«Діґґер»: Том Круз та Алехандро Ґ. Ін'ярріту копають на «Оскар», глибоко копають
В кінотеатрах України, які, нагадаємо, працюють під час «жовтого рівня» тривоги, стартував один із найочікуваніших фільмів року – чорна комедія «Діґґер» від режисера «Бьордмена» та «21 грам» Алехандро Ґонсалеса Іньярріту. В головній ролі загримований до невпізнаванності Том Круз. Журналіст Коротко про розповідає, яким вийшов фільм.
Я проблему викопав, я її й закопаю. І весь світ теж
Як тільки з'явилась новина, що режисер Алехандро Ґ. Іньярріту починає знімати фільм з Томом Крузом не лише в головній ролі, а він ще й продюсер - і кінокритики, і кіномани заговорили про те, що Круз всерйоз націлився забрати «Оскар» як найкращий актор.
І розмови були далеко не безпідставні. Попри 4 номінації (остання, правда, як продюсера за найкращий фільм), Том Круз так і не отримав заповітну нагороду. А годинничок цокає, вже 64 роки. Так, звісно, в 2025 актору вручили почесний «Оскар» за видатні заслуги в кінематографі – але це так, щось на кшталт втішного призу, а не справжнього визнання його роботи.
А отже, треба брати лопату, копати самому і нагадати світові, що Том Круз дійсно потужний актор і може працювати з дійсно потужними режисерами, щоб вийшло щось насправді потужне. «Розумна комедія» «Діґґер» і є цією потугою.
Співпраця Тома Круза з Алехандро Ґ. Іньярріту теж не випадкова. Саме за роботу з цим режисером отримав нарешті свій єдиний «Оскар» Леонардо Ді Капріо («Легенда Г’ю Гласа», 2015). Спрацювало раз, то ж може спрацювати й вдруге.
Вся картина «Діґґер» аж кричить: «Я достойна «Оскара» - і тема, і актори, і грим, і сценарій, і операторська робота…»
Том Круз в неймовірно складному гримі з накладним черевом та лисиною з трьома волосинами грає зажерливого нафтового магната Діґґера Роквелла, який нехтує попередженнями екологів про те, що не можна на льодовику продовжувати видобуток нафти. Зрештою стається вибух, від льодовика відколюється величезний айсберг, який через три дні знесе пів Європи.
Щоб запобігти катастрофі, збирається уряд США на чолі з президентом. Зрозумівши, що ніякі фізичні способи на цей айсберг не вплинуть, президент перекладає всю відповідальність на Діґґера Роквелла – мовляв, ти наробив, ти й вирішуй. Але у мільярдера є значно важливіші проблеми: його стара кицька настільки хвора, що ось-ось помре, тож він приділяє їй значно більше часу й уваги, ніж якійсь там Європі. А потім взагалі вирішує: якщо не можна врятувати історію, то можна її переписати.
Лопата – символ багатства Роквеллів. Кадр з фільму
Сміятись після слова «лопата»
Головний посил картини - видобуток нафти в світі не зупиняється не тому, що мільярдерам все мало, а й тому, що звичайні люди теж хочуть і на машинах їздити, і на літаках літати та й користуватись іншими благами, які дає нафта. Отже, винні всі ми.
Але зняти фільм з такою лобовою ідеєю - це не про Алехандро Ґ. Іньярріту. Йому потрібно максимально закрутити сюжет і зробити його багатошаровим. Тож лопата, яку Діґґер шанобливо зберігає в пам’ять про свого діда, котрий знайшов нафту і започаткував мільярдний бізнес, тут відіграє одну з головних ролей.
Ідея фільму доноситься до глядача такими навороченими художніми засобами, лише встигай слідкувати. І ця навороченість явно не пішла картині на користь, приміром, на Rotten Tomates всього 51% «свіжості», а на IMdB посередні 7,3 бали з 10.
У цьому фільмі так багато шарів, що лопата стає не просто інструментом нафтошукачів, які копали-копали і завдяки їй розбагатіли. Це ще й інструмент для глядача - копнути глибше, щоб зрозуміти, що ховається за кожним шаром і що мав на увазі автор. Тут таке нагромадження художніх прийомів, що без лопати не розгребти. Ще одна роль лопати – символа: «Я тебе породив, я тебе і вб’ю», - заявляє Діґґер катастрофі. Та зрештою ця лопата перетворюється на лопату гробокопача, яка закопає звичний нам світ.
Грубо кажучи, навороченості в картині стільки ж, скільки й гриму накладено на головного актора (навіщо стільки гриму для вигаданого персонажа – питання відкрите).
Техаський мільярдер Діґґер Роквелл – єдина яскрава пляма на тлі сірого й розмитого ООН. Кадр з фільму
Що занадто, то не здраво, але вражає
Та Том Круз показує, що готовий жертвувати комфортом, викладатись на повну, аби довести світу, що він крутий актор і заслуговує на «Оскар». Круз стараэться неймовірно, амбіції актора просто-таки виплескуються з екрану. Він грає потужно, на надриві, ледь не з останніх сил – і, на жаль, це спрацьовує проти нього. Саме той випадок, коли можна сказати – забагато майстерності. І занадто мало самоіронії.
А без самоіронії в цьому фільмі ну ніяк. Він задумувався як гостра сатира на екологічну тематику, а вийшла якась штучна комедія. Навіть натужна і місцями гіперболізована. Ще й триває понад дві години. З жартами теж тут сутужно: гумор переважно нижче пояса. Втім, є любителі й такого гумору – тож кумедно це чи безґлуздо, вирішувати глядачеві.
Вочевидь, фільм задумувався, як якась «наша відповідь» комедії «Не дивись вгору», але така дуже масивна і наворочена відповідь. Чи можна було зробити цей фільм простіший і менш пафосний? Звичайно. От тільки це був би не Алехандро Ґ. Іньярріту. Його схильність до експериментів не здивує нікого. І вищезгаданої надмірності він не боїться. Занурюється в неї сам і занурює глядача.
Джо Гудман (в центрі) у карикатурній версії президента США. Кадр з фільму
Деталі, все вирішують деталі
А поки мозок закипає від фантазії режисера та ескапад Круза, очі просто радіють. Операторська робота і робота художника-постановника в «Діґґері» вражає. Якщо в діалогах сатира якось вдалась не дуже, то візуальні художні прийоми працюють на всі 100. Чого варте лише приміщення ООН зі старими меблями ще років так 70-х, зі стелею, яка протікає, – і тут же пластикові відра, в які вода й крапає. Чи можна краще показати упадок ООН? Можна, і тут це є, але вже не будемо спойлерити.
А камера оператора Еммануеля Любецьки ("Оскар" за "Легенда Ѓ'ю Гласса", "Гравітація", Бьордмен") дотошно показує всю непривабливість реальності, яку сконструювала собі ця світова еліта й втягнула в неї весь інший світ. Фільмування у вінтажному форматі VistaVision ніби занурює нас у старе кіно.
До жирних плюсів картини: Іньярріту зібрав зірковий каст акторів на другий план. І їхня робота заслуговує на окремий абзац. Тут і Різ Ахмет у ролі канонічного розсіяного вченого в підстрелених штанцях. І Сандра Гюллер (чий талант покорив Голлівуд і ми постійно бачимо її в гучних прем’єрах) грає зведену сестру Діґґера Роквела, яка руйнує його авторитет. І Джо Гудман в образі недолугого і недалекого президента США, чия самовпевненість переважає розуміння реальності. А ще тут є Джессі Племонс (який схуд кілограмів на 30 і тепер виглядає років на 20 молодшим) – роль в нього невелика, але значуща і з багатьма відтінками: всі їх актор передав просто блискуче.
Персонажка Сандри Гюллер, за іронією долі, керує компанією, яка захищає екологію. Кадр з фільму
Замість висновку
Відгуки критиків і глядачів щодо цього фільм геть неоднозначні. Хтось виходить із залу критично налаштований, а хтось, захлинаючись від захвату, протягом фільму штовхає тебе ліктем «Ось як треба писати сценарії!», «Ось як треба знімати!», «Глянь, який Круз чудовий актор!». Хтось пише негативну рецензію, а хтось говорить про «свіжий ковток повітря».
Тож не подивитись цей фільм на великому екрані - все одно буде злочином проти любові до кінематографу. Щоб там не було, а свої номінації на «Оскар» «Діґґер» збере, а тому занурюйтесь в історію, щоб потім було що обговорити з опонентами.
