займався спортом, розвивав молодих хлопців, які хочуть рухатися вперед… Потім з мамою ходили до людей, які постійно перебували у підвалах, під свист куль і снарядів допомагав дістатися туди сусідам, у яких не те що льоху, а закутка у будинку, де можна сховатися, не було.

Коли одного дня над Маріуполем замайорів триколор, стало зрозуміло – ловити тут проукраїнськи налаштованим мешканцям більше нічого. Небезпечно навіть лишатися.

Такий «подарунок» хвіртці. Фото: особистий архів.

Такий «подарунок» хвіртці. Фото: особистий архів.

Синьо-жовтий Приморськ серед хаосу та окупації

З кожним днем вікно можливостей піти з міста звужувалося. Народ кидався хто куди - по обидва боки від фронту.

- Багатьох вивезли силоміць, під дулом автомата. Знайомих моїх поселили у селі під Ростовом, – пояснює Віталій. – Привезли їхні речі, мінімальний пайок, кинули пару матраців – ось нате, живіть! Ми ще встигли без особливих проблем вийти – тоді Маріуполь був лише частково захоплений. Дійшли пішки до Бердянська (трасою це 85 км), звідти нас підкинули до Примор'я. Там уже дісталися Запоріжжя. Але мало кому вистачає сили та енергії, щоб вийти з Маріуполя пішки.

В руках, окрім портфелів з технікою, яку планували у разі чого використовувати як засіб оплати – наприклад, за дорогу, – переноска з кішкою Шейлою.

– Кішка з'явилася у нас 2,5 роки тому, – голос Віталія теплішає при спогаді про улюбленицю. – Ми її взяли з перетримки – хтось залишив на вулиці, мабуть, награвшись. Це висловуха шотландська наша прикольна «малюська». Залишити її не могли – вона вже як частинка нас. Це було б низько.

Обстановка навколо шляху не додавала оптимізму – техніка, що згоріла, відстріляні гільзи. Вбиті люди. Але з кожним кроком жахи залишалися все далі позаду.

Час від часу поруч гальмувала машина – підвозили хто на п'ять, хто на десять кілометрів.

- Біля Бердянська нам дуже пощастило – ми зустріли людей, які їхали до Приморська. Це місто осторонь Бердянська, кілометрів 30, - продовжує Віталій. - Ми там знаходилися три дні. Люди, які прихистили нас, дуже добре поставилися – нагодували, одягли-взули. То були випадкові зустрічні!

Віталія вразило – маленький тісний Приморськ, перебуваючи в оточенні міст в окупації, зберіг українські настрої. Ходи з українськими прапорами, мітинги та спільні молитви за загиблих і воюючих за Україну – звичайна справа.

– Це було дуже зворушливо, – згадує Віталій. – І це з огляду на те, що навколо Приморська – повний хаос.

За три дні записалися на евакуаційний автобус у Запоріжжі.

Літній будиночок у дворі Віталій обов'язково відремонтує. Коли повернеться. Фото: особистий архів

Літній будиночок у дворі Віталій обов'язково відремонтує. Коли повернеться. Фото: особистий архів

Туга за домом

Через місяць можуть сказати – вже точно відійшли від жахів, що відбувалися на наших очах у рідному Маріуполі. І фізично відпочили – дорога для тих, хто не звик долати по 30-40 кілометрів на день, видалася важкою.

- Ми влаштувалися у Запоріжжі, - усміхається Віталій. – Нам пощастило – через знайомих знайшлася квартира, де ми платимо лише за комуналку. Роботу також знайшли.

Але не все так безхмарно, звісно. Вимушена евакуація – це не поїздка у гості та не бажаний переїзд до іншого міста. Необхідність. Щодня Віталій із Катею та мамою згадують Маріуполь – той, що був, і той, що є. І, звичайно, той, що ще буде - процвітаюче приморське місто металургів, яке відродиться з попелу!

– Іноді я впадаю у ступор у Запоріжжі – у мене тут немає відчуття сталості, визначеності, і не знаєш, що робити далі, – сумує Віталій. – Це туга за домом, за гарним часом, веселими компаніями, взагалі за рідними та близькими. Вибратися змогли не всі. Когось вивезли. З кимось і досі немає зв'язку – і невідомо, що з ними…

Віталій ділиться своїм болем – ця війна забрала його друга, учня, з яким тренувалися та викладали бойові мистецтва. Він пішов служити у морську піхоту незадовго до війни.

- При зачистці хлопцями селища Мирне, це околиця Маріуполя, почалася атака. Їх накрило снарядом, уламок потрапив йому в око, і його засипало, - похмуріє Віталій. – Ми були дуже близькі. Дуже шкода хлопця… Йому було 18 років, і його життя обірвалося через окупанта.

Про загибель друга Віталій дізнався вже після приїзду до Запоріжжя – розповіли його товариші по службі. Потім ці хлопці потрапили у полон. Втрата близьких або розлука з ними – цей біль скалкою сидить у серці кожного маріупольця.

– У Маріуполі і наразі залишається моя тітка, – продовжує Віталій. - Ми жили мирно, нікого не чіпали, була стабільна робота, розваги, хобі, заняття спортом, були плани та бажання далі розвиватися.

Близько 150 тисяч мешканців все ще залишаються у Маріуполі. Це третина всього населення міста. Багато хто з них переконаний – інші українські міста лежать у руїнах або горять у вогні.

– Працює пропаганда, людей переконують, що сусідні українські міста у руїнах, а у Запоріжжі точаться бої. Мовляв, куди ви хочете їхати? – каже Віталій. – А тут, мовляв, ми все відбудуємо і все буде гаразд…

Озираючись перед тим як покинути Маріуполь на подвір'я, Віталій залишив у пам'яті посічений уламками рідний будинок та вибиті шибки. А ще - хвіст від міни 120-мм, що застряг саме біля його хвіртки, посередині вулиці. Скло він вставить - не проблема. Щоправда, доведеться відбудувати літній будиночок – його рознесло на тріски. Але й це дрібниці. Віталій із мамою та дівчиною навіть не сумніваються – вони обов'язково повернуться до Маріуполя. Але зроблять це тоді, коли над містом знову замайорить синьо-жовтий прапор.