Бог гімнастики, який пережив Бухенвальд
Дослідники стверджують, що з воюючих чоловіків 1921 року народження вижили тільки три відсотки. Три людини зі 100. Одним з них був чудовий гімнаст, семиразовий олімпійський чемпіон Віктор Чукарін. Але всі ці спортивні тріумфи були потім, після війни. А ось що йому довелося пережити до цього, навіть важко уявити.
Сам він не любив розповідати про війну, і тому його біографія складалася по крупицях з різних джерел і його інтерв'ю, де він іноді міг зронити якийсь спогад. Але тут же осаджував себе, як би не бажаючи занурювати свого співрозмовника в жахи концтаборів.
Добре відомо, що син донецького козака і гречанки з трирічного віку жив в Маріуполі, де і захопився спортом - займався футболом, плаванням, веслуванням і шліфував у дворі саморобний залізний турнік, який змайстрував його батько. А після того як Чукаріна-старшого в 1937 році репресували, 16-річний Вітя, рятуючись від жорсткої дійсності, повністю занурився в гімнастику. Пішов вчитися в Київський технікум фізичної культури. У 1940 році Чукарін виграв чемпіонат України і отримав значок майстра спорту. А потім була війна...
Чукарін пішов на фронт добровольцем. Воював артилеристом, але вже восени 1941 року під Полтавою потрапив в полон до німців. А потім був один концтабір, другий, третій... Десь навіть в його збірній біографії фігурує цифра, що Чукарін побував в 17 концтаборах, але перевірити це тепер неможливо. Відомо тільки, що він провів близько року в Бухенвальді, де працював на каменоломнях. А врятували його в квітні 1945-го разом з іншими в'язнями на баржі, куди їх посадили німці, щоб потім потопити, але не встигли... Пишуть, що баржу віднесло від берега і вона кілька днів бовталася в море, поки її не виявили англійці.
Про долю Чукаріна розповіла триразова олімпійська чемпіонка з фехтування Галина Горохова, яка знала його особисто.
Кращі гімнасти світу: 7-разовий олімпійський чемпіон Віктор Чукарін та 9-кратна чемпіонка Лариса Латиніна. Фото: Леонід Доренський/РІА Новини.
- Яким він вам запам'ятався?
- Дуже врівноважений, спокійний. Ви ж знаєте, скільки він пережив. Він був на війні, потрапив в полон. З полону втік. Потім був в концтаборах. Навіть в Бухенвальді. Закінчилося тим, що він і звідти намагався втекти... Його передали в німецьку сім'ю, щоб він там працював на них. А ті виявилися жалісливими людьми. Коли закінчилася війна і він бував в Німеччині, то приїжджав до цих людей в гості. У нього про них були найкращі спогади.
- Він, кажуть, був здоровим атлетом, що і допомогло йому вижити.
- Він вийшов - 29 кілограмів вагою. Його навіть хотіли як ворога народу посадити, за те, що він був весь час в полоні, але за нього заступилися тренери, тому що він дуже хорошим гімнастом був і людиною. Коли Чукарін поїхав на Олімпіаду 1952 року, він вже дійшлий був. 31 рік, для гімнаста це досить великий вік.
Тоді в Гельсінкі-1952 Чукарін завоював чотири золоті медалі (в команді, багатоборстві, на коні і опорному стрибку) і прославився на весь Радянський Союз. У 1956 році знаменитий гімнаст поїхав на свої другі Ігри в Мельбурн, де виграв ще три «золота» (в команді, багатоборстві та на брусах) і став першим семиразовим олімпійським чемпіоном.
У тій команді була і зовсім ще юна гімнастка Лідія Іванова (вдова прославленого футболіста Валентина Іванова, вона молодша Чукаріна на 16 років).
- Лідія Гаврилівна, в цьому році виповнюється 100 років від дня народження Віктора Чукаріна, розкажіть про нього.
- Ой, мені теж скоро буде сто років, - сміється Лідія Іванова. - Мій улюблений Чукарін...
- Улюблений?
- Так, тільки не подумайте чогось такого... Я щаслива, що була з ним знайома з дуже далекої Олімпіади 1956 року, ми разом готувалися на передолімпійському зборі. Я була сопля, дівчисько, мало чого розуміла. Але коли побачила Віктора Івановича, як-то обімліла. Я не знала подробиць його важкої долі, ми знали, що він був в полоні, але не більше.
Я вперше летіла на Олімпіаду в складі збірної, для мене всі навколо були зірками, але Віктор Іванович зірка особлива. Приголомшливо скромна людина, стриманий, вихований. А як відповідально навіть на тренуваннях він підходив до кожного снаряда! Він не робив нічого зайвого. Відшліфовував вищу майстерність виконання.
Потім мені пощастило з ним працювати разом - він деякий час керував молодіжною збірною країни у хлопчиків, а я - у дівчаток. Ми багато з ним перетиналися на зборах, на виїздах в якусь країну. І, вже подорослішавши, намагалася з ним розмовляти на всякі різні теми. Одного разу запитала: «Вікторе Івановичу, в вас, напевно, всі дівчата були закохані?» Він так дуже стримано посміхнувся.
Я пам'ятаю нашу поїздку в Німеччину, куди ми потрапили після Олімпійських ігор в Мельбурні, абсолютно розбитий Берлін... Я тоді й гадки не мала, що він прекрасно володіє німецькою мовою. Дивлюся, він один раз додав щось, що, видно, не доказала перекладачка. Другий... І я тоді стала до нього чіплятися: «Вікторе Івановичу, ви прямо німецьку знаєте?» Він так знову посміхнувся і сказав: «Так, я тут прожив довго. Пробув ». Але він ніколи не говорив про ті божевільні труднощі, які він долав під час полону.
У нас взагалі закрите було в цьому відношенні суспільство. Потім по шматочках ми собі добудовували повну історію Віктора Івановича, який повернувся з війни. Мінімальна кількість кілограмів в ньому була, як він вижив? По-моєму, за рахунок величезної сили волі і працьовитості.
Він користувався шаленою любов'ю у всіх, і я навіть не уявляю якихось заздрісних поглядів в його бік. Зазвичай в спорті не так, а тут загальне схиляння перед Чукаріним. Його прізвище - це флагман гімнастики Радянського Союзу.
- А що за історія, коли на Олімпіаді-1960 у Римі Чукаріна, який вже був в суддівському корпусі, мало не освистали?
- Він пробував бути і тренером, і суддею. Я так думаю, що наші керівники тих періодів думали, що зможуть використовувати його авторитет... Але Чукарін просто не міг грати в якісь, перепрошую, нечесні ігри, не міг перетравити всі ці комбінації. Було видно, що будь-які недомовки - проти його шерсті, проти його натури. І коли прямий, чесний чоловік, який подолав такі труднощі, щоб вижити, раптом зустрічався з такою гидотою в суддівстві, він просто підходив і прямо говорив: не можу, не буду. Його нутро не дозволяло займатися такою діяльністю.
Він прекрасно знав гімнастику. У нього були гідні учні, але пропрацював у збірній недовго... Думаю, що на посаді головного тренера теж іноді треба переступати через якісь людські норми, жорстко вимагати, може, відраховувати з команди. А його на тренуванні взагалі не було чутно. Один тренер емоційно може крикнути, посварити або похвалити. А на Віктора Івановича можна було тільки дивитися. І ковтати все, що ти бачиш. Він все робив тихо і все висловлював персонально. І у мене було відчуття, що він як би поспішав поділитися своїм величезним досвідом. І не тільки спортивним, а людським.
Він до біса симпатичний чоловік був! З нього виходило це, не знаю, доброта, краса, але не виняткова краса чоловіча, а він просто красивий чоловік був. У всіх відношеннях. А як зворушливо він завжди говорив про своїх дочок! А я дивилася на Віктора Івановича як на якогось бога гімнастики.
Народився 9 листопада 1921 року в Україні в Донецькій губернії. Почав займатися гімнастикою в школі в Маріуполі. До війни став чемпіоном України. Воював, був поранений, потрапив у полон. Пройшов безліч концтаборів. Після війни знову зайнявся гімнастикою. На першій для радянських спортсменів Олімпіаді-1 952 завоював чотири золоті медалі. Ще три - на Іграх-1956 Мельбурні. Був тренером збірної, викладав у Львівському інституті фізкультури. Помер 25 серпня 1984 року у Львові, де і похований. У місті є вулиця Чукаріна.
