Історії сімей із Донецька: спочатку нас розділила війна, потім «корона», а зараз безнадія
Восьмий рік сім'ї на Донбасі поділяє лінія фронту, другий рік – коронавірус. Як подружжя, діти та батьки, брати та сестри живуть, знаючи, що частина їхньої сім'ї залишилася буквально замкненою за блокпостами, і який настрій у них перед Новим роком – вони розповіли «КП в Україні».
«Новий рік буде таким самим, як і раніше - самотнім»
- Востаннє ми бачилися наживо у 2019 році у листопаді – і ось уже два роки лише спілкуємося за допомогою відеозв'язку. Внучці півтора року, а я ще жодного разу не тримала її на руках, для мене вона – лише картинка у вікні телефону, - мало не плаче Світлана Ставчук, яка мешкає у Донецьку. Її син у 2014 році поїхав до столиці, і якщо раніше вони зустрічалися хоча б кілька разів на рік, то зараз це неможливо.
- Синові вдалося купити квартиру під Києвом – маленьку, яка потребує ремонту, але свою. Набігалися по зйомних хатах, годі. У паспорті йому поставили прописку – і як виявилося, дорога до Донецька йому закрита, донецька реєстрація вже ніби «знята». Через наші безглузді нововведення йому треба брати дозвіл у «коронавірусному штабі», як ми його називаємо. А щоб отримати дозвіл, потрібно зібрати купу документів, які доводять, що він має право приїхати до своєї матері. Один раз подавав документи влітку – прийшла відмова. Без пояснення причин. От хоче спробувати ще раз після Нового року, – розповідає донеччанка.
Донецьк справді перетворився на якийсь анклав, з якого вхід та вихід за перепустками. Хто не хоче зайвої біганини з папірцями – ласкаво просимо до зовнішнього світу через Росію за чималі гроші. Але не всі можуть витримати 22-23-годинну подорож в автобусах, які не завжди пристосовані для перевезень людей на далекі відстані.
- Колись ми стояли у черзі на блокпостах по 5-6 годин – і нам здавалося, що це просто жах. Виявилося, тоді було ще нічого, нормально, а жах - він ось зараз, - стверджує Світлана.
Вона боїться, що може померти на самоті. З усіх її подруг і сусідів не залишилося майже нікого – у донецькому районі Спартак, розташованому на самому краю мирного життя, максимально близько до війни, всі, хто міг – залишили свої будинки. Літні люди померли, молодь зникла, схоже, назавжди.
- Цей Новий рік буде таким самим, як колишні – самотнім. І хоча я доросла людина, я вірю в дива. Раптом скажуть: "Проїзд відкритий" - і можна буде поїхати до сина. Як завжди, через Маріуполь чи Костянтинівку, у поїзді, а не скрючившись із хворими ногами в автобусі. Але поки що я одна, до свята особливо не готуюся – немає настрою. Куплю собі якихось солодощів – і буду коротати час перед телевізором. Знаєте, навіть страшно, що я вже звикла до такої самотності. Такою мене зробили війна та ковід прокляті.
Новорічну ялинку вбирають ту саму, довоєнну... Фото: архів «КП»
«Я не пропоную батькам приїхати до Дружківки, вони не звуть мене у Донецьк»
Батьки були шоковані, коли дізналися, що їхній син навесні 2014 року пішов воювати на боці ЗСУ. Самі вони піддалися впливу російської пропаганди, ходили на мітинги до будівлі ДонОДА і щиро вважали, що їхній 25-річний син підтримає «россійський мир»… Андрій вирішив інакше. Батьки не спілкувалися з ним майже п'ять років, дізнаючись манівцем, чи живий, чи не поранений. Кажуть, не могли зрозуміти, чому він обрав бік «воїнів світла», у сім'ї панував традиційний радянський устрій. Вголос називали його зрадником, але по-батьківському переживали, звісно…
Андрій закінчив службу за контрактом і зараз живе у Дружківці. У мирний час – близько години їзди машиною з Донецька. Зараз – непереборна прірва.
– Ми з батьками відновили спілкування відносно нещодавно. Вони знайшли мій номер телефону, зателефонували. Я не став бередити минуле, пригадувати їм щось - у мене інше життя, інші інтереси, я просто ставлюся до них як до мами та тата. Ми не обговорюємо гострі теми, все зводиться, умовно кажучи, до «Поїв? Шапку надів?» Я навіть не пропоную їм приїхати до мене до Дружківки, вони не звуть мене до Донецька. Телефони у них старі, кнопкові, тому я їх не бачу, не знаю, наскільки вони змінилися за ці роки. Ось як у пам'яті збереглися – такими і пам'ятатиму завжди, - розповідає Андрій.
Мати та батько Андрія ні з ким життя свого сина не обговорюють – бояться. Для сусідів, друзів та знайомих – він на заробітках далеко за кордоном. На запитання, чому не приїжджає, батьки вже втомилися вигадувати відмовки.
- У принципі, якщо вони скажуть: "Андрію, ми готові приїхати до тебе" - я буду тільки радий. Зніму їм квартиру чи будинок, житимемо поруч. Але вони не готові, а я сказав, що повернуся тільки до українського Донецька, - каже Андрій, розглядаючи фотографію в телефоні. На ній – він із батьками на Євро-2012 на «Донбас Арені», з українськими прапорами у руках. Усі троє.
Пам'ятник «вождеві світового пролетаріату» з постаменту скидати ніхто не збирається. Навпаки, посилено охороняють. Фото: архів «КП»
«Чому я не вмовила чоловіка виїхати раніше?»
...Під звуки вибухів вона зібрала переляканих дітей, і вони, дочекавшись перепочинку в обстрілах, встигли заскочити на Південному автовокзалі в автобус, що йшов до приморського Мелекіного. Чоловік, закидаючи у відчинене вікно автобуса пакет із перекускою у дорогу, крикнув, що незабаром приїде за ними.
У Мелекіному відпочивали від безсонних ночей серпня 2014-го, за два тижні збиралися повернутися до Донецька – батько сімейства сказав «поки не треба». Вже потім вони дізналися, що їхня хата на Петрівці була зруйнована, а сам чоловік дивом уцілів, сховавшись у підвалі.
З Мелекіного мама з дітьми поїхала до Маріуполя – настала осінь, похолодало, жити переселенцям у пансіонатах було неможливо. З Маріуполя перебралася до Запоріжжя, а звідти – аж до Івано-Франківська, до далеких родичів.
- Чоловік залишився в Донецьку, працював і доглядав квартиру матері. Все збирався приїхати, але були якісь проблеми з документами – фото в паспорт не вклеєно, якогось підпису не було… Загалом, так жили майже чотири роки, потім я зібралася до Донецька, думала вмовити чоловіка продати квартиру та поїхати. Але він тоді захворів, мав інсульт, куди йому їхати? А на початку 2020 року закрилися кордони – і все. У мене в паспорті не донецька прописка, курахівська, і свідоцтва про шлюб немає – ми офіційно не розписувалися. Загалом мене до Донецька ніхто не пустив, і навіть через Росію не виходило. А чоловік довго хворів та помер, я навіть не змогла до нього приїхати на похорон, - плаче 30-річна Єлизавета.
Її діти не пам'ятають батька, сама вона залишилася без жодної підтримки – у родичів своє життя, їм не до переселенців із Донецька. Повернутися до міста, де вона прожила понад 10 років, Єлизавета не може.
- У Донецьку стоїть закрита на ключ квартира, можливо, її вже віджали, ніхто ж не платить за неї комуналку. Напевно, це житло втрачено назавжди... Будинок наш у Петрівському районі обвалився. Єдине, що досі зв'язує з містом – це наша старенька сусідка, яка надіслала мені фото могили чоловіка, дякую, онуки допомогли. Я розумію, що мені треба остаточно облаштовуватись в Івано-Франківську, але не можу нормально жити, думаючи, чому я не вмовила чоловіка виїхати ще раніше… - Єлизавета вже не стримує сліз і дивиться на фото чоловіка в телефоні, датоване 2014 роком.
«Для нас було головним – зберегти саме сім'ю»
- У новорічну ніч ми зазвичай дивимося в інтернеті українські телеканали, слухаємо привітання нашого президента (хто б він не був), загалом намагаємося не випадати з обійми. Як цього року – не знаю, - сумує Олег Лемко із непідконтрольної Україні Горлівки. - Настрою немає зовсім. Навіть у тому році, незважаючи на те, що коронавірус усіх налякав, було якось легше. У цьому якась пригніченість, нічого не хочеться.
Аналогічні відчуття відчуває і його сестра-близниця Ольга, яка мешкає у Маріуполі.
- Минає ще один рік, який нічого не змінив. Ми так само розділені, і не коронавірус цьому причиною. Сім'ї розірвані, і навіть якщо зараз зняти всі кордони – невідомо, коли відновляться колишні родинні зв'язки. Відчуття повної «безнадії», якій немає кінця – каже жінка.
Разом із братом вони володіли у Донецьку невеликим бізнесом із ремонту приміщень. З початком війни Ольга із сім'єю виїхала, Олег залишився в окупованій Горлівці, але однакові погляди на життя не дали їм посваритися та розлетітися назавжди.
- Ми спілкуємося майже щодня і бачимо, що нам однаково нелегко. Звичайно, хочеться, щоб у новому році все було по-іншому, але ми вже зняли рожеві окуляри і не надто віримо в дива, - кажуть Олег та Ольга. - Зрозуміло, що війна закінчиться не скоро, і ще довго ми житимемо в хаосі. Для нас було головним зберегти саме сім'ю, щоб відстані не розділили нас, брата та сестру, наших батьків. У нас багато родичів із різними життєвими позиціями, але ми зосереджені не на політиці, а на своїх батьках, дітях, на майбутньому. Наші інтереси обмежені нашою житлоплощею. Погано це чи добре – ми не знаємо. Ми просто допомагаємо один одному як сім'я – от і все. Підтримуємо, заспокоюємо і сподіваємось, що колись зустрінемося наживо.
Елітний центральний готель міста, сьогодні виглядає як дивна розкіш у центрі мегаполісу, що стрімко збідніє. Фото: архів «КП»
