• Головна
• Шоу-біз

Фото: ФБ Іванни Хіцінської

Головною сенсацією 17-го Міжнародного Одеського кінофестивалю (ОМКФ) став документальний фільм “To Die To Live”, який спочатку нагородили статуеткою “Золотий Дюк” як найкращий документальний фільм, а далі до цієї нагороди додалося ще й Гран-прі фестивалю (за результатами глядацького голосування).

Коли режисерка Юля Гонтарук вийшла на сцену, щоб отримати приз, зал, де зібралися здебільшого представники кіноіндустрії, зірвався оваціями. Здається, ні у кого не було навіть крихти сумніву, що нагороду було вручено справедливо.

Фільм “To Die To Live”, назву якого творці стрічки перекладають як “Померти, щоб жити”, дійсно унікальний вже хоча б тим, що документалістка Юлія Гонтарук знімала його 12 років, фіксуючи на камеру трьох своїх героїв — добровольців “Азову” з позивними "Шахта", "Поттер" і "Танцор" — спочатку під час бойових дій часів АТО, потім їх повернення в мирне життя в кінці 2015-го — на початку 2016 року. А далі сталося повномасштабне вторгнення, і ось уже камера Гонтарук супроводжує героїв стрічки, які знову пішли на війну. Ця двогодинна кіноісторія сьогодні чи не єдина спроба показати глядачу, як одна війна витікає з іншої і що для України це все одна війна й ті ж самі герої.

Режисерка фільму «To Die To Live» Юля Гонтарук отримує головну нагороду 17-го ОМКФ. Фото: ФБ Юлія Гонтарук

Фільм “To Die To Live” — це про людину на війні, про те, якою вона повертається в мирне життя і намагається знайти в ній своє місце. А ще про прийняття людьми на війні власної смерті і про те, як залишатися живим, коли частина тебе померла там, на полі бою.

Цей фільм по-справжньому чіпляє за живе, а ще створює дуже зрозумілий образ сучасного ветерана і пояснює світові, хто такі ці добровольці війни 2014 року і яким чином їм вдалося, попри всі обставини, виграти початок повномасштабного вторгнення, як багато хто вважає.

Зараз “To Die To Live” почав свій тріумфальний рух світовими кінофестивалями. Про те, як фільм сприймають в світі, як в Карлових Варах зал аплодував фільму стоячи 8 хвилин, про те, як сталося, що фільм про героїв АТО отримав продовження вже про війну нинішню, розповіла Коротко про продюсерка стрічки Іванна Хіцінська.

Переможці ОМКФ та лауреати Гран-прі – команда «To Die To Live». Фото: ФБ Іванни Хіцінської

В Карлових Варах ми увійшли у Книгу рекордів фестивалю

— Іванно, на якому етапі ви підключилися до створення фільму? Чому ви в нього повірили?

— Повноцінно я підключилася до проєкту в березні 2022 року, коли стало зрозуміло, що Юлі Гонтарук потрібно допомогти завершити цей фільм і розказати історію наших героїв. І одразу в березні ми сконтактували з латвійським копродюсером, якого ідея фільму дуже зацікавила. Ми подались на Латвійський фільмфонд і почали з моєю партнеркою Олександрою Братищенко шукати фінансування для фільму.

— У березні 2022 року нікому в Україні взагалі не було діла до кіно, всі рятували себе чи полумертві сиділи по хатах і всього боялись, а ви вирішили знімати кіно?

— Є люди, які в стані стресу закриваються, а є ті, що починають діяти. От я відношуся до другого типу. У мене починається депресія, коли я в спокої. Тому цей фільм по-своєму врятував мене.

Але тут варто розповісти передісторію створення стрічки. Юля Гонтарук робила цей фільм початково з продюсером Ігорем Савиченко — він тоді мав назву “Залізна сотня” на честь Другої роти “Азову”, в якій воювали герої стрічки (“Залізною сотнею” військові назвали себе після того, як протрималися добу лише зі стрілецькою зброєю проти танків. — Авт.). І тоді Юля з Ігорем виношували ідею фільму, який би розповідав про добровольців 2014 року, про їхнє життя поза війною, чи зможуть вони адаптуватися у суспільстві і, певною мірою, про ПТСР. Знімати цей фільм режисерка почала у 2015 році, а закінчила у 2017-му. І на той момент вони завершили фільм з цією ідеєю.

Але Юля продовжила самостійно слідкувати за нашими героями. І у 2022 році, коли хлопці взяли до рук зброю і знову пішли захищати Україну, стало зрозуміло, що потрібно зробити ревізію вже існуючих матеріалів і доповнити цю історію новими подіями, які були спровоковані повномасштабним вторгненням.

Продюсерки «To Die To Live» Іванна Хіцінська і Олександра Братищенко. Фото: надано Іванною Хіцінською

— Мабуть, сам Всесвіт притримав цей фільм до 2022 року, тому що він тепер виглядає як цілісна картина нашої війни, яка почалася за вісім років до повномасштабного вторгнення. Що, на ваш погляд, є центральною темою цієї стрічки нині?

— Думаю, що основним посилом фільму і нашою мотивацією, чому його було потрібно зробити, є питання: що буде після завершення війни? В будь-якому разі перемога має бути за Україною, але потрібно думати, що буде з нашими воїнами після неї. Росія у 2014 році вторглася в Україну, українці пішли боронити свою землю, далі було підписання Мінських домовленостей, які ні до чого не привели. Наші герої повернулися з першої кампанії в цивільне життя і зіткнулися з тим, що суспільство не зовсім їх розуміло і не приймало. Кожен з них проходив період реабілітації й боротьби з ПТСР по-своєму.

Нас після завершення війни, після того, як хлопці повернуться додому, знову чекатиме такий етап. І, можливо, цей фільм допоможе близьким та рідним наших захисників, ну і всім цивільним взагалі, зрозуміти їх. Зрозуміти, що з ними відбувається і що вони не одні з такою проблемою, що хтось, як наші герої, проходив такі ж самі виклики й проблеми, і що врешті-решт потрібно жити життя на повну і відкидати від себе думки про смерть.

— У вас вже є досвід показів фільму в Європі. Як іноземці сприймають цю стрічку?

— Міжнародна прем'єра у нас відбулася на кінофестивалі в Карлових Варах. Це фестиваль класу А. І найкращою демонстрацією того, як іноземці сприймають цей фільм, були зал аплодував стоячи, і овації тривали вісім хвилин. Організатори фестивалю говорили нам, що подібне у них було десь 10 років тому з ігровим фільмом, а щоб документальну стрічку за всю історію фестивалю так сприймали, не памʼятають. І саме за це ми з фільмом “Тo Die To Live” увійшли в умовну Книгу рекордів фестивалю. Це прецедент для документального фільму - мати такі овації, бо, наприклад, новий фільм Роберта Паттінсона в Венеції нещодавно мав у хвилинах набагато менші овації. І це приємно.

Команда картини та головні герої «To Die To Live» на кінофестивалі у Карлових Варах. Фото: ФБ Іванни Хіцінської

Ми зробили просто надзвичайно людяне кіно

— Багатохвилинні овації — це підтвердження того, що ми маємо справу з талановитим кінопродуктом. Тобто людей в залі все, що у фільмі відбулося, просто зачепило. А що казали європейські продюсери в кулуарах?

— Днями у нас була прем'єра у Латвії, де у нас теж був солдаут: люди просилися на показ і дві години сиділи на сходах перед екраном. Зал був просто переповнений. І в фіналі теж стоячі овації.

Потім люди в кулуарах казали, що цей фільм обов'язково мають подивитися всі, тому що він пояснює все. Він пояснює історію протистояння України і Росії, він пояснює, чому українці зараз так яро борються за свою свободу. І також пояснює, чому європейці мають і далі підтримувати Україну у цій війні.

— Так, він зачіпає 2015 рік, чого зараз ніхто не робить, бо всі знімають кіно про війну тут і зараз. І в цьому сенсі цей фільм є дійсно унікальним.

— Ну і, крім того, ми зробили просто надзвичайно людяне кіно. Режисерка фільму Юля Гонтарук увійшла в світ наших героїв, слідкувала за ними довго і дійсно зробила таке емпатичне кіно, коли ти проживаєш шлях героїв, відчуваєш всі моменти, весь той біль, який відчували наші герої. Звичайно, це глядачів проймає.

— Я вам скажу, що режисерка в цій історії теж героїня, тому що це велика робота і велика сміливість так працювати. Її перебування всередині війни разом з героями — це прецедент в кінематографі. А як ви з Юлею познайомились?

— Ми товаришуємо довгий період, от якраз десь з 2016 року. Тому я досить добре знала її історію з фільмом. Ну і, звичайно, коли постало питання про те, що потрібно його завершувати, Юля звернулася за допомогою до мене та Олександри, як до найближчих подруг. Я насправді все своє професійне життя в кіноіндустрії, але ніколи не мала мрій продюсувати кіно. Це сталось само собою. Я маю достатньо великий досвід роботи із фондами та міжнародними інституціями, і це стало в нагоді під час роботи над “Тo Die To Live”.

Кадр з фільму «To Die To Live».

— Ви сказали, що вас латвійці одразу підтримали. Чому саме вони?

— Юлія Гонтарук брала участь з цим фільмом у 2019 році на форумі Baltic Sea Docs (міжнародний форум та фестиваль документального кіно для професіоналів, який проходить у Ризі. - Авт.) и на B2B Doc (Baltic to Black Sea Documentary Network — мережа підтримки документалістів з країн Східного партнерства. - Авт.).

І на той час фільмом зацікавився латвійський копродюсер Улдіс Цекуліс, але він ще тоді не входив офіційно у копродукцію. Коли почалась повномасштабна війна, у березні 2022 року ми зв'язалися з ним і попросили допомоги. Улдіс одразу відгукнувся, й таким чином у фільма розпочалося нове життя. Він сказав, що це кіно потрібно і люди повинні побачити історію хлопців. І це з його боку не дивно, бо Улдіс — це людина, яка систематично підтримує Україну. Кожен раз, коли він їде до нас, то намагається пригнати машини для хлопців на фронт і привезти гуманітарну допомогу. Тобто це такі наші латвійські однодумці, які точно розуміють, хто тут ворог і кому потрібно допомагати.

— Юлія Гонтарук знімала цей фільм 12 років, за цей час вона, мабуть, багато разів ризикувала життям?

— Юля у 2015 році разом з хлопцями їздила до них на лінії зіткнення і неодноразово потрапляла там під обстріли. Вона не приховує, що їй було страшно, але каже, що заради цієї історії готова була зайти далеко. Вона якось згадувала, що йде обстріл, а єдине, за що вона переживала, щоб у неї голова залишилася, аби можна було далі фільм домонтувати.

Кадр з фільму «To Die To Live».

— Чула, що заради того, щоб оцей довірливий тон спілкування зберегти, режисерка відмовлялась від оператора і знімала багато сама.

— Після того як хлопці наші повернулися з фронту і стало зрозуміло, що потрібно заходити до них додому, вона дійсно відмовилася від оператора і все кіно фактично зняла самотужки. На проєкті у нас було кілька операторів, які в певний період допомагали Юлі, але більша частина фільму — це її зйомки.

“To Die To Live” — це повністю авторське кіно. Вона і як режисер, і як оператор, і також велику частину фільму Юля сама монтувала, як режисер монтажу. До речі, для двогодинного "To Die to Live" вона відзняла більш ніж тисячу годин матеріалу, з яких зробила близько 80 варіантів монтажу. Юля дуже багато заклала в цей фільм — мова, форма, монтажні рішення, теми, лінії. Як вона сама казала, це непростий фільм і робити його було непросто. І вона йшла на все, щоб розповісти історію свого покоління, на чию долю випали дуже непрості речі.

— Юлія Гонтарук колись сказала, що більш за все переживала, як сприймуть фільм його герої, бо для неї саме вони головні глядачі. Яка доля "Поттера", "Шахти" та "Танцора"? Вони вже бачили фільм?

— Найголовніше, що герої “Тo Die To Live” були і є з нами. Це найважливіша нагорода. Вони нині чинні військовослужбовці, проходять службу в різних підрозділах і всі стоять на захисті країни.

Всі три головних герої були присутні на фестивалі в Карлових Варах. Був "Поттер" (Андрій Паторжинський), був "Шахта" (Сергій Кутраков), разом з яким на фестивалі були присутні його дружина Сніжана та син Лука. І ще один головний герой фільму "Танцор" (Олексій Олексіюк) приїхав до Чехії зі своїм маленьким сином Ярославом.

Вони вперше бачили фільм, і, думаю, кожен з них очікував побачити інше кіно, більш стандартне, тому всі були приємно вражені результатом. Я бачила, як у наших героїв періодично на очах зʼявлялися сльози. І всі вони говорять, що цей фільм потрібно дивитися, тому що це стосується і осмислення досвіду людей, які воюють, і піднімає тему адаптації ветеранів, пояснює історію протистояння України і Росії, ну і ще багатьох важливих речей.

(Зліва направо) "Танцор", "Поттер" і "Шахта" на показі фільму у Карлових Варах. Фото: ФБ Іванни Хіцінської

— Фестивальна доля фільму. Що у вас ще попереду?

— Фестивальна історія тільки почалась. У нас були Карлові Вари, далі відкриття Baltic Sea Docs — це була латвійська прем'єра, і буквально через декілька днів відбулася прем'єра в Словаччині на фестивалі. І далі ми очікуємо ще ряд фестивалів, про які я поки що говорити не можу до офіційного оголошення. І думаю, фільм будуть ще демонструвати на якихось впливових світових подіях, де збираються політики та дипломати. В цьому питанні ми співпрацюємо з командою Держкіно України, з Міністерством закордонних справ, з Українським інститутом, тому така дипломатична діяльність, пов'язана з фільмом, теж планується.

— До речі, що з прокатом цього фільму в Україні?

— Звичайно, що після Гран-прі Одеського фестиваля ми б хотіли мати широкий прокат, але потрібна гарна промоція фільму та підтримка партнерів. Ми поки що шукаємо спонсорів, які могли б нам допомогти з прокатом. А поки фільм буде подорожувати світом.

Продюсер Улдіс Цекуліс: “Нам важливо показати світу, хто такі азовці: що це люди, які захищають свою батьківщину, а не є не терористами”

В той самий момент, коли журналістка Коротко про розмовляла з Іванною Хіцінською, до неї підійшов вищезгаданий латвійський копродюсер проєкту Улдіс Цекуліс. І ми вирішили запитати у відомого в Латвії кінопродюсера та оператора документального кіно про його мотивацію. Чому він в 2022 році приєднався до фільму “Тo Die To Live”?

— Вперше я дізнався про фільм Юлії Гонтарук у 2019 році на B2B Docs, там був воркшоп, і на ньому було представлено кілька проєктів з України. І я одразу відчув енергію Юлії та її проєкту.

У фільмі є три важливі персонажі і характери: "Шахта", "Поттер" і "Танцор" — вони притягнули мою увагу і буквально заякорили мене. Я на них подивився і зрозумів, що ці хлопці невимовно круті. Але тоді я не міг зайти в цей проєкт, бо у нього вже був продюсер.

Але коли у 2022 році почалася війна, Юля була першою людиною, якій я зателефонував і одразу запитав її: "Ну як там з фільмом?". А коли дізнався, що процес створення ще триває, запропонував спробувати податися на конкурс фінансування в Національний кіноцентр Латвії. І ми зробили заявку, яку кіноцентр одразу схвалив — так і почалося наше реальне співробітництво.

З часом у нас сформувалася сильна команда, і мова тут не лише про проєкт - ми як люди добре відчули одне одного. Це дуже важливо у кіно, бо гроші тут - не завжди найголовніше.

Кінопродюсери Улдіс Цекуліс, Катаріна Крначова, Іванна Хіцінська та Олександра Братищенко. Фото: facebook.com/uldis.cekulis

— Фільм триває більше двох годин. Як ви вважаєте, європейці впораються з цим фільмом, висидять його?

— Ну, ми ж його вже показували в Ризі, де гарно фільм сприйняли, а в Карлових Варах там все пройшло взагалі без питань — там був 8-хвилинний standing applause. І Юлія вже на цьому моменті зрозуміла, що варто було фільм так довго тримати, щоб досягнути такого результату. Ну і нам важливо показати світові, хто такі азовці: що це люди, які захищають свою батьківщину, а не є терористами, як багато хто в Європі досі вважає. Думаю, фільм дуже важливий і через це, а не тільки тому, що це емоційно сильна розповідь про трьох сміливих хлопців, які люблять свою батьківщину та сімʼю.

— А як конкретно в Латвії глядачі на фільм реагували?

— Ми латвійці, не як італійці і навіть не як чехи, ми аплодуємо тільки після титрів фільму, така у нас давня традиція. А тут, позавчора, коли була прем'єра “To Die To Live”, люди почали аплодувати вже з першими титрами. Далі зал затих, і вже після титрів глядачі підвелися з місць і стоячи аплодували. Це були дуже щирі емоції.

І на тому показі була редакторка з Балтійського телебачення, яка сказала, що вони на телебаченні хочуть бачити фільм повністю, всі його дві години таймінгу, бо, за її словами, якраз ці 2 години — це стан, який глядач повинен відчути. І ось що ще важливо: фільм “Тo Die To Live” потрібно обовʼязково дивитися на великому екрані. Причин багато, але одна з них — це звук. Він у цій історії надважливий, а ще там музика Антона Байбакова — це дуже потужний саундтрек, який сильно впливає саме на рівні кінотеатру.

Постер фільму «To Die To Live».

А в той самий час…

Про Тараса Шевченка, його ДНК та ймовірного родича Кобзаря

Чому фільм “ДНК нації” отримав одразу два призи ОМКФ?

На Одеському міжнародному кінофестивалі було відмічено ще один проєкт, в якому Іванна Хіцінська виступає продюсером. Повнометражний документальний проєкт “ДНК Нації” (режисер Іван Сауткін) став переможцем індустрійного пітчингу Work in Progress.

За словами творців фільму, він є самоіронічним антропологічним дослідженням українського суспільства та пошуку власного коріння через історію зубного техніка Михайла, який вважає себе нащадком Тараса Шевченка.

Ми попросили продюсерку розповісти також і про цей фільм.

— “ДНК нації” — це фільм, в якому українці впізнають себе і матимуть змогу подивитися на самих себе, — розповідає Іванна Хіцінська. — Іноді це буде сумно, а іноді весело. А зарубіжна аудиторія теж зможе подивитися на українців не лише через призму війни, а й зрозуміти, хто є їхніми сусідами. Ми ж бо йдемо всі в європейську сім'ю, тож час їм розбиратися.

І як і в кожної нації, у нас є власний національний герой. В Данії це — Ганс Крістіан Андерсен, у Франції — Віктор Гюго, а у нас — Тарас Шевченко. І довгий час Тарас Шевченко був саме пам'ятником — таким його зробила радянська влада. Але ж насправді ні для кого не секрет, що в оселях багатьох українців у свій час портрети Тараса Шевченка висіли на стіні поряд з іконами. У кожної сім'ї був “Кобзар” і, мабуть, кожен українець знає хоча б кілька віршів Тараса Шевченка. Крім того, Шевченко був і великим художником. Тобто постать велика, а навколо подібних особистостей завжди формується багато міфів, в тому числі і про їх сімʼю.

— У Тараса Шевченка, як свідчить історія, не було дітей. 

— Але наш режисер Іван Сауткін познайомився з героєм, який має підстави вважати, що він може бути прямим нащадком Тараса Григоровича. Сауткін запропонував йому пройти ДНК-тестування, і він погодився — з цього і почалася історія фільму. І ми почали ниточку за ниточкою розплутувати цей клубочок.

Хоча насправді історія тут не про саме це ДНК-тестування — це така побіжна лінія, я б сказала. Через призму родичів поета ми показуємо загальний портрет України та українців. У нас серед героїв фільму є і драг-королева, представник ЛГБТ- ком'юніті, є співачка хору, є військовий і є багато епізодів з пересічними людьми, яких ми зустрічаємо на вулиці і які читають вірші Тараса Шевченка.

Наші хлопці, які повертаються з полону, перше, що роблять, цілують землю українську і цитують Шевченка. Тобто Тарас Шевченко дуже глибоко в сучасній українській культурі, і він явно не бронзовий постамент. І от саме через такі історії ми й хочемо показати, хто ж такі українці є насправді, що ми різноманітні і що нам може різне подобатися, але в суті всіх українців є одне — це свобода волі, любов до своєї країни. Вона може відрізнятися, у кожного по-своєму проявлятися, але це те, що нас об'єднує.

— На якому етапі у вас зйомки? 

— Ми ще знімаємо, але це вже фінальна стадія. Думаю, зйомки будуть відбуватися до кінця року, і ми плануємо, якщо все буде добре, то вже на початку наступного року виходити на фестивалі та на телебачення. Цей фільм точно буде показаний на “Суспільному”.

— “ДНК нації” ви знімаєте в копродукції?

— Так, це копродукція України та Литви, і також ми плануємо долучити до копродукції ще одну країну. А нещодавно ми отримали українське національне фінансування в рамках конкурсу “Тисячовесна”. І ще ми маємо підтримку від Литовського кіноцентру та муніципалітету міста Вільнюс, оскільки частина зйомок буде відбуватися у Литві.

— Ви і там Шевченка знайшли? 

— В Литві ми будемо проводити ДНК-тестування.

— До речі, про ДНК-тестування. Де ви візьмете ДНК самого Тараса Шевченка? І чи ви вважаєте, що іноземному глядачу буде це цікаво?

— Про ДНК Шевченка глядачі дізнаються, подивившись фільм. Я не буду розкривати секрети. А щодо цікавості європейців, то я думаю, що їм якраз буде не так цікава історія Тараса Шевченка, як історія взагалі українців. І ми готуємо для них таку захопливу напівдетективну історію. Їм це точно сподобається.

— На останньому Одеському кінофестивалі фільм “ДНК нації” отримав кілька технічних призів. Що це за нагороди? 

— Ми отримали підтримку на постпродакшн звуку від CinemaSound.ua. Це дуже круто, і це нам дасть можливість зробити фільм у технології Dolby Atmos, тобто зробити дійсно класний звук для фільму. Також ми отримали головну нагороду в секції Working in Progress від UPHub (80 тисяч гривень. — Авт.) для фільмів, які знаходяться на завершальних стадіях виробництва.

— Що дає ця нагорода, крім грошей? 

— По-перше, це надзвичайно престижно, тому що у пітчингу брало участь більше 10 проєктів, і ми визнані серед них найкращими. Зараз я у Ризі на Baltic Forum, де представляю інший документальний фільм, і всі мене вітають, тому що виграти пітчинг Working in Progress — це дуже круто. Скажу чесно, ми на це не очікували. І це вже як відзнака якості майбутньої стрічки. Тобто віднині до нас вже буде підвищена увага всіх фестивалей, адже фільм виходить з кількома зірочками одразу.