Найбільші лосині роги світу зберігає зоолог із Дніпра.
Ще коли я був студентом біофака Дніпропетровського держуніверситету, про зоолога-професора легенди ходили. Стверджували, що він володар унікальної колекції рогів, прикраса якої – найбільші у світі лосині роги завдовжки 1,3 метра та вагою 90 кілограмів, привезені із самої Чукотки.
Валентин Леонтійович – автор понад 600 наукових праць. Саме він автор першого у світі підручника «Функціональна зоологія» та один із засновників Дніпровсько-Орельського природного заповідника.
А вже після закінчення ДДУ я відкрив для себе ще один талант вченого. Виявляється, викладач біофаку ще й чудовий оповідач. За чаркою коньяку він розповів чимало цікавих і, зрозуміло, правдивих історій про себе, про полювання, про пташок, рибок і звірят, у яких Валентин Булахов закоханий з дитинства.
Перше відкриття зробив ще у школі
Дивлячись на дніпровського вченого, можна подумати, що він народився з біноклем в одній руці і мікроскопом в іншій. Ще босоногим сільським хлопчиком Валек твердо знав, що буде зоологом. Єдина обставина, яка трохи затьмарювала велику дитячу мрію, - сумнів: стане великим чи ні.
- Якось заліз на шовковицю і задумався: ось як стати знаменитістю? Адже все вже підраховано та вивчено. Що б таке вигадати, чим здивувати? - згадує професор.
Своє перше відкриття майбутній учений зробив ще школярем - винайшов дуже оригінальний спосіб лову риб: глушити їх власним животом.
– Раніше на околицях села Могилів Царичанського району було безліч степових озер з величезною кількістю риби, – розповідає винахідник. - І ось я помічав в озерці якусь рибину, підбирався і - раптом падав на неї всім черевом. Так я здобув перших у своєму житті карасів.
Напевно, через роки таким чином винахідливий професор міг би здобути більше трофеїв. Живіт все ж таки більше хлоп'ячого! Але де ті озера та де ті карасі!
Любов-пристрасть до всього живого супроводжує дніпровського зоолога все життя. Він уже багато років грає з істиною у хованки, розшукуючи її прикмети у пташиних гніздах та звіриних слідах. Іноді природа сприяє цим пошукам, іноді ні.
– Коли мені було вісім років, в Орільському лісі я знайшов гніздо кібчика, – зазначає Валентин Булахов. - Вирішив взяти собі пташеня. Відомо ж, що ці дрібні соколи чудово приручаються. І раптом повертаються обоє батьків. Та й пікірують на мене. Я рукою заслонився від них і полетів униз із 10-метрової височини. Добре ще, що відбувся легким переляком. Взагалі-то ніякої шкоди кібчики мені не завдали б. Адже у повітрі вони полюють лише на комах. Ось великі соколи, у яких пазурі гострі як бритви, ті справді можуть поранити. Але тоді я злякався і з того часу в гнізда до хижих птахів ліз обережно.
Зауважимо, що це не єдиний «ляпас», який природа відважила прискіпливому досліднику. Якось, щоб зробити ефектний знімок, він розворушив гніздо шершнів. Ефект перевершив усі очікування! Одна з потривожених комах так вжалила зоолога, що той знепритомнів.
- Все тіло опухло, підошви ніг стали наче подушки, - згадує вчений. - Потім місяців зо три постраждалою рукою поворухнути не міг.
Наука на все життя!
Тут Валентину Булахову 85. Фото: Особистий архів Валентина Булахова
"Заєць" виявився сніговим барсом
Після закінчення університету Валентин Леонтійович кілька місяців пропрацював старшим мисливствознавцем Дніпропетровської області. Один із випадків того часу запам'ятав на все життя. Ще б пак! Голова облради мисливців та рибалок приголомшив його новиною: у П'ятихатському районі тигра вбили. Насправді «тигр» виявився сніговим барсом, поява якого, втім, у наших краях також суперсенсація.
– Це було, здається, 1957 року, – згадує події 65-річної давнини Валентин Булахов. – Мисливець вирішив підстрелити зайця. Звичайна начебто справа. Тільки заєць якийсь дивний: стрибає та стрибає на одному місці. Коли ж чоловік із рушницею наблизився до цього «зайця», то мало не зомлів. А як інакше? За косого мисливець прийняв розкішний хвіст барса. Мабуть, хижак неабияк зголоднів і тому нервував. Здобиччю міг стати вже сам стрілець. І став би, оскільки дика кішка накинулася на нього, але, на щастя, мисливець встиг натиснути на обидва курка двостволки. Потрапив прямо у горло.
Зауважимо, що і сам зоолог нерідко був свідком найнеймовірніших випадків на полюванні. Одного разу мало не трапилася справжнісінька драма. Жертвою розлюченого кабана міг стати легендарний Анатолій Щудро – Герой соцпраці, який очолював у ті роки на Дніпропетровщині Новомосковський райком партії.
- Тоді потрібно було, щоб основний постріл зробив начальник. Щоб трофей здобув саме він, – розповідає професор-мисливець. - Щудро і поставили на головну звірину стежку, щоб удача посміхнулася саме йому. Але тут сталося непередбачене: один із загонщиків підняв кабана з лежання, не витримав і вистрілив, потрапивши у сідницю. Кабан, зрозуміло, розлютився і помчав прямо на Щудро. Той встиг зробити кілька пострілів, але забув основне правило: марно стріляти такому звірові в груди, оскільки у статевозрілих самців утворюється «калкан» - хрящовий панцир, що прикриває грудну клітку з обох боків. Такий «бронежилет» рятує від ударів іклів суперників та від мисливської картечі. Тож тварина розлютилася і накинулася на кривдника. А він, хоч і невеликого зросту і з животом, підстрибнув (потім навіть молоді хлопці не могли повторити цей стрибок) і повис на гілці. Від неминучої розправи його врятували колеги-мисливці.
Величезного лося Олександр Зиков (крайній праворуч) застрелив на Чукотці. Фото: Особистий архів Олександра Зикова
Мої роги - моє багатство
Валентин Булахов і справді міг би так сказатити. У його колекції є одні з найбільших рогів світу. «КП" в Україні» вдалося розшукати здобувача цього унікального трофею. Це співробітник зоологічного музею Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, кандидат біологічних наук Олександр Зиков, який у 70-х навчався на біофаці ДДУ.
– Цього лося я підстрелив у серпні 1978 року, – розповідає Олександр. - Того літа мені, студенту-третьокурснику, пощастило вирушити в експедицію на Чукотку. Це було звичайне полювання. Воно проходило на озері у заплаві Омолона. На одному з островів величезний лось ховався в заростях. Стріляв у нього з човна. Першим пострілом змазав, а другим - звалив велетня. То справді був найбільший лось, офіційно зареєстрований на території СРСР. Важив він понад 800 кілограмів, а роги були справді величезні. Щоб пронести їх у літак, довелося вздовж перепиляти лобову кістку. Тоді їх можна було скласти, і в такому вигляді вони нагадували величезний човен. Доставити трофей було не просто: три перельоти до Києва, а потім ще й поїздом до Дніпропетровська. Натомість радості Валентина Леонтійовича не було меж.
А одного разу сам професор знайшов не менш дивовижний трофей – останки рогів гігантського оленя.
– Відомостей про те, що цей олень жив у наших краях, не було, – зазначає Валентин Булахов. - Вважалося, що на південь від Києва він не заходив. Але якось у Дніпровсько-Орельському заповіднику проходила нарада. І коли ми вийшли подихати повітрям, я пройшовся берегом і за сотні метрів від причалу побачив величезні роги оленя. Їхні кінці були обламані. Ну а після реконструкції розмах цих «прикрас» досягнув би 3,5 метра. Але це не межа! Інші тварини мали й чотириметрові роги. Мешкали гігантські олені не пізніше десяти тисяч років тому (єдиний в Україні повний скелет велетенського оленя знаходиться в Київському палеонтологічному музеї. – Авт. ). Цікаво, що, згідно з новітніми генетичними аналізами, найближчим сучасним родичем велетенських оленів є європейська лань, а не благородний олень, як вважалося довгий час. З лосем гігантських рогоносців, незважаючи на подібність рогів, близька спорідненість не пов'язує.
Зоолог з уламками рогів велетенського оленя. Фото: Особистий архів Валентина Булахова
Найживучіші - велика синиця і домовий горобець
Зрозуміло, вчені не лише колекціонери та оповідачі. Вони ще й займаються наукою! І дніпровський зоолог – не виняток.
Свого часу саме Валентин Булахов разом із колегами виявив ще одну дивовижну здатність юних жаб, а простіше кажучи, пуголовків.
- Іноді наукові відкриття відбуваються начебто випадково, - зазначає вчений. – Так вийшло й у нас. Ми досліджували воду річки Коноплянки. Проби брали під Дніпродзержинськом (нині Кам'янське. – Прим. авт. ). Вода ця була смердюча, брудна, геть непрозора. Народ у тих місцях босоніж боявся ходити, не те що купатися. І раптом помічаю, що після кількох годин відстою ця вода стала чистою, як сльоза немовляти. Спочатку подумав – мої співробітники полінувалися йти до річки та воду набрали з крана. Але пізніше з'ясувалося, що суспензії і бруд, що знаходяться в рідині, акумулювали пуголовки. Більш того, коли ми перевірили склад осаду, що утворюється з їх виділень, виявилося, що завдяки молодим амфібіям важкі метали, що є у воді, «утилізовані» хімічним чином. Ось такі чудові ці пуголовки!
У недавньому минулому професор кафедри зоології та екології ДНУ Валентин Булахов вивчав особливості екологічної адаптації до порушень природного стану довкілля. Дослідник дійшов висновку, що найживучі наші види – велика синиця та домовий горобець.
– Ці птахи останнім часом дрібніють, – констатує професор. - І таким чином у них збільшується швидкість обміну речовин, за допомогою чого разом із метаболічними відходами виділяється більше шкідливих речовин. Другий момент – швидкість розмноження. Стресову ситуацію тварини компенсують збільшенням плодючості.
Великі олені коли жили в Україні. Фото автора
