"Дикий кінь номер дев’ять": неймовірна гра Малковича та Роквелла в чорній комедії Мартіна Мак-Дони
Чорна комедія, де філософсько-абсурдистські діалоги з роздумами за життя та його сенс чергуються з простріленими головами, гумор, який одночасно змушує сміятись в найбільш непідходящих місцях, дикі ситуації, в які потрапляють герої, і не менш дикі способи, якими вони з них вибираються, а в картині грають зіркові актори-чоловіки – почерк Мартіна Мак-Дони можна було б сплутати з Тарантіно, але в Тарантіно нема такого замилування красою природи або міста.
У Мак-Дони, на жаль, всього 5 повнометражних фільмів, але кожен з них закарбовується в пам’яті назавжди. Він не заграє з глядачем, провокує, не спрощує – показує чорне нутро без усіляких фільтрів. Його драматургія тримає в напрузі до самого кінця – а у кінці справжній катарсис, після якого ти виходиш з перегляду ошелешений і шокований.
І "Дикий кінь номер дев’ять" саме такий. Тут є і зірковий склад (Джон Малкович, Сем Роквелл, Стів Бушемі), і безкраї зелені пагорби (як от в рідній Ірландії режисера – тільки на острові Пасхи), і перестрілки, і при всьому цьому несподівана глибина почуттів. Він багато в чому схожий на "Залягти на дно в Брюґґе", і на "Банші Іншерина", і навіть трошки на "Сімох психопатів".
"Ми реально з ЦРУ, і скоро вашій країні кабзда!"
Для нової картини Мак-Дона вирішив повернутись в минуле і взагалі на інший край світу. Сантьяго, Чилі, 1973 рік, буквально за декілька днів до військового перевороту, коли генерал Піночет повалить уряд першого демократично обраного президента Сальвадора Альєнде і країна провалиться в чорну прірву тоталітаризму, вбивств та тортур. Звичайно, що повалити комуніста Альєнде допомагають співробітники ЦРУ.
Але поки що в країні все добре, і чилійці сподіваються, що нормальне життя триватиме ще довго і демократія ніколи не закінчиться. До перевороту 11 вересня залишається лише кілька днів. І маховик кривавої революції вже не зупинити. А поки голова місцевої резидентури ЦРУ Ем Джей (Стів Бушемі) відправляє двох агентів – Кріса (Джон Малкович) та Лі (Сем Роквелл) у відрядження на острів Пасха. Заповідні зелені пагорби з багатовіковими загадковими статуями та табунами диких коней, які вільно гуляють, нікого не боячись, виглядає, як рай на землі. Але Кріс та Лі знають: навіть якщо ця поїздка виглядає як відпустка, агент ЦРУ завжди має бути напоготові, бо не знає, звідки чекати підстави.
Ось Кріс і не витримує – просто-таки в аеропорту зривається на двох ліберальних студентках з явно лівими поглядами, прорікаючи їм, що скоро чилійській демократії хана, а вони з напарником - агенти ЦРУ, які приїхали спеціально, щоб дестабілізувати тутешню демократію й повернути країну під вплив США. Конкретна цитата - "Скоро вашій країні кабзда!".
Стів Бушемі у ролі резидента ЦРУ на тлі поки ще демократичного Сантьяго. Кадр з фільму
Така язикатість могла б дорого коштувати спецагенту. Але йому байдуже: він старий, провів багато блискучих і не дуже операцій, а ще в нього смертельна хвороба, і чи дозволить вона протягнути ще бодай декілька днів – невідомо. Тож за своїм язиком він не слідкує, що може призвести до непоправних наслідків. Його напарник Лі намагається стримати Кріса – та де там.
Плюс у Кріса початок деменції, і, щоб не забути важливі речі, він ще й має писати собі записки. Одна з них - "Не довіряй Лі".
Чи має він на це підстави? Можливо, адже Кріс знає, що Лі отримав завдання від Ем-Джея застрелити напарника. А поки що вони блукають зеленими луками острова Пасхи – чи як наполягають місцеві, острова Рапануї, і милуються головами – точніше Моаї (неповага до назв теж призведе до конфліктів).
Острів Пасхи – ідеальне місце, щоб переосмислити життя. Кадр з фільму
"Дикий кінь номер дев’ять" - не політичний трилер і не шпигунська історія. Це радше історія чоловічої дружби, яка часом більше схожа на ненависть. І саме вона є емоційним стрижнем картини. Напарники давно працюють разом, і кожен по-своєму прикипів до іншого. Можливо, цьому сприяла ще й їхня несхожість: язикатий Кріс, який привселюдно несе все, що йому прийде в голову, та більш стриманий й поміркований Лі, який, втім, не збирається погоджуватись з кожною нісенітницею партнера. Такий контраст персонажів чудово спрацьовує в діалогах. Як ми вище згадували, від філософських до повного абсурду. І ці діалоги шокують (чого варті лише роздуми Кріса про те, що лише "гейські" країни вміють виготовляти смачний сир, а от в тоталітарних і, відповідно, "негейських", як от СРСР чи США, смачного сиру зовсім нема), змушують глядача чи то сміятись, чи завмирати, намагаючись зрозуміти, жартує зараз режисер чи говорить цілком серйозно.
Лі більш схильний заперечувати різкі заяви Кріса, та це не головне. Головне, що їхні стосунки куди ближчі та глибші, ніж здається на перший погляд. І викликають питання: зважиться герой Роквелла вбити напарника чи поставить дружбу вище?
Персонаж Джона Малковича не такий простий і слабкий, як може здатись. Кадр з фільму
Малкович проти Роквелла: перший виграє, але й другий не здається
Неоднозначність положення обох персонажів дають і Малковичу, і Роквеллу багату палітру для можливостей проявити бездоганну акторську гру. Та обоє вони йдуть далі.
Джон Малкович, чий герой без співчуття вбив безліч людей, робить Кріса одночасно й цинічним, і смішним, і ніжним. Він, демонструючи то безжальний сарказм, то болючу вразливість, змушує наші емоції стрибати від огиди до щемкого жалю та співчуття. Показує, як його персонаж в очікуванні смерті, можливо, вперше намагається переосмислити свою роботу. Тож тут є і спроби виправдати свої вчинки, і спроби спокути, адже він, як праведний католик (!), мріє потрапити до раю.
Ця глибока палітра змушує нас ловити кожне його слово та жест. Не дивно, що цю роль Малковича називають найсильнішою в його кар’єрі, пророчать "Оскар", а на Венеційському кінофестивалі, де пройшла прем’єра картини, він отримав найвищу акторську нагороду "Кубок Вольпі".
Втім, харизма Сема Роквелла подекуди навіть перевершує харизму Малковича. Його персонаж не такий глибокий, як у колеги, але теж багатогранний. То він виглядає, як справжня розмазня і тютя, приміром, коли намагається виправдати численні зради дружини: "Вона не зрадила мені з клоуном! Він був уже колишнім клоуном!", то не має рішучості ухвалити якесь справді важливе рішення. А між тим він досвідчений спецагент, і його рука навряд чи здригалась, посилаючи кулю в голову жертви. Лі більш кумедний персонаж, можливо, тому, що молодий, здоровий, і йому ще рано думати про вічні теми, та навіть із цієї кумедності Сем Роквелл витискає стільки глибини, що краде сцени навіть у Малковича.
Безумовно, фільм тримається саме на взаємодії Малковича і Роквелла, на хімії між ними, що аж іскриться. Але й другорядні персонажі не залишаються в тіні. Досить комедійна роль Стіва Бушемі, комедійно-драматична у Паркер Поузі, яка зіграла дружину Роквелла, та зовсім крихітна і при цьому надзвичайно прониклива роль Тома Вейтса.
Характери агентів ЦРУ геть різні, але «хімія» між ними очевидна. Кадр з фільму
Замість висновку
Мак-Дона з усією майстерністю театрального драматурга не зосереджується лише на стосунках. Один з важливих моментів, який переслідує нас протягом всього фільму, - відчуття неминучого кінця демократії та вільного життя і невідворотності приходу диктатури. Нам навіть розкажуть те, що відбуватиметься після 11 вересня 1973 року. Та разом з цим режисер залишає нам крихітну лазівку на те, що надія є. Навіть якщо не для цілої країни, то бодай для окремих людей. Хай навіть ця надія криється, зокрема, в прийнятті вічності.
Поєднання гострих діалогів, захопливого екшну та чорної комедії з філософською і емоційною глибиною, неоднозначність персонажів й майстерна акторська гра змусять вас сміятись, плакати, роздумувати про вічне. А ще задуматись, чи потрапили до раю динозаври.
Історія зі студентками матиме продовження. Кадр з фільму
До речі
А ще це дуже красиво
Візуальну складову Мартін Мак-Дона залишив своїм перевіреним соратникам.
Розкішні локації острова Пасхи об’єктив камери оператора Бена Девіса ("Банши Іншерина") показує так, що тут дійсно хочеться задуматись про вічне, підвести підсумки земного життя заради життя вічного і, можливо, дочекатись воскресіння в раю, попри всі свої гріхи. А табуни диких коней просто наповнюють нас бажанням життя та свободи.
Не менш вражаюче й те, як працювала відома ірландська художниця-костюмер Еймер Ні Мгаолдомнайг ("Банши Іншерина"). 70-ті роки ХХ сторіччя – це сплеск яскравого одягу для чоловіків, що не соромились носити обтислі на стегнах і при цьому широчезні знизу кльоші, сорочки насичених відтінків – від криваво-червоного до смачного помаранчевого або й взагалі в квіточку. І саме так яскраво вдягаються Малкович та Роквелл, показуючи через одяг, що їхні персонажі живі і непересічні особистості. А от для голови резидентури – Стіва Бушемі – костюмери залишили лише класичні костюми-трійки, з довгими рукавами сорочки навіть за неймовірної спеки, щоб підкреслити: Ем Джей - не жива людина з переживаннями, сумнівами чи, прости господи, мріями, а просто бездушний функціонал.
