«Ізоляція» у вигнанні: прийшли озброєні люди та сказали, що завод належить їм
Затримання у Києві Дениса Куліковського (він же «Палич», він же «Аїд»), якого підозрюють в організації тортур у будівлі колишнього заводу ізоляційних матеріалів Донецька, знову нагадало про знамениту «Ізоляцію». Ні, не про в'язницю, а про культурний простір, який проіснував у місті чотири роки, доки туди не прийшла війна.
Про те, як захоплювали арт-простір, чому всім співробітникам фонду довелося залишити рідне місто і чим займається «Ізоляція» наразі, «КП" в Україні» поговорила із директором фонду «Ізоляції» Михайлом Глибоким.
Знакове для Донецька місце
- Ніколи не забуду того ранку, коли до нас прийшли озброєні люди з папером, у якому говорилося, що тепер приміщення заводу належать їм. Територію колишнього підприємства вони планували використати для зберігання гуманітарної допомоги, – згадує Михайло Глибокий. - Нам великодушно дозволили: можете не йти, тут просто зберігатиметься гуманітарка. Але наступного дня озброєні люди нікого зі співробітників уже не пустили усередину.
Тому більшість експонатів так і залишилися там, і, швидше за все, їх вже немає. Співробітники змогли врятувати лише частину речей і небагато картин, які в той останній день забрали з собою.
На території заводу ізоляційних матеріалів, який до банкрутства виробляв мінеральну вату, арт-простір «Ізоляція» з'явився у 2010 році.
– Це було знакове для Донецька місце. Наші відвідувачі могли абсолютно безкоштовно перебувати у нас з ранку до вечора. Тут завжди було чим зайнятися. Щодня на території "Ізоляції" проходило по 2-3 виставки. Вранці відвідувачі могли побувати у виставковій залі, потім подивитися кіно, посидіти в бібліотеці, сходити до ресторану, заглянути до книгарні, – каже з ностальгією Михайло. - У нас був вай-фай, тож до «Ізоляції» можна було просто прийти попрацювати. У 2012-2013 роках це було незвично.
Висаджена у повітря інсталяція
– У 2012 році проходила велика виставкова робота спільно з італійською галереєю. Ми запрошували відомих європейських художників. Один із них, Паскаль Мартін Тайю із Бельгії, встановив на трубі заводу величезну помаду, яку присвятив жінкам Донбасу, – продовжує розповідь наш співрозмовник.
Іноземного художника вразила історія про те, що після Другої світової війни Донбас відновлювали жінки: вони працювали на заводах та в шахтах замість чоловіків.
- А 2015 року ми дізналися, що наша інсталяція зникла. У соціальній мережі попросили місцевих жителів зробити фото заводської труби, щоб переконатися в правдивості чуток. У відповідь нам надіслали відео, на якому окупанти підривають інсталяцію, сміються та коментують те, що відбувається, - з гіркотою зітхає Михайло. - Багато інсталяцій порізали на металобрухт. Про долю книжок нічого не відомо. Загарбники казали: ми зберемо ваші погані книжки та відправимо на Майдан, а інші наполягали на їхньому знищенні.
Наприклад, 2014 року на територію заводу пустили російських журналістів «Дождя» та «Форбс». Їм показали книгу відомого харківського фотохудожника Бориса Михайлова (Михайлов виступав проти гламурного фото. Він показував життя без прикрас, знімав бездомних, втомлених та погано одягнених людей).
– Журналістам показували роботи фотохудожника та казали, що такі книги принижують слов'янську расу, тож їх треба спалити, – ділиться директор «Ізоляції».
Про долю викраденого дорогого цифрового обладнання «Ізоляції» відомо більше: виробники лазера відстежили його місцезнаходження, він підключався до Інтернету з Криму.
Книга про три роки у в'язниці
Після захоплення території заводу увесь колектив «Ізоляції» залишив рідне місто.
- Питання - їхати чи залишитися? – навіть не стояло. Багато колег опинилися у списках на «підвал» (такі списки вивішували на стінах обладміністрації. – Прим. авт.). Очевидно, ми становили загрозу для «іншого» Донецька як незалежні діячі культури. А це не ті люди, які підтримують тоталітарні режими, – продовжує Михайло Глибокий. – Я тоді був на конференції у Франції. Дізнався, що додому потрапити не зможу: аеропорт уже захопили. Мій літак приземлився у Києві, тут я й залишився. Пізніше до мене приєдналися колеги. З того часу ніхто з нас не бував удома.
Так із культурного простору донецька «Ізоляція» перетворилася на в'язницю.
- Перша людина, від якої ми про це дізналися, – Дмитро Потєхін, який провів в «Ізоляції» близько місяця. Він не був нашим співробітником, – зазначає Михайло. - Ми намагаємося підтримувати зв'язок із людьми, які вийшли з «Ізоляції», та надаємо їм допомогу. Наприклад, юридичну. За словами тих, хто звільнився, у в'язниці перебувають дуже різні люди - і російські військові, і члени незаконних збройних формувань, і звичайні місцеві жителі.
Наш співрозмовник нагадує про долю такого собі Монгола, який брав участь у захопленні «Ізоляції». Через деякий час його самого заарештували: інкримінували нелегальне зберігання зброї і посадили туди ж, до «Ізоляції». Кажуть, що там він і зник.
Проблема нелегальних в'язниць полягає в тому, що вони недоступні для міжнародних спостерігачів. Ані Червоний Хрест, ані ОБСЄ не можуть потрапити туди, немає можливості дізнатися, що там відбувається. І, звісно, ніхто нічого не може проконтролювати. Якщо хтось загине, навряд чи дізнаються про це.
Стасу Асєєву інкримінували створення терористичної групи. Просто тому, що він написав слово «ДНР» у лапках. Стас провів в "Ізоляції "3 роки, доки його не обміняли. Опинившись на волі, Асєєв випустив книгу, в якій розповідає про жахіття, що творилося в тій в'язниці. За його словами, там відбуваються зґвалтування, побиття та інші страшні речі.
З Києва до глибинки
Наразі головний офіс «Ізоляції» знаходиться у невеликому містечку Соледар у Донецькій області. З Києва довелося виїхати.
- Спочатку було складно: більша частина підприємств наших спонсорів закрилася. Ми відкрили IZON – креативний простір на території Київського судноремонтного заводу. Прибуток йшов на проекти «Ізоляції», – розповів Михайло. - Але з початком пандемії потреба у цій території відпала: майже всі події перейшли в онлайн-формат. Ми два роки не могли запрошувати людей. А потім перемістилися до регіонів, оскільки у столиці і без нас відбувається чимало цікавих подій.
Останні кілька років «Ізоляція» вкладається в проекти культурної децентралізації в маленьких містах, де немає доступу до сучасної культури та освітніх проектів. У 2019 році запрацював проект «Гуртобус». Американське посольство купило фонду автобус, який переробили на мобільний культурний центр.
- Усередині машини розмістили галерею, бібліотеку та обладнання для проведення воркшопів. У 2019 році за 3 місяці «Гуртобус» побував у понад 30 населених пунктах України. Після початку пандемії ми теж подорожували Україною, але вже не стільки, скільки хотілося б. Нині більшу частину своїх заходів проводимо онлайн, – розповідає Михайло. - З довоєнних часів наші цілі не змінилися: ми прагнемо змінювати суспільство на краще. Відмінність у тому, що раніше ми хотіли впливати переважно на Донецьк, а тепер наші амбіції розширилися.
Не лише мистецтво
- Мистецтвом чи культурою ми не обмежуємося. Усі наші виставки, перформанси та конференції – це відповідь на виклики сучасного суспільства. Нас цікавить вплив людини на природу, екологічні питання, – продовжує співрозмовник. – Особливо це актуально для Донбасу, де багато шахт, заводів, де є ризик екологічної катастрофи. Наприклад, якщо заводи підірвуть чи шахти затоплять...
Крім того, «Ізоляція» приділяє увагу питанням розвитку невеликих міст та самореалізації їх мешканців. На Донбасі багато міст виникало навколо якогось підприємства.
- У місцевих не надто великий вибір, куди піти працювати. Як жартує донецький режисер Олександр Ратій: «Мені пощастило: у моєму рідному місті два заводи, і тому був вибір, куди піти працювати», – сміється Михайло. - Багато заводів на Донбасі закривають, вони втрачають свою актуальність, і людям нема куди йти. Наш фонд показує альтернативні шляхи, знайомить із напрямками у сфері креативної економіки. Людина, яка живе в Авдіївці та працює у сфері креативних послуг, може заробляти такі ж гроші, як і людина, яка зараз сидить у Нью-Йорку.
