Array ( [0] => 2829 [1] => 2836 [2] => 2850 [3] => 2860 [4] => 2871 [5] => 2883 [6] => 2890 [7] => 2898 [8] => 2921 ) 1
0
Завантажити ще

#Історії із соцмереж. Не лишайте дітей, навіть якщо доведеться вчити їх по к@цапським підручниках

#Історії із соцмереж. Не лишайте дітей, навіть якщо доведеться вчити їх по к@цапським підручниках
Фото: REUTERS

"Історії із соцмереж" - рубрика, яка виникла після прочитання постів українців, що переживають війну. У ній ми збираємо історії, які зачепили нас. Напевно, вони не залишать байдужими і вас. Тексти публікуємо без змін.

Леся Литвинова:

Джерело.

Мені було, напевно, десь років дванадцять, коли я дізналась про його долю. До того часу він був просто автором однієї з книжок, якими я захоплювалася. Просто польський письменник. Януш Корчак.

Багато разів я намагалась уявити, як це - мати всі можливості поїхати у безпечне місце, але лишитись поряд з учнями у Варшавському гето. Добровільно піти у газову камеру, аби вони не вмирали на самоті. Ким треба бути? Яку силу і любов треба мати у душі? Як пересилити інстинкт самозбереження, знаючи, що твоє життя не врятує дітей? Але все одно лишатись поряд. До останньої хвилини...

Мабуть, якби на той час у Варшаві була умовна пані Верещук, а Корчаку якимось чином вдалося б врятуватись, йому б після війни не дали більше працювати з дітьми. За відмову поїхати з окупації. І особливо - за відому фразу "Я готовий зустрітися з самим дияволом, аби врятувати дітей".

Але йому пощастило. Ніякої Верещук на його шляху не трапилось. Ніхто не засудив педагога за те, що він не лишив своїх вихованців і не намагався врятувати власну дупу. Йому дали померти разом з ними у гітлерівському таборі смерті у Треблінці...

Можливо, я недостатньо уважно слідкую за новинами. Можливо я таки пропустила звернення офіційної влади до тих, хто опинився під окупацією. Можливо, все ж таки десь є хоч щось схоже на "Ваше завдання - вижити. Наше - звільнити вас. Дочекайтесь. Ви зараз у полоні. Ми розуміємо, що все, що ви зараз робите, це для збереження життя свого і своїх дітей. Все це не має значення. Значення має лише ваше життя. Збережіть його.

Дочекайтесь нас. Ми про вас не забули". Було ж? Чи ні?

Я розумію, що офіційна позиція може відрізнятись від моєї особистої. Але від себе. Не від держави: "Дочекайтесь нас, будь ласка. Живими. Не лишайте дітей, навіть якщо доведеться вчити їх за к@цапськими підручниками. Допоможіть їм лишитись людьми. І просто - лишитись. Ви зможете. А ми будемо робити все, що від нас залежить, аби це пекло для вас скінчилось якомога швидше. Вірте в нас так само, як ми віримо в вас. Мы обов'язково зустрінемось у вільній країні. Тільки збрежіть себе. Інакше за кого нам воювати..."