6 лютого
Завантажити ще

Ольга Харлан: Хочу здобути ще одну олімпійську медаль для України

Ольга Харлан: Хочу здобути ще одну олімпійську медаль для України
Фото: ФБ Olga Kharlan

Українська фехтувальниця Ольга Харлан після Олімпіади у Токіо взяла паузу у спортивній кар’єрі. Ця перерва тривала 9 місяців. Її повернення сталося фактично на початку повномасштабної війни.

Спортсменка дуже переживає за батьків, що лишились у рідному Миколаєві. На початку війни росіяни чи не щодня обстрілювали місто, тож жити й тренуватись, знаючи, що батьки в небезпеці, було дуже важко. Проте Ольга Харлан зуміла знайти сили у собі, виступила на 4 турнірах і стала однією з тих, хто здобув для України бронзу чемпіонату Європи.

Кореспондент KP.UA Ярослав Куліш поговорив з чотириразовою олімпійською призеркою про труднощі, які приніс в її життя 2022 рік, та про те, як вона їх долала і до чого прагне зараз.

2022 рік я хочу залишити позаду. Я не хочу більше в нього повертатися

- Ольго, як зустріли Новий рік?

- Святкового настрою, звісно, не було. Незважаючи на те, що Різдво ми святкували з родиною мого хлопця, і там зібралось дуже багато народу. Це було дуже круто. Але десь всередині це не відчувалось таким святом, як, наприклад, минулого року.

В Новий рік увійшли з настроєм на тренування. Ми зараз в Італії, тут залишилась вся команда - ми всі з дівчатами, моя сестра з племінником, пара друзів. Ми просто зібралися всі разом, ми - сім’я. Всі наші рідні десь вдома. Тому зустрічали такою родиною. Намагалась виглядати веселою, але насправді невесело. Хочеться сказати: дякую, 2022-й, більше ми тебе не побачимо. Слава Богу, що він закінчився.

- Так, 2022 рік для вас був не простим. Спершу ви прийняли рішення поновити кар’єру, а потім, фактично одразу, почалась повномасштабна війна. Як вам вдалось подолати таке емоційно-психологічного перевантаження?

- Почну з початку, з припинення моєї кар’єри. Це слово каже саме за себе - це було припинення, це не було завершення. Я розуміла, що, можливо, я повернуся, тому що не хотіла до кінця прощатись зі спортом, фехтуванням. Мені просто потрібна була якась пауза, щоб зайнятись чимось ще. Я знала, що зможу повернутися і бути в фехтуванні, робити те, що я люблю.

І можна сказати - так, 2022 рік я хочу залишити позаду. Я не хочу більше в нього повертатися. Я розумію, що будемо думати про нього та згадувати його завжди. Але це будуть нещасливі спогади. Тому я не хочу, щоб вони поверталися.

4 вересня, на свій день народження, Ольга Харлан загадала лише одне велике бажання. Фото: ФБ Olga Kharlan

4 вересня, на свій день народження, Ольга Харлан загадала лише одне велике бажання. Фото: ФБ Olga Kharlan

Знайти якісь світлі моменти дуже важко, але ми знаходимо

- Вашим першим стартом після повернення став Кубок світу в Тунісі. З якими думками приїхали на ті змагання?

- Завдання ставилось набагато більше - не тільки змагатися, а ще й справлятися з емоціями, з тим, що коїться в тебе вдома і з твоєю сім’єю. Тому морально це було дуже важко і до сих пір це важко. Втім, хочеш не хочеш - все одно ти звикаєш, не на 100 %, але все одно у тебе є якийсь бар’єр. Коли я поїхала на перші змагання, то знала, що до мене буде дуже багато уваги, тому що всі знають що сталося з Україною. Я чула багато підтримки, коли війна почалася, від різних спортсменів, з різних країн, окрім однієї. 

Коли я приїхала на Кубок світу, то абстрагуватись від цих всіх думок було дуже важко, і я цього не зробила. Зараз вже трохи можу абстрагуватися, але тоді – аж до кінця сезону - це рана, яка дуже сильно боліла.

Наші дівчата-українки на турнірі виступали за інші країни. Приміром, одна виступала за Туреччину, а сама вона з Нетішина Хмельницької області. Коли ми побачили одна одну, ми не сказали ні слова, просто обійнялися і почали плакати - це було на змаганнях. І всі це бачили, і це було ну дуже важко. Тому я не розраховувала на якийсь крутий результат, але, знаєте, я дуже хотіла цього. Та коли є лише бажання, а можливості трохи знижені через емоційну напругу – не все виходить, як би сильно ти не хотів.

- Як готувались до змагань і взагалі знаходили в собі сили на тренування весь цей рік? Мабуть, багато чого робилось на силі волі?

- Так, це було саме так. Перші три тижні я не заходила в зал взагалі. Я не могла навіть піти в зал і просто посидіти там. Можна сказати, я просто не виходила навіть з квартири. Тому знайти мотивацію… Яка може бути мотивація, коли тебе це не заряджує на перемогу? Ти не розумієш, що буде, що станеться завтра? Ти розумієш, що вчора був обстріл твого міста, в якому знаходиться твоя родина. А сьогодні треба виходити і якось фехтувати, тримаючи в голові думки, що сьогодні обстріли можуть повторитись.

Але все одно ми живемо зараз з думкою про якесь майбутнє. Ми знаємо, що воно буде дуже важким, ми знаємо, що воно буде, можливо, не таким як ми розраховуємо. Але у нас є плани – я знаю, що через 2 роки буде Олімпіада, і я йду туди. Це такий бар’єр, який я повинна розламати і пройти через нього. Але це не буде легко.

Зараз з мотивацією набагато краще, мабуть, ще тому, що Миколаїв не так обстрілюють. Вся моя родина знаходиться в Миколаєві, і трошки стало спокійніше, можна сказати, відсотків на п’ять.

- Знаю, що цього року ви займались з психологом. Чи допомогло вам це? І чи радили б ви звертатись взагалі про психологічну допомогу?

- Я і зараз займаюсь. Я бачу це дуже необхідним. І взагалі, в житті я довго йшла до терапії. Дуже складно усвідомити, що тобі потрібна допомога. Але, коли починаєш працювати з психологом, розумієш - так, тобі потрібна допомога. Ми багато говоримо, зокрема, про війну, про те, як з цим жити. І я раджу кожному, хто відчуває, що йому потрібна допомога, хоча б почати і побачити, як це працює.
Наразі багато поганих почуттів переживаємо всі ми – ненависть, злість… Знайти якісь світлі моменти дуже важко, але ми знаходимо, наш народ знаходить, знаходжу і я. Але для цього потрібна допомога. Тому я продовжую. Для мене це вже як рутина, для мене вже важливо - кожного тижня зустрічаюся зі своїм терапевтом, і я дуже цим пишаюся. Вже багато роботи зроблено. Тому що спорт - це ще й твій емоційний стан, то дуже важливо про нього дбати.

Бронзою на чемпіонаті Європи наші дівчата дуже пишаються. Фото: ФБ Olga Kharlan​

Бронзою на чемпіонаті Європи наші дівчата дуже пишаються. Фото: ФБ Olga Kharlan​

Зараз налаштуватись емоційно в 10 разів важче

- До реч,і про емоції у спорті. На чемпіонаті Європи після не дуже вдалого виступу в особистих змаганнях ви виклали у соцмережах дуже емоційний пост, що ніхто і ніщо вас не зупинить. І зовсім скоро взяли бронзу в командних змаганнях. Ця перемога у Туреччині додала сил і наснаги на майбутні перемоги?

- Якщо подивитись на результати після чемпіонату Європи, то можна сказати, що мотивації додалось. Результати командні поки що не дуже, але ця бронза - ми її виграли і дуже її хотіли. Тому що це було важливим для нас, не для того щоб попасти на Олімпіаду, а для того щоб просто бути на п’єдесталі, принести Україні медаль. І ця бронза для нас була як золото.

Це було складніше в 10 разів, бо вся команда - нас 4 дівчини, у кожної якісь свої емоції, історії з цієї війни, як і в кожного українця. І як нам працювати разом? Сама я, може, зможу впоратись з емоціями, але коли ти в команді, то багато чого залежить від того, що буде з емоційним станом інших членів команди. Тому це було важко. У нас новий тренер, і ми з ним працюємо. І це було таке «о, круто!». Нам вдалося, і ми були дуже щасливі і тепер знаємо, що ми можемо цією командою і в такому стані. Але, ще раз скажу, це важче в 10 разів, ніж то було три роки тому.

- Саме тому, мабуть, ця перемога і цінується більше, ніж попередні.

- Так, це правда. Можливостей зараз не так багато, не такі вони, як було раніше.

«Я щойно стартувала - і ви не зможете зупинити мене. Ніхто з вас». Скріншот ФБ Olga Kharlan

«Я щойно стартувала - і ви не зможете зупинити мене. Ніхто з вас». Скріншот ФБ Olga Kharlan

Війна вплинула на всіх і змінила життя

- Як особисто вас змінила війна?

- Я стала більш чуттєвою – це точно. До всього, що трапляється. І навіть не знаю - добре це чи погано. Я більше стала цінувати те, що в тебе є зараз. Бо завтра може не наступити. Ні в тебе, ні в твоїх рідних. Тому я перестала думати про своє найближче майбутнє. Не через те, що я не хочу цього. Але, коли в мене питають, що буде – я не знаю. Я знаю, що в мене Олімпіада в 2024 році в липні – це все, що я знаю про майбутнє.

- Як сильно вплинула війна на інших дівчат-фехтувальниць? Чи правда, що деякі не хочуть займатись, бо дуже складно зараз з підтримкою?

- Це правда, багато дівчат з нашої збірної, але не з основної. Нас взагалі чоловік 10. І десь 40-50% не фехтують і переїхали в інші країни. Вони, мабуть, думають, що ніколи не повернуться до фехтування. І не знаю, чи повернуться до України, чи ні. Зараз у нас в Італії тренується основна команда – це чотири людини. Повернулась лише одна людина, не буду казати хто, і допомагатиме команді. А так дівчата живуть далі, але вже не в фехтуванні. І це так пригнічує, ти бачиш, що ця війна вплинула на всіх і змінила життя. І зараз дуже і дуже важко.

- Цей рік ви разом з командою тренуєтесь в Італії?

- Так, так.

- А продовжують свої виступи російські спортсмени? Чи не знайшли вони для себе такої опції, як виступ під прапором інших країн?

- Зараз вони не виступають. На минулорічному конгресі Міжнародної федерації фехтування розглядалось питання про їхнє повернення. Рекомендація МОК така, щоб утриматись від їхнього повернення. Тому вирішували – чи взагалі розглядати це питання. Конгрес прийняв рішення, що це питання не розглядатимуть до березня 2023 року. Тому зараз їх немає. Але вони намагаються і хочуть, але… але. Зараз це неможливо. І це зрозуміло всім країнам і всім атлетам.

В березні буде ще один конгрес, і там вже знову вирішуватимуть, повертати їх чи ні. Я вважаю, доки йде війна, доки у нас на території є хоча б один російський солдат, вони не повинні їздити нікуди. Як тільки вони капітулюють, тоді - будь ласка.

Хочеться, щоб вони здриснули з нашої країни, залишили нас в спокої, виплатили репарації, заплатили за все, що зруйнували. І поставити таку здоровенну стінку, щоб вони й не рипались.

Тренування без світла і змагання під час тривог

- Яка ситуація зараз з фехтуванням в Україні?

- Справа з тренуваннями дуже важка. На чемпіонаті України у Львові під час змагань прозвучала повітряна тривога. І нас на час тривоги на 2 години відправили у бомбосховище. Тож змагання перервані, бо це геть не такого плану перерва, ніби ти пішов, поїв і повернувся. З тренуваннями те ж саме. Але все одно тренуються, займаються навіть без світла. Сидять в залі під час тривог, а не вдома.

- Що з інфраструктурою для фехтування? Постраждала вона під час війни?

- Зруйновано один зал у Харкові – уніфехт. Він був одним з найкращих у нас в Україні. Він просто… я не знаю, чи можна його якось відновити. Сподіваюсь, що як завершиться війна, то відновлять або побудують новий.

В Миколаєві була моя спортивна школа, спортивний інтернат, у якому був фехтувальний зал. На жаль, ракета потрапила у гуртожиток, який був перед школою. І вибуховою хвилею зруйнувало зал. Тобто вся моя школа була зруйнована.

- Ваші мама і тато так і лишились у Миколаєві? Нікуди не виїхали? Не змогли їх вмовити?

- Ні. Вони в Миколаєві. Не хочуть їхати, тому що там моя бабуся, татова мама. Вона живе в нашому будинку, і батьки повинні доглядати за нею. Як сказала моя мама: «Ми поїдемо, лише якщо вони, не дай боже, почнуть заходити в Миколаїв». Їм страшно, лячно, але вони не хочуть їхати. Вони у себе вдома і хочуть жити у себе вдома. Вони будуть жити без світла, під обстрілами, але вдома. Як не важко мені це було зрозуміти, але це їхній вибір, і мені доводиться його приймати.

Зруйнований рашистами зал для фехтування у Харкові. Фото: facebook.com/olga.petrova.9275/p

Зруйнований рашистами зал для фехтування у Харкові. Фото: facebook.com/olga.petrova.9275/p

Принести ще одну олімпійську медаль для України

- Які очікування у вас від 2023 року? Які плани? Завдання?

- Сезон закінчиться у липні чемпіонатом світу у Мілані. Тому зараз ми націлені пройти весь сезон, як дозволятиме нам фінансування. Зараз це дуже скрутно. 13 січня буде нове Гран-прі у Тунісі. Тому планую пройти правильно весь сезон без травм, але без травм майже неможливо.

А ще для нас важливий цей сезон, бо в березні-квітні починається олімпійський відбір. Тому ось, працюємо. Намагаємось абстрагуватися від всього, намагаємось якось жити з цим.

- Як ви вважаєте, вдасться до відбору на Олімпійські ігри дійти в гарній формі?

- Дуже важливо бути емоційно і ментально стабільними. Дуже важливо працювати з цим. Тому це завдання №1, щоб морально підійти до кожного старту і до відбору. І, звісно, не зважати на те, що це відбір, і просто фехтувати і робити, що ти можеш, не накидувати на себе цей пресинг, що це відбір і вирішується моє життя. Ні, цього не хочеться. Хочеться робити свою роботу і отримувати від неї задоволення і бути впевненою, що в 2024 році поїдемо на Олімпіаду. Ми на це налаштовані, інших варіантів немає.

- Про що мрієте у спортивній кар’єрі?

- Зараз - принести ще одну олімпійську медаль для України.

Залишити після себе спадщину. Щоб не завершувалося фехтування після Харлан. Щоб виросла нова зірка, і не одна, щоб розвивалася і була на світовому рівні. З цим якось зараз важко. Нове покоління відрізняється від нашого, на жаль. Наше покоління було більш серйозне.

А хочеться, щоб молодь серйозно до цього підходила, розуміла, для чого це у житті, навіщо вони це роблять. Вони зараз у спорті, вони лишають тут свої молоді роки. Звичайно, важко поєднувати спорт і навчання. Вони повинні розуміти, якщо ти не навчаєшся, то повинен віддавати весь свій час і здоров’я спорту. Це ціна медалей і слави.

Хотілося б передавати свій досвід комусь. Це дуже було б гарно – мені це дуже цікаво.

- Маєте на увазі, що хотіли б потім попрацювати тренером?

- Тренером… Ну, більше так, ніж ні. Подивимось, як буде. Зараз націлена тільки на своє фехтування. А якщо вирішу завершувати свою кар’єру, то тоді вже буду думати.

- Чи встигаєте зараз займатись ще чимось, крім спорту?

- Ну, справа тут навіть не в часі. Скоріше в бажанні і мотивації. З цим було дуже важко перші місяці війни. Фехтування було єдиним заняттям. Я люблю й фотографувати, у мене є камера, і малювати я люблю, але не було жодного бажання для цього. Я дала собі час цього захотіти. Я сказала собі - «якщо я відчую, що захочу цим займатись, то я буду».

Я почала вивчати італійську мову до війни. А як почалась війна, я перестала і повернулась до цього тільки зараз. Тож працюю з учителем, намагаюсь опанувати мову.

Дуже люблю сноубордінг, та через невелику травму не можу поїхати покататись. Я чекаю моменту, коли зможу це зробити. Бо бути в горах, на вершині – це відчувати свободу.