Array ( [0] => 2829 [1] => 2836 [2] => 2850 [3] => 2860 [4] => 2871 [5] => 2883 [6] => 2890 [7] => 2898 [8] => 2921 ) 1
0
18 березня
Завантажити ще

Священик Андрій Пінчук: Маленького Адама залишили в Ізюмі прийомні батьки – не входив у їхні плани евакуації

Священик Андрій Пінчук: Маленького Адама залишили в Ізюмі прийомні батьки – не входив у їхні плани евакуації
Фото: ФБ Андрія Пінчука

Понад 700 людей за тиждень вивезла з-під обстрілів команда із села Волоське на Дніпропетровщині, де і сміливі водії, і веселий клоун, і батюшка. А за ними – сотні людей, робота та допомога яких дозволили організувати у сільській школі шелтер (притулок) тимчасового перебування переселенців з дітьми та людей з інвалідністю.

«Вулик» як маленька держава

Ставати шелтером Волоській школі не звикати: влітку 2014 року через неї пройшли близько 700 переселенців. Рятуючись від війни, люди могли на кілька днів перевести подих, відпочити, спланувати, що робити далі, і потім роз'їжджалися хто куди. Тож зараз шелтер розгорнувся вже на третій день війни, 26 лютого. Допомагали всі: вчителі, які наразі не можуть вести уроки, техперсонал – прибиральниці вийшли прибирати, кухарі – готувати. Хлопчаки зі старших класів стали вантажниками, приймаючи машини із продуктами, побутовою хімією, речами. Дівчатка – покоївками, чиє завдання – міняти та перестилати ліжка, сортувати, відносити білизну до пральні.

- Крім того, приїжджають люди на візках, яких треба вивантажити, допомогти, тому щодня у нас чоловік сім із молоді чергують, - розповідає Андрій Пінчук. - Створили вайбер-чат, щоб швидко викликати, а то знайти нікого неможливо - школа перетворилася на «вулик». До нас приєдналися волонтери: наприклад, ті, хто займається лише транспортними послугами, або лікарняні клоуни, які у мирний час працювали з дітьми у дитячих стаціонарах міста.

Отець Андрій: Клоуни, звичайно, стали головними улюбленцями дітлахів, які приїжджають до шелтера. Їхній "ватажок" - поляк Ян Томаш Рогала, який заснував дніпровську Школу лікарняних клоунів.

Клоуни, звичайно, стали головними улюбленцями дітлахів, які приїжджають до шелтера. Їхній «ватажок» – поляк Ян Томаш Рогала, який заснував дніпровську Школу лікарняних клоунів та вже понад 10 років працює у фонді «Помагаємо», тепер він ще й евакуює дітей на своєму клоунському мікроавтобусі. Його дружина Єва, педагог за освітою, наразі також працює у Волоському.

– Вона дивовижна, – усміхається Пінчук. - Іде шелтером й одразу бачить і розуміє, кому погано. І поплаче разом із людиною, і пожаліє, і обійме, і втішить – людина зцілюючої душевності.

У Волоському «вулику» працюють і професійні психологи: кілька людей - стаціонарно, близько десяти спеціалістів – онлайн. Є адміністративна частина, анімаційна, транспортна – одне слово, маленька держава.

Побутові питання, яких, звичайно, безліч, «закривали» за допомогою сільради та благодійників. Продукти, морозильні камери, щоб можна було робити запаси, пральні машини, сушарка, мати, постільна білизна, ковдри. Наразі чекають спальні мішки, три куби консервів та продуктів тривалого зберігання, медикаменти, яких тут не купити, – за всім цим послали транспорт на кордон із Польщею. За гроші благодійників купили великий автобус для евакуації із гарячих точок.

Лікарняні клоуни користуються особливою популярністю. Фото: ФБ Андрія Пінчука.

Лікарняні клоуни користуються особливою популярністю. Фото: ФБ Андрія Пінчука.

Залишилися ті, хто сам поїхати не може

Основним завданням наразі є «гаряча евакуація» – вивіз із зон бойових дій мам із дітьми, вихованців дитячих будинків, людей з інвалідністю. З транспортом та водіями були проблеми: багато власників працюють на армію, комусь страшнувато за своє майно, а хтось взагалі боїться їхати. Але від двох «спринтерів» у перші дні колона зросла до восьми машин – наразі це один великий автобус, шість «бусиків» та клоунський мікроавтобус Яна. Приєдналася і «Укртрансбезпека», яка супроводжує мигалками протягом усього шляху.

Організацією процесу займається спеціальний відділ, де приймають дзвінки, вибудовують логістику, детально розробляючи кожну подорож.

- У нас є хлопець, який переїхав з Харкова, він дистанційно допомагає нам орієнтуватися і прокладати маршрути, тому що міста ми спочатку не знали. Хоча за ці дні я вже вивчив Харків як свої п'ять пальців, – каже Андрій Миколайович.

Отець Андрій: Виїжджаємо двома або трьома групами – одна забирає людей по станціях метро, де призначені точки збору, інші – по віддалених районах.

Шелтер має спеціальний сайт, де ввечері або вночі публікується розклад евакуаційних рейсів на завтра. Інформація розкидається по харківських групах у соцмережах, до того ж працює і «сарафанне радіо». Але найчастіше ті, хто залишив заявки, виїжджають раніше, якщо з'являється можливість вирватися.

– Наразі майже ніхто не відмовляється, бо залишилися маломобільні, старенькі чи люди з інвалідністю, – пояснює отець Андрій. – Виїжджаємо двома чи трьома групами – одна забирає людей по станціях метро, де призначені точки збору, решта – по віддалених районах. Або де людей мало, але це далеко. Якщо навіть одна людина чекає на іншому кінці міста – ми їдемо за нею. А нині уже двічі не змогли забрати один сімейний дитячий будинок за містом, який на окупованій території. І нас не пустили, і вони намагалися виїхати – їх також не випустили. Чекаємо, щойно зможуть вибратися – одразу відправимо за ними бусик. І один автобус у нас обов'язково для маломобільних: тих, хто на візочках, людей із паличками. Заїжджаємо за кожним, бо до точок збору їм не дістатися.

Водії, які забирають людей із Харкова, кажуть: добре, якщо тихо, але ж буває, що їдеш і раптом чуєш десь вибухи, і тоді в автобусі часто крики, плач та жах. Після проведених у підвалах днів і ночей під обстрілами та бомбами люди неймовірно болісно реагують на звуки війни. Тому водії намагаються швидко виїхати з міста на трасу в рятівну тишу.

У шелтері зазначають, що останніми днями кількість виїжджаючих з Харкова різко впала, і це помітно й по трасі, що звільнилася. Мабуть, насамперед поїхали всі, хто міг, у другу чергу – усі, хто хотів врятуватися, і залишилися здебільшого люди похилого віку, люди з інвалідністю, немічні – ті, хто просто не змогли виїхати. Тому зараз за людьми відправляють один бусик і кілька автомобілів, а великий автобус чекає на відкриття «зеленого коридору».

Спати доводиться у спортивному залі, але ніхто не нарікає. Фото: ФБ Андрія Пінчука.

Спати доводиться у спортивному залі, але ніхто не нарікає. Фото: ФБ Андрія Пінчука.

«Холодна" евакуація: із шелтера на Захід

Не всі евакуйовані приїжджають до Волоського, хтось виходить по дорозі у Дніпрі, хтось – на в'їзді до міста, хтось у Дніпрі одразу біжить на трамвай, щоб їхати на вокзал і потім далі, хтось винаймає квартиру.

- У шелтер заїжджають ті, хто не має надії, до того ж ми стали таким перевалочним хабом для прийомних сімей, дітей з інвалідністю та сімейних дитячих будинків, - каже Андрій Пінчук. – Формуємо великі групи –  по 100-120 осіб, обладміністрація виділяє окремий вагон. І так ми відправляємо дітей із Дніпропетровської та сусідніх областей. Когось – до Львова, когось – до Польщі. Це в нас уже "холодна" евакуація йде: з шелтера на Захід. Готуємо наразі групу із мам з дітьми до Португалії, групу сімейних будинків – до Німеччини. 100 людей – дітей та їхніх опікунів – відправили до Львова, де їх забирав Міжнародний фонд «СОС Дитячі містечки» і далі розвозив до Польщі, Чехії та Естонії. У «СОС Дитячі містечки» готуємо до відправки ще одну групу. Це відома у всьому світі організація, створена після Другої світової війни для подолання сирітства у Європі. І вони нам дуже допомагають.

Дев'ять малюків із ізюмського притулку, які кілька днів прожили під бомбардуваннями, знайшли батьків на Дніпропетровщині. Кілька сімейних дитячих будинків із Солонянського району просто зателефонували у шелтер – вони вирішили забрати цих дітей. Серед них – маленький Адам, який потрапив до притулку вже під час обстрілу Ізюма. З початком бомбардувань його привели до поліцейської дільниці прийомні батьки та залишили, бо їм треба було їхати, а хлопчик у їхні плани не входив. У поліції його й знайшли педагоги із притулку, які прийшли просити допомоги у вивезенні дітей. Звичайно, Адама забрали з собою, і за 10 днів війни його маленьке життя зробило запаморочливий кульбіт: його кинули прийомні батьки, забрав притулок, вивезли з військового пекла добрі люди, і він знайшов нову родину.

Допомоги для біженців вистачає, тільки встигай перебирати. Фото: ФБ Андрія Пінчука.

Допомоги для біженців вистачає, тільки встигай перебирати. Фото: ФБ Андрія Пінчука.

З ПЕРШИХ ВУСТ

Про те, що найважче

Найважче – відповідати, що не можеш допомогти. Коли дзвонить багатодітна сім'я з Київської області, із села, яке перебуває в окупації. Кажуть, усі виїхали, у селищі лишилося кілька сімей, а у нас двоє дітей із ДЦП. І ми не можемо їх вивезти... Мучить неможливість забрати сімейний дитячий будинок під Харковом, до якого ми наблизилися на 20 км, але далі не пустили.

Неможливо уявити, що відчувають там люди, які опинилися в якійсь страшній сірій зоні, де немає сенсу в грошах, бо купити на них нічого, де немає допомоги. Або ми їдемо автобусом - і просять вивезти лежачу людину, а умов для перевезення немає. Або не дає спокою вечірня розмова із харків'янкою, яка зателефонувала, коли ми вже виїхали. І я сказав: «От якби ви раніше зателефонували», і мені здається, що я забрав у неї останню надію. Дзвонив їй потім багато разів, але вона більше не підняла слухавку. Оце важко, коли дуже хочеш допомогти, але не можеш.

Про перемогу

Ми переможемо, тому що добро завжди перемагає зло, завжди. Навіть якщо добро спочатку програє злу, це програш у битві, але не поразка у війні. Наша перемога неминуча, бо є те, що надихає нашу націю, – прагнення до свободи, світла, ті зміни, які відбулися за роки незалежності. І як би це не прозвучало, незалежність, здобута без бою, ніколи не буде дорогоцінною та справжньою. Вона просто впала нам у руки, і спочатку ми її не цінували. Наша перемога додасть Україні неймовірної консолідації, і головною цінністю нового українського суспільства буде свобода у всіх її проявах.

Подяка буває різною. Фото: ФБ Андрія Пінчука.

Подяка буває різною. Фото: ФБ Андрія Пінчука.

А В ЦЕЙ ЧАС

Коли матеріал уже був готовий до публікації, отець Андрій повідомив, що із третьої спроби їм нарешті вдалося забрати сімейний дитячий будинок із села під Харковом. З перших днів війни ховалися у льоху – батьки та 11 дітей, серед яких хлопчик із ДЦП на інвалідному візку. 11 березня волонтери змогли вивезти родину на околицю Харкова, де їх забрали автобуси із Волоського. А у шелтер поїхало вже 15 малюків: відважна мати забрала із собою ще чотирьох дітей із притулку.

І це не всі результати п'ятниці: коли колона вже рушила у бік Дніпра, надійшло повідомлення, що наші військові вивезли з-під обстрілу десять дітей із ще одного притулку. Повернулися і за ними – група, в якій і 6-місячне маля, і 16-річні підлітки, вже в безпеці.

ЯК ДОПОМОГТИ ШЕЛТЕРУ

UAH

БЛАГОДІЙНИЙ ФОНД ПОМАГАЄМ

UA58 305299 00000 26007050257144 у АТ КБ ПРИВАТБАНК МФО 305299

Код ЄДРПОУ 36532282

Карта UAH

5169330520879542

USD

Beneficiary CHARITABLE FUND POMOGAEM

IBAN UA043052990000026008050237033

Address UKRAINE, DNEPROPETROVSK AREA, VOLOSKE VILLAGE, POCHTOVAYA STREET 8

BANK : JSC CB "PRIVATBANK", 1D HRUSHEVSKOHO STR., KYIV, 01001, UKRAINE

SWIFT: PBANUA2X

EUR

Beneficiary CHARITABLE FUND POMOGAEM

IBAN UA523052990000026007050302066

Address UKRAINE, DNEPROPETROVSK AREA, VOLOSKE VILLAGE, POCHTOVAYA STREET 8

BANK : JSC CB "PRIVATBANK", 1D HRUSHEVSKOHO STR., KYIV, 01001, UKRAINE

SWIFT: PBANUA2X