Array ( [0] => 2829 [1] => 2836 [2] => 2850 [3] => 2860 [4] => 2871 [5] => 2883 [6] => 2890 [7] => 2898 [8] => 2921 ) 1
0
Завантажити ще

Директор школи, що повернулася до Харкова: Наступного дня скликала колег на суботник – настав час упорядковувати школу

Директор школи, що повернулася до Харкова: Наступного дня скликала колег на суботник – настав час упорядковувати школу
Фото: google.com/maps/contrib/jeks1125/Facebook Олена Золотоверха

"Прийняти рішення просто, коли є громадянська позиція"

Олену Золотоверху, директора школи №26 у Харкові, місцеві жителі вважають героїнею. Разюча відмінність від інших - поки люди шукають будь-яку можливість  винести ноги з міста, яке щодня здригається і стогне від вибухів, вона без тіні сумніву вирішила повернутися з Німеччини до Харкова, що стрімко порожніє. Була в безпеці, теплі та затишку, з рідними – а приїхала під бомби та ракети.

Спостерігаючи з вікна за сусідами, які з валізами продовжують бігти без оглядки подалі на Захід, вона спокійно розпаковувала свою дорожню сумку, плануючи день… І вже на завтра скликала колег на суботник – настав час упорядковувати школу!

- Знаєте, як кажуть: порядок у тієї людини, яка зранку застилає свое ліжко. От і ми спочатку навели лад у школі та провели суботник, – усміхається Олена.

Під час війни школи та інші держустанови у Харкові стали прихистком для людей. У 26-й також живуть, тому школа не перетворилася на занедбане місце.

– Крім того, є сторожі, які все одно виконують свої посадові обов'язки, – зазначає директор. - Тепер усе стало на свої місця. Працюємо. Сміття прибрали, пилюку, все зробили як треба. Все ж таки на людей впливають такі речі.

Олена зізнається: бажання повернутися додому у неї виникло одразу ж після від'їзду. Але рішення про повернення до воєнного Харкова було нелегким.

– Я скажу вам, це було непросто, чесно, – зізнається «КП" в Україні» Олена Золотоверха. - Перед тобою стоять твоя єдина дитина і дві онуки - семи та двох років...

Старша Маргарита мертвою хваткою вчепилася за бабусю і відмовлялася відпускати. Олена запам'ятала застиглий в очах дочки Марини страх - вона ж у неї теж єдина мама. Проте рішення було ухвалено.

- Одразу я не могла зрозуміти, чому я так роблю. Але коли вже проїхала країну, усвідомила: дуже просто прийняти рішення, якщо ти маєш однозначну громадянську позицію, - зазначає Олена. - Я не героїня, я просто повертаюся додому. Я дуже люблю свою країну. І це не високі слова. Наразі такий час, котрий дає мені підтвердження, що я її люблю, і все, що від мене залежить, і те, що я можу робити, я робитиму для своєї країни. Може, це мої предки відгукуються у мені.

У роду Олени з вуст в уста передається сімейна легенда про їхнього родоначальника, козака на ім'я Онисько. Нібито у XVIII столітті він купив землю у Київській області у селі Вітове, але не в тому, що зараз є, – було село з такою самою назвою над водосховищем. З походу в Крим привів «дружину в шароварах» - чи то кримчанку, чи то турчанку. Вона української мови не знала, але народила сина Івана, від якого й пішов рід Олени.

Олена Золотоверха вирішила повернутися у зруйнований війною Харків та продовжити працювати з дітьми. Фото: facebook.com/Олена Золотоверха

Олена Золотоверха вирішила повернутися у зруйнований війною Харків та продовжити працювати з дітьми. Фото: facebook.com/Олена Золотоверха

Комунальники щодня здійснюють подвиг

У Харкові на директора чекав колектив. Загалом із усього шкільного складу за кордон виїхало п'ятеро людей.

До рідного міста поїзд прибув о 7.30 ранку. Вийшовши з перону, Олена посміхнулася, побачивши комунальників, які прибирають сміття. Життя триває…

- У моєму розумінні це маленький подвиг! Тут стріляють – а у нас стріляють постійно, і вдень, і вночі, - а люди виконують свою роботу, – пояснює Олена. - Або ось – немає зв'язку, але через півдня є. Це ж не просто він з'явився, а хтось вийшов та зробив свою роботу. Великий респект усім комунальникам та залізничникам! І треба всі вулиці називати іменами тих, хто загинув на цій війні, – вже після війни. А всі глухі кути назвати чорнобаївськими.

Причиною, через яку Олена була змушена покинути Харків, стала дворічна онука – тримати дитину під вибухами довше було немислимо.

- Вона не могла зі мною перебувати, я бачила її психологічний стан, до того ж - бомблять. Треба було вивозити, – каже Олена. – Але я одразу думала про повернення. Я розуміла, що буде тяжко. Донька не вмовляла залишитись, знала, що марно. Вони теж повернулися б, якби не маленькі діти. Взагалі дуже багато людей чекають лише одного – повернення додому. Вони готові розбирати завали, робити все, щоб було нормальне життя.

З першого дня донька Олени допомагає Україні як волонтер. Вона зі старшою дитиною була у Грузії, коли почалася війна, – поїхали відпочити. Вже в неділю на них у Харкові чекали додому. Але у четвер почалася війна. О шостій ранку задзвонив телефон – мама повідомила, що Харків бомблять.

Пісню онуки почули на Раді Європи

На зустрічі із членом парламенту в Грузії старша онука Олени Маргарита заспівала пісню. Її записали, і через телефон ця пісенька звучала на парламентській асамблеї Ради Європи – її включала грузинська представниця.

Із Грузії доньці з онукою довелося їхати до родичів до Німеччини.

- Знаєте, людина до всього звикає. Ми вже розуміємо: якщо так стріляють – то можна навіть на вулицю піти та щось зробити, а якщо інакше – краще у підвал, – ділиться секретами виживання Олена. - Балкони та вікна у нас дуже постраждали. Нам пощастило – наш будинок вцілів. А поруч будинку просто немає. Один остов.

Війна війною, а роботу ще ніхто не скасовував. Саме о восьмій ранку в перший день війни Олена Золотоверха вже була у своєму кабінеті в школі.

- А як інакше? – дивується вона. - Є люди, які у нас працюють, сторожа треба змінити… Треба пояснювати людям, як ми далі працюватимемо... Рухаємось далі. Життя триває.

Працюють усі вчителі – дистанційно, через відеозв'язок зустрічаються з учнями та обговорюють шкільне життя й останні новини дітей. Ніхто з них, на щастя, не постраждав, не став сиротою. Але є багато сімей, що залишилися без житла. Під час війни житлом для кожної дитини став підвал.

– Є страх, смуток та стрес, і щоб надати психологічну допомогу, ми працюємо з дітьми, – каже директор школи. - Діти змінилися… У тих, що залишилися в місті, їхнє місце проживання наразі – підвал, це дуже позначилося на їхньому психологічному стані. Тому перше спілкування - це малюнки, які передають стан внутрішнього світу дитини, те, як вона почувається. І вже після цього рухаємось далі. Я і за своєю онукою помітила, яка залишилася в Німеччині, - вона вперше посміхнулася, коли вийшла на онлайн-заняття. Ось для цього я й повернулася.

Відеозустрічі відбуваються щодня. Якщо раніше вони насилу збирали кілька учнів, нині ситуація покращилася.

Собаки розучилися гавкати

Німецький порядок та правила у школі Олена вводити не планує – по-перше, не встигла їх дізнатися, та й не до чого, а по-друге – орієнтується на фінську модель. До речі, на ній побудовано нашу сучасну освіту – у школах є ті ж самі тематичні гуртки, куточки творчості чи відпочинку. Це все взято у фінів. Ще до війни Олена їздила до Фінляндії, щоб ближче познайомитися з їхньою системою освіти.

Життєвій енергії Олени можна лише позаздрити. З початком війни їй довелося переїхати зі своєї квартири до приватної оселі дочки – тут є підвал. Живе вона зі своїми сватами, подругою з чоловіком, собакою та кішкою.

– А у нашої квартири балкон виявився «зайвим», – каже Олена. – Але вікна, на щастя, цілі.

До цього Олена лише чула війну, але не бачила її наслідків. Коли вийшла з дому, перед її очима відкрилася гнітюча картина: там, де ходив тролейбус, лежать обірвані дроти, в асфальті – снаряд, що не розірвався…

- Але йдеш вранці – люди ремонтують вікна, приїжджають комунальні служби та починають розбирати руйнування, - не сумує Олена.

У будинку Олени лишилася половина мешканців. Інша половина виїхала.

– Знаєте, що вразило, – як на війну відреагували тварини, – ділиться Олена. - Зараз собак у приватному секторі і не почуєш – вони начебто розучилися гавкати. Взагалі. А ще наразі стало дуже мало дітей. Коли бачу дитину, думаю: боже, ну чому ж її не вивезли? Я переконана, що дітей треба вивозити. Можуть бути різні ситуації. Не дай боже така, як у Маріуполі, де дітей просто використовують у війні. І волонтерам важко працювати, коли є старі та діти. Вони ціною свого життя вивозять цивільних. А щодо дорослих – вже хто як вважає за потрібне. Залишаються старі люди, які не можуть виїхати і які потребують допомоги. Хтось має їм допомагати. І треба піднімати настрій. Якщо ти можеш це взяти на себе – це теж важлива річ.

Про те, що повернулася із мирної Європи до воєнного міста, Олена не шкодує. Каже – живе у гармонії із собою.

- Який може бути жаль! Я у своїх рішеннях абсолютно впевнена, – зазначає наша співрозмовниця. – Я вперше нормально виспалася, коли приїхала до Львова, України. Отоді я зрозуміла, що все роблю правильно.