Завантажити ще

Зірка «Перших ластівок» Анастасія Пустовіт: Можу знайти і купити для армії майже все

Зірка «Перших ластівок» Анастасія Пустовіт: Можу знайти і купити для армії майже все
Фото: ФБ Анастасіі Пустовіт

Війна багатьох змусила змінити професію та вектор докладання зусиль. Так сталося і з акторкою кіно та театру Анастасією Пустовіт, яку глядачі знають по серіалах «Таємниці», «Перші ластівки. Zалежні», «Кріпосна». Нові проєкти, прем’єри, заплановані подорожі – все це довелося відкласти. Натомість взятися за вивчення ринку військової амуніції, медикаментів, одягу, навіть шкарпеток та трусів. А ще подивитися в очі війні, коли опинилася в окупації.

Про це сьогодні наша бесіда.

Коханий сказав: будь-що піду воювати

- Анастасіє, у фейсбуці ви написали, що для вас волонтерство - це «майже інтимний вибір». Що стало поштовхом?

- Про можливість війни ми з коханим почали говорити десь за місяць до вторгнення. Він спочатку казав, щоб я його не накручувала, а після промовив: якщо це станеться, я будь-що піду воювати. І от зараз він там. Це і є для мене найголовніший поштовх.

Я маю зробити так, щоб мій коханий та інші бійці були забезпечені всім необхідним.

- Де ви зустріли війну?

- В Києві. Я давно збиралася волонтерити, але було багато роботи в театрі і кіно. Так склалося, що 23 лютого я подала заявку в Українську волонтерську службу. У мене мали бути заняття з тактичної медицини, польові заняття, але я на них не змогла потрапити. 24 лютого під гуркіт вибухів я поїхала до батьків у Немішаєве, що в Бучанському районі. 

24 лютого отримала підтвердження волонтерства. По телефону почала координувати гуманітарну допомогу – засіла у чатах, мені передавали прохання

З коханим домовилися зустрітися через дві доби, однак підірвали мости через річку Ірпінь, і я не могла виїхати.

Того ж дня, 24 лютого, я отримала підтвердження свого волонтерства. По телефону почала координувати гуманітарну допомогу – засіла у чатах, мені телефонували, передавали прохання.

Наприклад, військова частина в Бучі потребувала шкарпетки, білизну, їжу. Я звернулася до селищної ради з пропозицією влаштувати у місцевому клубі штаб, куди будемо звозити все необхідне. Так ми першу посилку відправили на Бучу. А пробитися у Ворзель чи Бородянку, як планували, не змогли - там уже йшли активні бої.

Зібрану гуманітарку почали роздавати в Немішаєві. Була велика потреба в підгузках, дитячому харчуванні, ліках...

- Як вдавалося все це знаходити?

- Домовлялися з магазинами. Ми тоді були в кільці, через Немішаєве російська техніка ще не йшла, хоча всі розуміли, що це ось-ось може статися. На той момент одного дитячого харчування викупили на 10 000 гривень. І на велику суму ліків.

Коли було можна, возили передачі по Немішаєву, проривалися в ближчі села – Козинці, Микуличі. Або завозили пакуночки, або провідували людей на прохання родичів. Багато хто телефонував, просив перевірити - як мама, як тато. У багатьох місцинах вже не було зв’язку з жителями.

Щоб зашивати рани, маринували рибальську ліску

- Під окупацію Немішаєве все-таки потрапило.

- Так, пішла ворожа техніка. Ми дуже швидко розвезли продукти по житлових кооперативах, де були скупчення людей. Тоді вже зникли газ, електрика, мешканці будинків сиділи по підвалах. Ми намагалися передавати їм хліб, ковбасу, сосиски, щоб не треба було готувати.

В цей же час у клуб почали привозити поранених. Знеболюючі засоби у нас були, і досить сильні. А от шовного матеріалу бракувало. Хлопці замочували рибальську ліску у медичному спирті. Потрібно так маринувати її добу.

- Ви бачили, як убивали людей?

- Ні, це мене оминуло. Але я бачила людей, які були на крок від смерті. Пам’ятаю двох хлопців, за яких ми молилися, щоб дожили до ранку, коли їх зможуть переправити в Бучу. А третій - були певні, що не доживе. Він всю ніч хрипів... Але зранку встав і попросив води, це було диво!

А ще було, що відправили чоловіка з гуманітаркою, а через 20 хвилин повідомляють, що його вбили.

- Як вдалося вирватися з окупації?

- Ми збиралися йти через поле, яке обстрілюється. Але в сільській раді сказали, що виділять автобус, який поїде до Києва і повернеться назад. По дорозі одного разу нас зустріли росіяни. Розвернули назад, сказали: «Ми не варвари». Але при цьому потрощили і розтоптали всі телефони, які були у пасажирів.

Потім ми дізналися, що той автобус назад не зміг прорватися. І що до нас і після нас розстрілювали колони з цивільними.

- Ви родом з Херсонської області. Маєте зв’язок з близькими, які зараз в окупації?

- На щастя, в містечку, де мої родичі, нічого надто страшного не відбувається. Але люди дуже стомлені – через непевність, високі ціни, намагання окупантів промивати мізки, через колаборантів, які підтримують росіян. Ми просимо, щоб вони виїздили, і вони вже збиралися, але прийшли дощі і розмило дороги.

Частина родичів таки виїхали, вони у Львові і дуже сумують за домівкою.

Рятують зв’язки в творчій сфері

- Коли взялися до системного волонтерства?

- З Києва я поїхала до Львова. У Немішаєві ми зібрали 50 000 гривень. 15 000 витратили під час окупації, а 35 000 я мала при собі і передала на закупівлю гуманітарки.

Певний час не знала, куди себе приткнути. Допомагала разово - то спальник комусь відправити, то турнікети. А потім дізналася, що хлопцям з Харкова конче потрібна автівка, а збори йдуть погано. Написала пост від душі, і люди відгукнулися.

Автівку відправили, для нацгвардійців із Сум закрили 50 запитів, так і пішло. До Києва повернулася в кінці березня. Тиждень трішки перепочила, а потім почалася системна робота.

- Волонтерите від себе чи від благодійного фонду?

Рятують зв’язки в кіно і театральній сфері. Мені вистачає сміливості комусь написати, у когось попросити, комусь подякувати

- І так, і так. Я співпрацювала з двома благодійними фондами. В одному мені навіть запропонували роботу, подібну до офіс-менеджера. Я відмовилася. Сказала, що можу розробили логістику гуманітарних перевезень, налаштувати контакти з донорами. 

Але не так сильно потребую грошей, щоб витрачати свій час на те, аби носити комусь каву. Я не знецінюю таку роботу, просто мені вона не цікава.

- Волонтери кажуть, що доводилось долати певний психологічний бар’єр, коли починали просити кошти. Вам це теж було важко?

- Було важко, бо для себе ніколи нічого не просила. Але ж тут прошу не для себе. Рятують зв’язки в кіно і театральній сфері. Мені вистачає сміливості комусь написати, у когось попросити, комусь подякувати.

Треба купити тепловізор - я вже знаю, де його знайти, з якою знижкою, звідки прилад буде йти два тижні, а звідки – три. Зараз я можу відшукати і купити майже все.

- Ви акторка, а міркуєте як менеджер по закупках. Помічали раніше за собою такі організаторські здібності?

- Мені здається це трохи легковажна думка про акторів. Я працювала як агент, можу самостійно розвести два-три проєкти. У мене був театр, були зйомки, одночасно кілька великих робіт. Це, мабуть, звідти пішло.

«Закрили» тепловізор, а не можемо видихнути

- Напряму спілкуєтеся з військовими?

- Я співпрацюю з волонтеркою Юлею Кутняк. Нас заочно познайомили хлопці з фонду. Юля була за кордоном, я в Києві. Мені сказали, що буде телефонувати така дівчина і скаже, що потрібно робити. Місяць ми спілкувалися по телефону і дуже здружилися.

Я особисто рідко контактую з бійцями, цим здебільшого займається Юля. Вона отримує запити, я знаходжу, що треба, вона теж іноді знаходить. Ми узгоджуємо це з бійцями, відкриваємо власні картки.

Через фонд не завжди вдається працювати, бо для цього потрібен офіційний запит від військової частини. А коли йдеться про потреби двох-трьох бійців, питання доводиться вирішувати в індивідуальному порядку.

- Ви писали про внутрішнє вигоряння. Багато волонтерів на це скаржаться через бюрократію.

- Так, я з цим знайома. І коли частини довго пишуть запити, і коли командири відмовляються писати.

Це чисто людський фактор. От сьогодні мені треба було купити одну річ. Я прочекала близько чотирьох годин і вже не мала можливості поїхати на «Нову пошту» відправити. День пройшов марно. А я знаю, що хлопець із Харкова дуже сильно чекає на ту форму, яку обіцяла. Йому бабуся вже другі штани латає.

Висять незакритими запити на один-два мільйони гривень, 25 – 30 завдань одночасно у голові. І збирати кошти все важче, бо на початку війни люди віддавали все, що мали

От ми «закрили» тепловізор, а не можемо видихнути. Знову з Харкова дзвонять: у нас зливи, терміново треба 40 пар гумових чоботів і 40 дощовиків, бо почалися застуди, простатити...

Людина від свого заняття має щось отримувати. Коли не винагороду, то принаймні можливість розслабитися. А у нас висять незакритими запити вартістю один-два мільйони гривень, 25 – 30 завдань одночасно у голові. І збирати кошти все важче, бо це на початку війни люди віддавали все, що мали. А тепер уже віддали, що могли, заробітків немає.

Але найбільше виснажує байдужість і безвідповідальність осіб, з якими мусиш контактувати через ту саму бюрократію. Ти їх будиш, трусиш, витрачаючи власний ресурс.

Треба фото, щоб у броніках були всі, а всіх-то уже в живих немає

- Настю, ми два дні не могли поговорити через вашу зайнятість. Зараз десята вечора. Звідки такий бадьорий голос?

- Я навіть не знаю... Вчора у мене був нервовий зрив, і таке все частіше. Починаються проблеми з агресією. Людина пообіцяла, але не привезла потрібний прилад. Я чотири години намарне тинялася Києвом. Така хвиля злості піднімається, аж навкруг все загострюється. Я не на шопінг прийшла. Хлопцям життя треба рятувати і тими броніками, і тепловізорами. Бо хлопці «без очей», а ворог за 200 метрів.

А що буває з фотозвітами! Прислали в частину 22 броніки, треба, щоб усі в них разом сфотографувалися для підтвердження у донорів. А хтось бере бронік чи два і йде на завдання, хтось повертається і спить. Більше місяця пройшло, я просто вмовляю: ну зберіться разом всі 22 хлопці в броніках. А мені у відповідь: та всіх-то вже немає...

Навіть блокуються звичайні людські почуття. Мені говорять якісь речі, пов’язані з друзями, близькими, які на фронті. У людини, яка говорить, емоції, а в мені ніби нічого не ворушиться.

- Це, либонь, захисна реакція нервової системи. Як відновлюєте сили?

- От сьогодні я багато ходила, дивилася на літо. Зараз поїду до подружки на ночівлю, щоб з нею потеревенити. Не про роботу, про дівчаче. І просто побути з кимось поруч.

А вчора три години дивилася мультики і намагалась не брати до рук телефон. Я собі іноді даю таке послаблення: не торкатися телефона.

Моє перше сакральне бажання - стати мамою

- Давайте і ми спробуємо відволіктися. Ваш останній проєкт, який зупинила війна, ще може здійснитися?

- Він здійснився в житті країни. Це був повний метр про еміграцію українців за кордон. Про стосунки між двома сестрами. Старша приймає рішення виїжджати, а молодша змушена іти у дитбудинок.

Це мав бути мюзикл. Ми працювали, проводили репетиції. За тиждень мали зайти у процес. І от війна – для більшості вимушена еміграція, для деяких - можливість здійснити давні бажання.

Ми багато обговорювали з режисером цю тему, мабуть, щось передчували.

- Як війна змінила бажання, ваше бачення майбутнього?

У нас з коханим внутрішній зв’язок. Я чаклую, щоб моя сила почуттів усі кулі відвела. Я так одягаю коханого і його побратимів у лати

- Бажання стали дуже прості – створити сім’ю і народити дітей. Тоді у Немішаєві я розуміла, що можемо не вижити. Росіяни не панькалися б, якби розкрили наш штаб у клубі – там були і рації, і зброя. Так от коли я думала про те, що вже було в житті і чого б хотіла, зрозуміла, що жалкую тільки за одним – мене ніхто не називав мамою.

В мене було все – успішна кар’єра, я багато подорожувала, маю здоров’я, чудових батьків і чудового коханого. В мене були цікаві ролі, крім однієї – ролі матері. Тепер це моє перше сакральне бажання.

Друге бажання - отримати ще одну освіту и стати громадським діячем. Я люблю акторство, але зараз воно перестало становити сенс всього мого життя. На передньому плані - громадська позиція, доля моєї країни. А потім професія.

- Маєте змогу підтримувати контакт з коханим?

- Так, ми іноді списуємося. Але це не головне. Ми далеко одне від одного, але завжди поруч. Я зараз багато спілкуюся з його батьками і думаю, що ще частіше питиму каву з його мамою. Маємо один жіночий біль на двох, а вдвох переживати легше.

У нас з коханим внутрішній зв’язок. Я чаклую, щоб моя сила почуттів усі кулі відвела. І ще більше починаю працювати. Я так одягаю коханого і його побратимів у лати.

Анастасія Пустовіт
Анастасія Пустовіт
Досьє КП

Народилася 27 вересня 1994 року в Херсонській області. Через два роки сім’я переїхала до Немішаєва, що поруч з Києвом. З третього класу співала в народному хорі, пізніше стала брати участь в конкурсах читців віршів. Уроки акторської майстерності брала у сусідки.

Вступити до Університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенко-Карого змогла з третьої спроби, однак ще студенткою отримала головну роль у соціальній драмі Марисі Нікітюк «Коли падають дерева».

Має головні ролі у телесеріалах «Таємниці», «Перші ластівки. Zалежні», знімалася в серіалах «Ніконов і Ко», «Тінь кохання», «Подаруй мені щастя», «Кріпосна» та інших.

Працює в трупі Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. В 2018 році отримала на Одеському міжнародному кінофестивалі «Золотого Дюка» за найкращу акторську роботу в національному конкурсі та «Срібного павича» за кращу жіночу роль на Індійському міжнародному кінофестивалі. А також театральну премію «Дзеркало сцени».