6 лютого
Завантажити ще

Правозахисниця Людмила Волинець: У мирній країні багатьом здається, що тут будь-який зустрічний – твій друг

Правозахисниця Людмила Волинець: У мирній країні багатьом здається, що тут будь-який зустрічний – твій друг
Фото: REUTERS

З першими вибухами російських бомб Україна розгорнула евакуацію дітей, позбавлених батьківського піклування. За кордон виїжджали інтернати, дитячі будинки сімейного типу, прийомні сім'ї... У березні запрацював Координаційний штаб із питань захисту прав дітей в умовах воєнного конфлікту. У квітні українська делегація виїхала до Європи, щоб дізнатися, у яких реально умовах перебувають вимушені переселенці.

Що змогли побачити та з якими проблемами довелося зіткнутися в еміграції, «КП в Україні» розповідає учасниця делегації, співголова Всеукраїнської громадської організації «Служба захисту дітей», консультант у Верховній Раді Людмила Волинець.

Проблема була не у довірі

- Людмило Семенівно, коли ми розмовляли з вами на початку березня, ще не було чіткого розуміння, скільки дітей покинули межі України. Наразі, напевно, вже можна назвати цифри?

- Станом на кінець квітня за межі України виїхали понад 5 мільйонів людей, з яких близько двох мільйонів – це діти, а з них 10 тисяч – діти-сироти або позбавлені батьківського піклування.

Нашим вихованцям допомагають і приймають 40 країн світу. Але поки що ми змогли відвідати з візитом Польщу, Німеччину та Італію.

Польща взяла на себе основне навантаження: розмістила 2 млн 700 тисяч громадян, серед яких 900 тисяч дітей. Але цифри ніщо порівняно з колосальною роботою із забезпечення соціальних, медичних та освітніх можливостей переселенців. А ще додайте купу питань, які доводиться вирішувати з хворобами дітей, з тими, хто має особливі потреби.

Людмила Волинець: Польща прийняла на себе основне навантаження: розмістила 2 млн 700 тисяч громадян, серед яких 900 тисяч дітей.

Скільки зараз за кордоном наших дітей, стільки й індивідуальної комбінації проблем.

Те саме в Німеччині, яка прийняла 6 тисяч дітей, та в Італії, де їх наразі 36 тисяч.

– Ви перевіряли умови проживання чи довелося вирішувати інші питання?

– Ми їхали з метою простежити, як складаються евакуаційні шляхи дітей після перетину кордону. Звичайно, ми знали, що всі живі, нагодовані, влаштовані. Але питання справді виникали. Зокрема, багато супроводжуючих розповідали про те, що в країнах, що приймають, не визнають їхню компетенцію і хочуть встановити свою місцеву тимчасову опіку над українськими дітьми.

Проблема була не у довірі, а у відповідності правових систем України та приймаючої сторони.

Людмила Волинець. Фото: ФБ Людмили Волинець

Людмила Волинець. Фото: ФБ Людмили Волинець

Не йти до Європи зі старою спадщиною

- Під враженням поїздки ви писали у Фейсбуці, що після війни нам доведеться відмовитися від органів опіки та заснувати дитячі суди. Про це йдеться?

- Європейцям важко розбиратися з купами документів, які привезли з України. В одному випадку опікуном є сільрада, в іншому – міськвиконком, у третьому – обладміністрація. У нас документи дуже різні. А у них все просто – є одне судове рішення щодо призначення опікуна.

Тому в Польщі після консультацій нашого та їхнього уряду оперативно ухвалили закон про тимчасову опіку. Це означає, що для евакуйованих діток опікуна із місцевих призначає суд, але не замість українського супроводжуючого, а йому на допомогу. Тобто це людина, яка вирішуватиме питання освіти, здоров'я, соціальної підтримки дитини і все узгоджуватиме з її законним представником з нашого боку.

- Якщо вихід можна знайти, то навіщо змінювати систему?

- В Україні суд традиційно сприймається як кримінальна інстанція, решта – вторинне. Суд може позбавити мати прав на дитину, а може й не позбавити. Доки з дитиною не станеться щось погане. На жаль, такі випадки є. Всі інші питання - вилучення дитини у разі небезпеки, влаштування до притулку або у прийомну сім'ю - вирішує орган опіки та піклування. Це стара система, що дісталася нам від Союзу.

У Європі доля маленької людини повністю у компетенції дитячого чи сімейного суду: чи можна залишити її мамі, а якщо ні, то куди треба відправити. Тобто суддя вирішує не окрему частину великої долі дитини, а вникає у всю долю.

Там також є служби у справах дітей, які вивчають історію, готують документи, але головний – суддя.

Я не вперше кажу про те, що ми маємо розвивати ідею сімейних судів, цій історії більше 20 років. Мені кажуть, що дитячі суди – це розкіш. Якщо йдеться про кримінальне судочинство, то згодна – розкіш, бо окремий суддя, який розглядає вчинені дітьми злочини, не буде завантажений роботою. Якщо говорити про цивільне судочинство, то сімейні суди – це потреба.

Віце-прем'єр із європейської інтеграції Ольга Стефанишина сказала, що питання прийняття України кандидатом до Євросоюзу вирішиться вже цього літа. Хочемо ми чи не хочемо, але питання з дитячими, сімейними судами доведеться вирішувати. Ми маємо інтегруватися до Європи з прогресивним законодавством.

З України виїхало близько 2 млн. дітей, з них – близько 10 тисяч – діти-сироти. Фото: REUTERS

З України виїхало близько 2 млн. дітей, з них – близько 10 тисяч – діти-сироти. Фото: REUTERS

Скрізь величезна підтримка

- Чи відрізняється ставлення до дітей з України у Польщі і, наприклад, в Італії, в якій існують проросійські настрої?

- Ми не ставили за мету аналізувати політичні аспекти. Це поза нашою компетенцією і не стало предметом вивчення. Наша справа – побачити шлях, який проходять діти, що перетинають кордон. І ми переконалися, що про них усюди дбають.

Через Польщу, особливо у перші дні війни, йшов основний потік емігрантів. Що можу сказати про свої враження? Тут на кожному кроці бачиш підтримку України. Мене вразило, як працюють польські прикордонники. Вони не лише передивлялися документи, яких могло й не бути у людей, які втікали з-під обстрілів, а перенаправляли до волонтерів, стежили, щоб не виникало небезпечних ситуацій, коли діти могли стати жертвами торгівлі людьми. Щоб не було випадків, коли 16-річну дівчинку супроводжує 45-річний чужий дядько, з яким вона познайомилася дорогою на кордон і їде невідомо куди.

Коли опиняєшся у мирній країні, багатьом здається, що тут будь-який зустрічний – твій друг. А насправді злочинці є скрізь, вони гарні психологи і прагнуть скористатися нашим становищем.

- Кордон перетнули, що відбувається далі?

- Поряд із кордоном у Польщі є спеціальні хаби – великі приміщення, де люди можуть отримати на першу добу нічліг, їжу та воду. Ми дивилися такий хаб для організованих груп дітей, багатодітних сімей, будинків сімейного типу.

Там є все, щоб безболісно провести три-чотири дні, доки група не буде направлена до місця проживання.

Наприклад, Одеська область одномоментно вивезла 700 дітей із різних типів закладів. Можете уявити, чого полякам варто було всіх розмістити так, щоб усі вихованці зазнали найменшого стресу.

Сьогодні наші одесити проживають у глибині Польщі своїми звичними угрупованнями. Хоча з погляду поляків це великі групи, але ми обговорювали це питання, і роз'єднувати дітей вони не стали. Увійшли у становище. Якщо дитина мешкала в установі, де було 50 дітей, то вона звикла до всіх них, до своїх вихователів. Спробуйте в чужій країні забрати дитину від людини, якій вона довіряє.

Їхні психологи працюють, але все накладається на горе

- А діти розуміють, що вони в дружній, але все ж таки нерідній країні?

– Діти все розуміють. Вони задоволені умовами, але дуже сумують за Україною, постійно просяться назад. Навіть коли умови просто бездоганні.

Людмила Волинець: Еміграція – це дуже тяжкий стрес навіть для дітей, за яких начебто всі питання вирішують дорослі.

В Італії ми зустрічалися з групою, яку було евакуйовано з Макарівського соціального центру підтримки сімей з дітьми. Це 21 дитина, яка перебуває під опікою держави. Дітей вивозили під бомбардуванням. Один хлопчик розповідав, як це було: "Ми проїхали, а за нами впала бомба.

Ще проїхали - і знову бомба. Ми їхали швидше, ніж падали бомби».

Нині ці діти мешкають у Флоренції біля центральної площі міста. В закладі, який має 600-річну історію допомоги дітям-сиротам. Але все одно просяться додому, їхні очі повні туги. Їм надають психологічну допомогу, але хоч з моменту еміграції минуло більше місяця, ми побачили, що стан дітей залишається дуже тривожним.

- Може, дається взнаки мовний бар'єр?

- Це є, і нікуди не дінешся. Хто був у евакуації, той знає, що це є найбільшим викликом. Але їхні психологи працюють – за малюнками, доступними для розуміння методиками. Є перекладачі, є соцпрацівники, є помічники наших вихователів. Але все одно дуже важко. Не тому, що хтось робить щось не так чи робить погано. Тому що все накладається на горе.

Якщо комусь здається, що еміграція – щось подібне до незапланованої турпоїздки, то це зовсім не так. Це дуже важкий стрес навіть для дітей, за яких начебто всі питання вирішують дорослі.

Із дітьми за кордоном працюють психологи. Фото: Maja Hitij/Getty Images

Із дітьми за кордоном працюють психологи. Фото: Maja Hitij/Getty Images

Повернуться, коли дозволить уряд

– Деякі сім'ї з дітьми вже повертаються до звільнених міст. Як прийматимуться рішення щодо дитячих будинків, будинків сімейного типу?

- Вони повертатимуться, коли дозволить держава. Усі виїхали за рішенням обласних військово-цивільних адміністрацій, за погодженням із національною сервісною службою, яка займається дітьми. Ось за їхнім рішенням вони і повертатимуться.

Інше питання, що дуже втомилися вихователі, які вивозили дітей. Жахливо втомилися, і вони цього не приховують, просяться до сім'ї. Тому наразі ми розробляємо процедуру ротації супроводжуючих.

– У дитячих будинків сімейного типу в Україні були свої садиби, великі квартири. У Європі у них схожі умови?

– Для всіх дітей є дах, і це головне. Говорити, хороші чи не дуже умови, у такій ситуації некоректно. Базові потреби всі задоволені, ми не можемо вимагати від сторони, що приймає, готельні номери в готелях. Це не програма оздоровлення або інша програма, до якої могли підготуватися.

Україна продовжує перераховує всі належні соціальні виплати на дітей. Решту беруть на себе закордонні колеги. Нічого від нас не вимагають.

Звичайно, можуть бути різні ситуації, зокрема й небезпечні. Але це закони поведінки людей, а чи не побутові проблеми.

Людмила Волинець: Наразі багато людей працюють над тим, щоб діти, незаконно вивезені до Росії та Білорусі, повернулися. І діти повертаються.

Ми реально вдячні і урядам, і народам країн, які приймають наших людей та дітей. Ми бачили цю величезну підтримку та бажання допомогти. Інше питання, що не все так просто робиться. Уявіть групу з 20 дітей. Наймолодшому - 5 місяців, старшому – 17,5. І кожному потрібно підібрати умови, спеціальних працівників, одяг, памперси, їжу… Кого до школи відправити, кого до садка.

Працюємо, щоб повернути вивезених до Росії

– Діти можуть відвідувати місцеві школи?

– Діти на дистанційному навчанні в українських школах. Але можуть звертатися і до шкіл приймаючої сторони. Там їх навчають мови на елементарному рівні, запрошують на уроки, знайомлять із новими друзями.

Коли діти приходять до школи першого дня, їх зустрічають прапорцями, малюнками про Україну, плакатами. Школярі допомагають налагодити комунікацію. Іноді на пальцях, іноді іграшками, іноді частуванням. Ми це бачили в італійській школі, просто сльози навертаються. Усі розуміють, що з нашими дітьми важко, вони поранені.

- За різними даними, від 150 до більш ніж 200 тисяч дітей вивезено до Росії. Чи є можливість через міжнародні організації дізнатися про їхню долю?

- Через Червоний Хрест за участю голови ООН ми ледь-ледь вирішили питання коридору для евакуації з «Азовсталі». Про дітей, незаконно вивезених до Росії та Білорусі, ми про них знаємо, знаємо приблизно їхню кількість. Про це трубить сама російська пропаганда.

Наразі багато людей працюють над тим, щоб діти повернулися. І діти вертаються. Більшого я не можу сказати.