Донька Валерія Ободзинського: Багато років я вважала що батько пішов від мами через мене
Про найліричнішого артиста Радянського Союзу у ЗМІ писали багато. Але вперше про Валерія Ободзинського написали художню книгу. Автором виступила молодша донька співака - Валерія Ободзинська, батьки назвали її на честь батька. В інтерв'ю Валерія Валеріївна розповіла про свою особисту драму.
Дитяча травма
- Які ваші перші спогади про батька?
- Складне питання, бо тато пішов із сім'ї майже одразу після мого народження. Ще маленькою я почула, як мама сердито сказала своїй подрузі: «Валера так мріяв про хлопчика, спадкоємця. Адже лікарі з серцебиття визначили, що буде хлопчик. У нас навіть варіантів імені не було - Валерій Валерійович. І тут народжується дівчинка...»
Підслухавши розмову, я вирішила, що це і є основною причиною, що тато нас кинув. Справа в тому, що діти люблять обох батьків і, втрачаючи одного з них, як правило, звинувачують себе. Так сталося і зі мною. Багато років я жила з почуттям провини, що через мене розвалилася батьківська сім'я.
Але я засвоїла урок: коли дорослі сваряться чи вирішують особисті питання у присутності дітей, треба бути акуратнішими у висловлюваннях, тому що сприйняття дитини спотворює реальну картину.
- Саме тоді кар'єра Ободзинського пішла на спад, його забороняли на телебаченні, вирізали з ефірів?
- Так, причому тато сам не розумів причин цієї раптової нелюбові телевізійних чиновників. Адже глядачі-то його як і раніше любили, він давав щодня по 4 - 5 концертів. Можливо, робота на знос призвела до вигоряння. Він став зриватися, випивати.
Коли тато нас покинув, замкнулася в собі моя старша сестра Анжела, їй на момент мого народження було 9 років. Раніше вона росла в повній щасливій сім'ї, тато ставився до неї, як до принцеси, і раптом чарівний світ розсипається на очах у дитини, яка нічого не розуміє. І мама теж впала в депресію - щойно народила другу дитину, і йде з дому чоловік.
- Але ж батько не зовсім пішов?
- Він метався багато років. Весь час дзвонив мені та сестрі. Щоразу довго вибачався: «Вибачте, що живу не з вами, але так вийшло…» У його голосі відчувався величезний біль, хотілося заткнути вуха, втекти подалі, аби тільки не чути. Іноді він приходив відвідати нас, знову вибачався. А мені казав: «Поки мене немає поруч, тобі треба за тата бути - захищати, оберігати маму та сестру». У моїй дитячій голові не вкладалося, це як - «бути за тата» мені, дитині?
Будучи від природи дівчинкою відповідальною, сприйняла його слова дуже серйозно, ходила і нескінченно прокручувала в голові, що я повинна «бути за тата»… Ця ситуація і низка наступних подій, що відбувалися зі мною в ранньому дитинстві, стали причиною психологічної травми.
Молодшу доньку артиста назвали на честь батька Валерією. Фото: Особистий архів
«Мені в спину дихає маніяк»
- Що то була за травма?
- Дисоціативний розлад ідентичності. Або розшарування особистості (так кажуть лікарі). В Америці лікарі визначили і почали вивчати цей розлад лише у 60-ті роки минулого століття. Найвідомішою людиною з таким розладом був Біллі Мілліган, у тілі якого, згідно з аналізом його феномену, лікарі виділили 25 (!) субособистостей. Це були чоловіки та жінки різного віку та різних національностей, вони навіть могли говорити різними мовами… Також фахівцями встановлено, що розлад - не шизофренія, а наслідки саме дитячої психологічної травми. Міллігана у маленькому віці батьки карали, закопуючи у могилу, а у віці 8 років його зґвалтував вітчим - розлад ідентичності став захисною реакцією психіки дитини на ці страшні обставини.
У моєму ж випадку, в два роки, я потрапила в небезпечну ситуацію, що загрожує життю, і дуже злякалася. Пережила панічний, паралізуючий страх і безпорадність. І тоді дитяча налякана свідомість ніби переключилася на інше - на спокійного, впевненого у собі дорослого… чоловіка. Згодом я назвала цей стан «Брайном». З того дня у моєму тілі жили то Лєра, то Брайн. Це абсолютно різна поведінка, світогляд, почуття… Це не «голос у голові» - а є хтось у тобі, який по-іншому бачить світ.
Спочатку «Брайн» проявлявся у стресових ситуаціях. Наприклад, у 4 роки, коли мене викрали. Незнайомий чоловік схопив мене за руку біля дитячого садка і повів вулицею, я тоді теж прощалася з життям, заціпеніла. І тут… увімкнувся «Брайн» - став кричати, битися ногами, кликати на допомогу. Дорослі звернули увагу, викликали міліцію. Пам'ятаю міліцейський «Уазик». Я сиджу на задньому сидінні, а в спину через ґрати дихає цей маніяк, дивиться очима дикими.
- Батьки знали? Чи, може, здогадувалися?
- Я довго не розповідала. Бо сама не розуміла, що зі мною відбувається. Можливо, вони здогадувалися... Але часом дорослі не дуже звертають увагу на почуття та думки дітей, на жаль.
Була історія, коли тато взяв мене із собою на гастролі. Мені було приблизно шість років. Я втекла прямо перед концертом у підсобне приміщення, тато мене довго шукав... Коли нарешті знайшли, тато почав лаятися і в серцях ляснув по м'якому місцю. Мене перемкнуло на «Брайна» - я дуже жорстко сказала: «Яке ти маєш право чіпати дитину?! Ти мені не батько!»
Я пам'ятаю, з яким переляком і здивуванням на мене тоді дивився тато. Більше він ніколи в житті пальцем не чіпав мене.
Свою майбутню дружину Нелю Ободзинський зустрів у 1962 році на гастролях в Іркутську. Фото: Особистий архів
«Тато не страждав, пішовши зі сцени»
- Я довго думала, перш ніж наважилася на публічне зізнання, - каже Валерія. - Але роблю це свідомо. Можливо, відгукнуться люди з такою самою проблемою, і мій досвід допоможе їм адаптуватися з цим розщепленням у житті та бути щасливими. Тому що сама зрештою за допомогою психолога, з яким займалася протягом 25 років, я навчилася з цим жити.
- А чи міг страждати цим чи подібним розладом ваш батько, який раптово покинув сцену і пішов працювати на склад?
- Думаю, ні. Принаймні кардинальної зміни навичок, стилю поведінки в ньому не спостерігалося. Була велика втома від своєї зоряності. Коли я писала книгу про нього і дійшла до цього моменту - як Ободзинський йде зі сцени і влаштовується працювати на склад, думала: зараз напишу про те, як він страждає, як йому погано… І раптом розумію, що він, герой моєї книги, абсолютно не страждає. Навпаки, він щасливий цьому звільненню, перепочинку. Кожна людина має межу міцності, і для тата в якийсь момент слава, сцена, я так думаю, стали надто важкою ношею. Але ж він потім повернувся після паузи…
ДО РЕЧІ
«Зараз став би великим продюсером»
- В останні роки життя батько до церкви став ходити, Біблію читав, подарував мені хрестик, сказав: «Нехай Господь завжди тебе береже», - розповіла Валерія. - А колись був агностиком... Проте переосмислив своє ставлення і до релігії, і до самого себе, і до дітей, і до моєї мами. В останні його роки ми спілкувалися дуже тісно, багато про що говорили.
- Яким Валерій Ободзинський міг бути зараз, доживи він до 80 років (артист помер 1997 року, у 55 років. - Ред.)?
- Думаю, вже не виступав би на сцені сам. Швидше за все, став би педагогом та музичним продюсером, виводив би на велику сцену молоді таланти.
