Впоратися з одним із найважчих завдань – пояснити маленькій людині, що тата чи мами більше немає – нелюдсько складно. Але дорослі не мають іншого виходу, і тому важливо знати, що, коли і як говорити. Пояснює київський психолог, фахівець із роботи з горем та втратою Лариса Рибик. І нехай ці поради нам ніколи не доведеться застосовувати у житті.
До тяжкої розмови треба підготуватися, але зробити це доведеться максимально швидко. Дорослі, які будуть говорити з дитиною про втрату, спочатку повинні привести себе до ладу, інакше вони «проваляться». Тому потрібно забезпечити підтримку собі, можливо, проконсультуватися із психологом або заручитися підтримкою близьких. Як мінімум, «продихатись», заспокоїтися, одним словом «бути в ресурсі», як кажуть психологи.
Часто в рекомендаціях зустрічається твердження, що говорити з дитиною про втрату має не найближча людина – не батько чи не той, хто потім стане опікуном. Пояснюється це тим, що дитина може зробити перенесення, і той, хто повідомив, стане головним ворогом, стосунки будуть натягнуті, можлива навіть агресія з боку дитини. Але на думку Лариси Рибик, у нашій ситуації все-таки сказати має найближчий, той, кому дитина довіряє, хто зможе забезпечити їй безпеку та максимальну підтримку.
Для розмови потрібно забезпечити безпечний простір, постаратися щоб навколо було тихо, а дитині було комфортно.
- Укрийте її пледом, дайте іграшку, нехай поряд буде домашня тварина. Зрозуміло, що за нинішніх умов це не так просто зробити, але будь ласка спробуйте, - каже психолог. - В ідеалі, намагайтеся зробити так, щоб у дитини була можливість переключитися на гру. Та інформація, яка зараз довкола, для дітей надто велика, вони не можуть її засвоїти та усвідомити. Тому вона має бути дозованою, а у дитини має бути можливість переключитися з «погано, страшно, боляче» на щось позитивне. Наприклад, загинув тато, а пам'ятаєш, як тато зробив/придумав/приніс – і якийсь кумедний випадок. Дитина мимоволі посміхнеться і виходить, що ви робите емоційну розтяжку: ось тут біль, а тут є місце для радості. Це дозволить і в дитинстві, і потім у дорослому житті справлятися з важкими ситуаціями.
Коли цієї емоційної розтяжки немає, людина залипає у тяжких емоціях, у почутті провини, на самоті, у неопрацьованих емоціях горя. Тому як би складно і страшно не було дорослому, це переключення вкрай потрібне. Ви разом плачете, обіймаєтеся, і відразу розповідаєте дитині якісь веселі історії про те, кого вже немає. Дитина перемикається, починає сміятися, потім знову плаче, а ви знову маєте згадувати щось смішне, добре і світле. Це допоможе маленькій людині впоратися з горем у адаптаційній формі.
Зробити це потрібно якнайшвидше, щоб дитина не дізналася від сторонніх людей, бо, коли говорить близька людина, вона одразу надає і підтримку. Якщо ж про втрату повідомляє чужий, діти залишаються віч-на-віч з болем, і у них може не вистачити ресурсу впоратися.
- Говоріть, дивлячись в очі, опускайтеся до рівня очей дитини, розмовляйте на її рівні та її мовою, тобто тими словами, які вона розуміє, - радить Лариса Рибик. – Уникайте формулювань «тато пішов», тому що дитина питатиме, коли тато повернеться або куди він пішов. Говорячи обтічні фрази, ми даємо надію, що буде по-іншому. Тому як би страшно не було, кажемо правду – помер, загинув. У жодному разі не говорити «заснув вічним сном» - це означає, що ви програмуєте дитину на страх, вона буде боятися спати, боятися, що не прокинеться.
Якщо вам здається, що головне – сказати, і на цьому все, це не так, це лише початок великої розмови. Повідомлення про смерть – перший крок. Психолог рекомендує не видавати всю інформацію відразу, дробити її частинами і дати можливість переварити. У дитини має бути час подумати, посидіти, погратись. Якщо є домашня тварина, дуже добре переключити дітей на активність – наприклад, дати м'ячик, щоб вони кинули його собаці та самі побігли. Це дасть можливість переключити емоції та увагу, а потім повернутися до розмови.
Якщо в сім'ї кілька дітей різного віку, говорити треба спочатку з усіма разом, а потім із кожним окремо. У дітей різне сприйняття смерті та розуміння того, що відбувається. Але дорослий повинен одразу сказати: «Ти можеш поговорити зі мною у будь-який час», сказати, що йому теж боляче і страшно, але ми разом впораємося.
- Намагайтеся говорити щиро – так і у вас, і у дитини більше шансів упоратися, – каже психолог. – Діти можуть бути не готові одразу ставити запитання, і це нормально, вони з'являться за якийсь час.
«Чому люди вмирають?» - Дорослий каже свою думку.
«Хто тепер дбатиме про мене?» - питання дуже важливе. Часто після смерті близької людини дитина стає агресивною, як би перевіряючи: а та любитимеш мене ось таким? А ти правда про мене подбаєш? А ти мене, щиро, не кинеш? Це несвідомі процеси, і дорослий повинен казати: я люблю тебе, ти найкращий, я зможу тебе захистити.
«А йому (їй) було боляче?» - намагайтеся відповідати «ні», навіть якщо ви збрешете. Набагато легше думати, що твоя близька людина не мучилася.
Потрібно бути готовим та шукати відповіді на запитання: мені завжди буде так сумно? Хто мені допоможе тепер із уроками? Що відбувається після смерті? А я теж помру?
Зараз, коли бої йдуть у містах та селах, не завжди є можливість по-людськи попрощатися та поховати близьких.
- А дитині потрібен ритуал прощання, щоб закрити цю програму, тож придумайте його самі, - радить Лариса Рибик. - Можна поставити свічку і сказати: "Якби ми зараз були поруч, ми могли б зробити (або сказати) ось це", "На згадку про тата (маму) ми з тобою можемо зробити це і це". Коли ви проведете цей ритуал прощання, ви дозволите процесу прийняття дійсності втрати почати відбуватися.Без цього прийняття дитині дуже важко буде йти далі в переживання важких емоцій.