Жителі самого північного села Мурахи: Наші хлопці сказали - сидіть тихенько, за вас заступитися поки що нема кому
Відмовляються від російських продуктів, хоча інших немає
Село Мурахи Чернігівської області причаїлося у самому тилу ворога на території України – це крайня північна точка України. Місцевість мальовнича – з трьох боків село оточене річками. З четвертогої – кордон із Брянською областю Росії. Найближче селище - російська Біла Берізка - 16 км. До Чернігова чи до великих білоруських населених пунктів – 250 км. Тим не менш тут здебільшого звучить білоруська говірка.
Це справжнісінька глибинка. У холодильнику на полицях раніше були, окрім своїх домашніх, переважно російські продукти. Їх купували у торговців із Новгород-Сіверського та Грем'яча – тут ярмарок. Російське мало попит.
Наразі люди їх не беруть – навіть безкоштовні, які привозять під виглядом гуманітарної допомоги.
За часи війни звідси ніхто нікуди не поїхав – все на місці. Як ніхто і не приїхав - сюди й у мирний час люди не поверталися... Але спілкуватися один з одним люди майже перестали – бояться зрадників серед своїх.
- Війна показала, хто справжній друг, а у кого гнилизна всередині, - зітхають місцеві. - І навіть із тими людьми, про яких ти навіть не міг нічого поганого подумати, треба бути обережними. Ви думаєте, що нас зараз не слухають? Слухали досі і зараз слухають. І телефон, і на вулиці. Добре ще, якщо слухають свої…
Мурахи з трьох сторін оточені річками, а з четвертої – російський кордон. Фото: скрін
«Якщо людині не страшно, то у неї порушення психіки»
Вечірні розмови на кухні біля телевізора після роботи по господарству серед селян тепер виняток. Намагаються далі за подвір'я нікуди не виходити і навіть із близькими нічого, крім побутових тем, не обговорювати.
- Були у мене «гості» (так тут тепер називають росіян. – Авт.), – зізнається «КП в Україні» одна з місцевих мешканок. - Хтось із своїх сказав, що я відмовляю, щоб брати їхню гуманітарку. Приїхали і на машині возили туди, куди б не хотілося більше попадати. Далі за Грем'яч. Нічого не зробили, просто побалакали... Але я чула, що там робилося... Страшно. А як інакше, якщо кілька людей біля тебе стоять із автоматами? Страх – це нормальне почуття кожної людини. Будь-якій людині страшно. Якщо він безстрашний, то в нього, певно, порушення психіки. Зараз, щиро кажучи, я взагалі ні з ким практично не говорю. Я нікуди не ходжу і ні з ким не спілкуюся – це найкраща справа.
З першого дня війни і без того ізольоване село Мурахи остаточно відрізало від району. Жодних, навіть рідкісних поставок, незважаючи на відсутність бойових дій безпосередньо на місцевості, немає – сюди не возять продукти та медикаменти, не їздить жодний транспорт та швидка.
«Дивимось телевізор – нам ще гріх скаржитися»
У «золоті» часи у Мурахах мешкало 700 людей. Навіть збудували школу. Але зараз дітей можна порахувати на пальцях однієї руки – їх лише троє, залишаються в селі. До війни, коли школа працювала, їх забирав автобус і віз на уроки до сусіднього села Грем'яч – воно за сім кілометрів. Тепер у Мурахах залишилося 50 мешканців, більшість – люди похилого віку.
Ці села, як і інші населені пункти вздовж російського кордону, раніше товаришували з Росією. Що казати – у багатьох там близькі родичі. Ходили один до одного в гості, їздили на роботу щодня до сусіднього російського Погару Брянської області за 35 км. Дванадцятитисячне селище стоїть на історичній українській землі Стародубщина – це найпівнічніше з полків Гетьманщини і єдине, що опинилося за межею сучасних кордонів України.
Якщо раніше в Мурахах могли поскаржитися на життя і на владу – адже селище в прямому сенсі на межі, немає ні магазину, ні аптеки, то зараз, навпаки, стукають по дереву: «Тьху-тьху, гріх скаржитися ». Подивившись телевізор, бачимо – нас ще Бог любить та оберігає». Забуте село виявилось нікому нецікавим, що й рятує місцевих.
- Молимося щоранку, просимо - не лише за себе, а й за всіх. Дай боже, щоб усе було благополучно, – зазначає одна з місцевих мешканок. - Коли були наші хлопці, сказали: "Сидіть тихенько, не провокуйте нічого, тому що за вас заступитися поки що нікому". Ось ми й сидимо.
Раніше до села кілька разів на тиждень привозили хліб із Грем'яча. У водія можна було замовити цукор чи ще якісь продукти. Сьогодні ж ніхто не їде. Але це не найсерйозніший привід для смутку у місцевих жителів. Справжні тривоги - вони інші.
Село живе небагато, зате поки що спокійно. Фото: facebook.com/Yurko Nazaruk
Немає бензину – немає врожаю
У Мурахах, як і в інших віддалених селах, люди живуть по-старому – навесні сіють, восени збирають урожай, щоб на рік вистачило. Війна показала, що загалом вони мають рацію – зараз багато хто виживає лише завдяки власним припасам.
І зараз люди турбуються про посівну – зовсім немає бензину, щоб заправити техніку. Техніку вони орендували, щоб зорати поле, посіяти та зібрати пшеницю та овес.
- Не буде чим годувати корів, свиней, інше господарство, - зітхають місцеві. - Картоплю ми посадимо з конячком, морквину, буряк, але як на них одних прожити...
Цього ж року надій у селян на врожай взагалі немає – без пального не впораються. Зараз поки що є небагато запасів, хоча минулий рік не порадував – не дуже вродило і поганої якості.
З продуктами у селі намагаються допомагати один одному. Живуть на запасах та освоюють нові заняття – вчаться бити олію, варити сир.
- Пробувала олію бити пенсіонерам – хто гроші давав, комусь – просто так давала. І молочко носила, комусь – шматочок сала, комусь – баночку жиру, – каже одна з місцевих мешканок. - Тут люди без роботи сидять. Єдиний заробіток – молоко, його здавали, коли до села приїжджала машина. Але вона вже понад місяць не приїжджає. Поки не почнуть забирати, на жаль, жодних прибутків не буде.
Що можуть, намагаються приготувати з тих продуктів, що є – наприклад, з молока – олію та сир. А ось борошно та олію ніде дістати.
– Але якщо не лінуватися, можна прожити навіть без покупного, – розповідає одна із місцевих мешканок. - Господарство у кожного є, є картопля, якісь закрутки у підвалі, курочки. Хто ділиться, хто ні… У кого як виходить виживати. Раніше до нас із Новгород-Сіверського (близько 50 км) приїжджали торгувати, але вже понад місяць ніхто не їздить ні з продуктами, ні з ліками. Були "гості", двічі привозили гуманітарку.
Піти пішки до сусіднього села Грем'яч, де є і магазини, і навіть ярмарок, місцеві не ризикують.
- Ось один у нас недавно йшов трасою, як на Новгород – підстрелили, - кажуть місцеві. – Краще не висуватись.
Із хлібом у селі допомагає місцевий фермер – їде до міста у своїх справах та захоплює булки для селян. Попереду невідомість, але люди сподіваються, що все буде гаразд.
