Найстаріший тенісист світу Леонід Станіславський: З Надалем уже зіграв, тепер мрію про зустріч із Федерером
Так Так! Нічого собі, скажете ви, не американцю чи англійцю, де «спорт аристократів» значно розвиненіший, та й старожилів більше буде, ніж в Україні, а нашому фанату тенісу. Леонід Якович на здобутті високої нагороди не зупинився. Наприкінці жовтня в іспанській Майорці він зустрівся на корті з 20-кратним володарем титулів «Великого шолома», дворазовим олімпійським чемпіоном Рафаелем Надалем. Символічний матч відбувся на території академії імені Надаля. Так харків'янин здійснив свою мрію. «КП в Україні» розшукала тенісиста-довгожителя та поговорила «за життя».
Надаль доброзичлива та чуйна людина
- Леоніде Яковичу, як почувається найстарший тенісист світу? Чи варто дивуватися, звідки у вас беруться сили?
- Сил не так багато, але сьогодні грав на тренуванні. Втомився. Чесно, дуже втомився. Де я черпаю енергію? Це якось автоматично виходить. Роблю 20-хвилинну зарядку вранці. З роками це виробилося за звичкою.
- Як вам було вийти на корт проти Надаля?
- Почуття неймовірні. Надаль – найбільший тенісист в історії. Він здобув 20 перемог на турнірах "Великого шолома" в одиночному розряді. Доброзичлива, чуйна і хороша людина.
Потрапив до нього я завдяки тенісному функціонеру та моєму спонсору Юрію Сапронову. Він вийшов на людей Надаля, зокрема Карлоса Мойю, видатного іспанського тенісиста, тренера Рафи Надаля. А вийшов як? Підключив українського дитячого тренера Наталю Мордасову, яка зараз живе на Майорці та працює у Rafa Nadal Academy, вона раніше працювала у Сапронова. Якби я не був занесений до Книги рекордів Гіннеса, організувати зустріч із Надалем не вийшло б.
Я грав на турнірі на Майорці. Це невеликий, але дуже гарний острів. Чоловік Мордасової Олексій відвіз мене до цієї академії – це за 60 км від того місця, де я грав ветеранський турнір.
Після 5-хвилинного поєдинку Надаль сам узяв фломастер та розписався мені на футболці з українською символікою.
- Але ви більше мріяли зіграти з Роджером Федерером, чи не так? Він вам симпатичний за стилем гри?
- Відверто кажучи, я завжди вболівав за Федерера, але Надаль - це космос, до того ж він уважно і поважно поставився до мене. Мені дуже сподобалася зустріч із Надалем. Із Федерером мені вдалося познайомитися на «Вімблдоні» у 2017 році. Дякую Сергію Стаховському, який організував знайомство з Федерером на місці.
Зіграти з Федерером – це нездійсненна мрія. Звичайно, я все ще плекаю надію, але для того, щоб мене звели з Федерером, має багато скластися воєдино. Сапронов обіцяв мене відвезти до Базеля, де живе Федерер, але я йому не нагадую про це. Він і так стільки зробив для мене. Незручно.
- Як думаєте, якби ви були трохи молодші, а Надаль старший, змогли б обіграти іспанця?
- Ні звичайно. Його не можуть обіграти першокласні тенісисти. Він – король ґрунту, 13 разів вигравав «Ролан Гаррос». Надаль – видатний тенісист. Я простий аматор. Але у ветеранських турнірах граю проти колишніх професіоналів. Незважаючи на те, що я найстарший учасник усіх турнірів, іноді мені вдається перемагати. Минулого року брав участь у трьох турнірах. Найбільш віковий – ветерани 85+. І у цьому турнірі я виграв срібну медаль.
97-річний Леонід Якович екзаменує найкращого тенісиста світу Рафаеля Надаля. Фото: Facebook Леоніда Станіславського
«Намагаюся не думати ні про що погане»
- Ви зустрічалися з багатьма світовими тенісистами. Хто справив найбільше враження?
- Багато хто. На «Вімблдоні» у 2017 році я познайомився із першою ракеткою України Сергієм Стаховським. Він допоміг зустрітися з Андре Агассі, Мартіною Хінгіс, Катериною Бондаренко, Вікторією Азаренко, Стеном Вавринкою. Але найбільше враження справив аргентинець Хуан Мартін дель Потро. Як тенісистка мені дуже подобається Серена Вільямс. Хотілося б з нею побачитись, але це все мрії. Я сам нічого не можу зробити, лише завдяки моїм спонсорам – Юрію Сапронову та заслуженому тренеру України, директору «Унікорту» Валерію Георгійовичу Бурку. Вони приділяють мені багато уваги, і завдяки їм я їжджу на міжнародні змагання для ветеранів.
- До 100 років залишилося всього нічого. Будете у формі до цього віку?
– Бурко на повному серйозі у присутності кореспондентів пообіцяв, що коли мені виповниться 100 років, то пощастить мене на US Open та Wimbledon. Але треба дожити ще до 100 років. Це дуже важко. Чесно скажу, борюся за кожний прожитий день.
Зараз тренуюсь тричі на тиждень. Тренування займає одну годину – з 10 до 11.
- Що вам допомагає розслабитися та налаштуватися на змагання?
- Я намагаюся не думати ні про що погане. Морально та фізично мені нелегко. Навіть думки з'явилися, може, настав час мені закруглюватися.
Скажу чесно, для мене є велика честь, що до мене звернулося ваше видання. У молодості завжди читав газету, яка своїм родоводом пов'язана з «КП в Україні».
Я радянська людина. Минулим Радянського Союзу не нехтую. Мені не подобається, коли СРСР зневажливо називають «совком». Вважаю, що у нас, жителів СРСР, був дуже гарний та добрий час. Жили ми бідно, та все в нас було. Я не викинув комсомольський та партійний квитки. Я прожив непогане життя у Радянському Союзі.
Тоді я не думав, що стану знаменитим. Але теніс мене їм зробив, хоч я і простий аматор. Починав грати у Харкові, на кортах у Парку Горького, які були збудовані ще до війни. І лише у віці 90 років став брати участь у змаганнях – спочатку у клубі, потім у Києві, а далі й у міжнародних змаганнях.
Але щоби брати участь у міжнародних змаганнях, потрібні гроші. Мені доводиться з простягнутою рукою йти до спонсорів, а це мені не дуже хочеться і не подобається. Я хотів би бути самостійним.
З найкращою українською тенісисткою Еліною Світоліною. Фото: Facebook Леоніда Станіславського
Написав близько 100 наукових статей
- Леоніде Яковичу, розкажіть про себе.
- Я народився та виріс у Харкові. Батьки були лікарями. Батько курирував медсанслужбу при ХТЗ, коли директором заводу був Пантелеймон Іванович Свистун, який став жертвою сталінських репресій у 1938 році. Мати працювала педіатром. Батьки були зайнятими людьми, часу на мене та молодшого брата Володимира приділяли небагато. Батько прожив 80 років, пройшов війну та помер від діабету. Мати дожила до 90 років.
У школі навчався добре, отримав атестат зі срібною облямівкою – вручали замість медалей. З дитинства марив авіацією та встиг вступити до Харківського авіаційного інституту, хоча батьки вибір не схвалили. Вони мріяли, щоб я пішов до медичного, але я був дуже наполегливий.
Коли гримнула Друга світова, батька забрали на фронт, а ми з матір'ю та молодшим братом Володимиром були евакуйовані до Новосибірська. Мати продовжила працювати педіатром, а я вступив на авіаційний завод імені Чкалова, де пропрацював три роки у складальному цеху слюсарем-збирачем.
У 1944 році по лінії комсомолу поїхав навчатися до Московського авіаційного інституту і незабаром вступив на факультет моторобудування. Батько завершив війну в Угорщині і повернувся до Харкова, туди ж приїхали мати з Володимиром, а незабаром до них приєднався і я, отримавши дозвіл на переведення до Харківського авіаційного інституту. Його я успішно закінчив.
Після інституту працював на авіазаводі в Харкові, а 1953 року прийшов на підприємство «Союзпроммеханізація», що займалося проектуванням канатних доріг. З 1958 перевівся в інститут «Південдіпроруду», в якому проектували гірські підприємства Кривбасу, Марганця. Через роки став начальником великого відділу, до складу якого входило багато різних підрозділів. Написав та опублікував близько ста наукових статей. В інституті «Діпроруду» пропрацював понад 30 років.
- Чи прожили у шлюбі з однією жінкою?
- Так. Останні десять років вона була прикута до ліжка. Вона засліпла та померла у 2017 році. Все життя пропрацювала у Харківському політехнічному інституті, де вела студентам «Опір матеріалів». Це була дуже важлива і відповідальна жінка. Я її дуже поважаю. Вона серйозно займалася вихованням доньки Тетяни, а згодом і онукою Ольгою.
- Скільки у вас онуків та правнуків?
- Я вже прадідусь. У Олі двоє хлопчиків - Максим та Левко. Вони мешкають під Вашингтоном. Оля старанно навчалася у ХПІ, виграла конкурс, і її забрали до Сполучених Штатів. Там вона закінчила Каліфорнійський університет та захистила докторську з політичних наук.
Леонід Якович мріє дограти до 100 років. Фото: Facebook Леоніда Станіславського
Україна - найбагатша країна в Європі
- Розкажіть, у чому секрет довголіття? Який рецепт щастя?
- Намагаюся харчуватися правильно та багато не їсти. Чи не переїдаю. Намагаюся жити мирно, скромно і не задаватися. Намагаюся бути комунікабельним. З людьми не сварюся. Веду спортивний спосіб життя. Щодня приділяю увагу фізичній підготовці. На жаль, не вдається проходити по 10 000 кроків на день, як рекомендують лікарі.
У моєму віці грати у теніс – непросто. Але я, проте, продовжую. Їжджу навіть ще за кордон. Цього року їздив до Іспанії сам. Мене ніхто не супроводжував. Це не просто. В аеропорту лише допомогли, посадили на коляску та завезли до літака.
- Що б ви порадили молодому поколінню людей із висоти прожитих років?
- Нині молоде покоління живе своїм життям. Вони мають свої справи, свої захоплення. Я можу порадити їм лише бути скромними та чесними, прагнути розвиватися та добиватися поставлених цілей. Працювати над собою весь час, навіть якщо досяг у кар'єрі значних успіхів. Потрібно завжди працювати над собою.
І, звичайно, більше подорожувати, побачити якнайбільше країн. Я досі не був у Німеччині, Італії, Франції, Швейцарії, Монако. Незважаючи на похилого віку, мені хочеться побувати в цих країнах.
- Говорять, скоро про вас вийде фільм?
– Коли мені виповнилося 95 років, до України приїхав британський журналіст Ден Лаб. Він знімає про мене фільм. Зняв, як я граю, як відсвяткував 95-річчя, возив мене до Амстердаму, знімав змагання у Хорватії. Прилітав ось до Іспанії з перекладачкою.
- Коли чекати на прем'єру?
- Фільм мав вийти ще наприкінці минулого року. Мені здається, автор має певні проблеми. Обіцяє, що на початку наступного року вийде. Фільм не тільки про мене, але основна дійова особа начебто я. Обіцяв також запросити до Англії на презентацію фільму.
- У чому сакральний сенс життя впізнали?
– На такі запитання дуже складно відповідати. Потрібно прожити життя достойно. Ні про що не замислюватись, менше турбуватися. Жити та жити. Є багато питань у нашому повсякденності, починаючи від сексу і закінчуючи любов'ю, від кар'єри та до сім'ї – все це і складає наше буття. Найголовніше в житті – менше від когось залежати.
- Що вам хочеться побажати Україні та її громадянам сьогодні?
- Це питання, яке мене дуже хвилює. Вважаю, і не як дилетант, а як професіонал, що Україна є дуже перспективною країною. Ми – найбагатша країна в Європі. У нас є руда, марганець. Адже без марганцю не виплавиш сталь. Ми маємо газ, уран, золото, чорнозем. Ми знаходимося на перетині семи кордонів. У нас інтелектуально розвинені та працьовиті люди. Ми могли б бути прикладом для Європи. Український народ має жити багато! І це буде. Я в це вірю. Я вірю в Україну!
Станіславського внесено до Книги рекордів Гіннеса як найстарішого теніста планети. Фото: Facebook Леоніда Станіславського
