Дар'я Муракамі з Донецька вже 10 років живе в Японії і активно розвиває у цій країні українську культуру, організовуючи івенти та майстер-класи. Рік тому у Токіо дівчина відкрила бібліотеку української книжки. Тут можна почитати літературу, взяти книжку додому чи замовити доставку поштою.
Подробиці про переїзд, життя українців у Японії та роботу бібліотеки Дар'я розповіла Коротко про.
- Даріє, розкажіть, як ви потрапили до Японії? Коли і чому вирішили поїхати, ще й так далеко від дому?
- Я потрапила до Японії у 2014 році після окупації Донецька. Тут я мала друзів, які змогли зробити мені запрошення. Тоді я сумнівалася, їхати чи ні: розпочався Євромайдан, не хотілося залишати країну. Але потім почали бомбити Донецький аеропорт, біля якого я мешкала. Одного разу мене накрило - і я наважилася.
Виїжджала з маленькою валізкою, думала, все необхідне мені надішлють потім або я заберу речі сама. Але так вийшло, що за 10 років я жодного разу не була вдома. Я – інженер-технолог харчування у харчовій промисловості – одразу знайшла роботу за спеціальністю. Працювала кухарем у ресторані, вчила японську.
- Японська дуже складна. Як вам вдалося її вивчити? Чи багато часу на це пішло?
- Я вивчаю мову досі. Кінця-краю цьому немає і не буде: навіть японці вчать рідну мову все життя.
Як я її вчила? Слухала – і записувала. Запитувала, що це означає. З помилками, звичайно, але все ж таки. Якщо хочеш тут жити – вчишся розмовляти. Спочатку допомагала англійська та гугл-перекладач.
– Вам подобається у Японії? Встигли адаптуватися за 10 років?
- Я обожнюю цю країну, тепер тут мій дім. Думаю, що так, я адаптувалася. Вийшла заміж за японця, народила дочку. Іноді місцеві говорять, що в мене вже поведінка, як у японки, що іноді я навіть думаю, як японці.
- Коли ви вирішили відкрити українську бібліотеку, як з'явилася ця думка?
- Моя донька наполовину українка і наполовину японка. Спочатку ми з нею говорили російською. Але потім я знайшла українську недільну школу “Джерельце” і відвела її туди – там вона почала вчити українську. Коли вона почала ходити до школи, почалася повномасштабна війна. Нині доньці 6 років.
З початком вторгнення Японія відкрила кордони для мам із дітьми та людей, чиї родичі жили тут. Якщо до війни у Японії мешкало 2000 українців, то тепер їх 4700.
Більшість із них приїхала у перший рік війни, і в основному це були мами з дітьми. Потрібно розуміти, що діти в іноземному середовищі дуже швидко забувають рідну мову. Вони можуть забути її за один рік, якщо не говорити, не читати, не дивитися мультики. Минуло два роки, а українські діти, які ходять до японської школи чи японського дитячого садка, між собою вже говорять японською. Це не дивно: мозок дітей активніше сприймає нову інформацію. Я подумала: дітям треба допомогти зберегти рідну мову. А як зробити, якщо тут нема і ніколи не було українського телебачення? Допоможуть книжки! Але де їх взяти? Що робити?
Поговорила зі своєю подругою-японкою, вона допомагала евакуйованим українцям, як і я. Подруга підтримала мою ідею – ми разом вирішили відкрити бібліотеку у Центрі допомоги українцям, де вона працювала.
Вони дали гроші – я закупила книжки – так і з'явилася наша перша бібліотека. Але тоді бібліотека призначалася лише для біженців. Мені це не подобалося: інші українці теж хочуть читати.
Тоді я звернулася до японки, яка започаткувала Центр підтримки українців “Хімоварі” в Токіо. Запропонувала їй зробити бібліотеку для всіх українців – вона як психолог підтримала мою ідею: люди читають новини, телеграм-канали, після чого відчувають стрес, не сплять. Вона сказала, якщо людина натомість читатиме книгу, це допоможе розвантажити мозок і покращити психічний стан. Тому ось тобі куточок, ось полиці – став сюди книги і роби що хочеш.
Сьогодні нашій бібліотеці вже рік. Вона знаходиться у Токіо у Центрі підтримки українців “Хімоварі” - вхід вільний. Кожен українець, незалежно від статусу перебування в Японії, може прийти до бібліотеки, почитати книгу на місці або взяти її додому. З поверненням, звичайно.
- А де ви берете книжки? Це ж, мабуть, дуже складно.
– Складно. Є книгарня у Львові. Я з ними домовилася, і вони поставили у себе коробку із постером “підтримайте українську діаспору в Японії” – там для нас збирали книги. Також нас підтримали деякі книжкові блогери – принесли свої книжки. Були письменники, які надсилали книжки. І звичайні люди купували літературу, залишали книги в коробочці – так потихеньку назбиралася наша колекція.
Також нам допомагало посольство, Фонд освітніх ініціатив подарував коробку дитячих книжок. Видавництва “Книголав” та ARTBOOKS надіслали нам коробочки з дитячими книжками. IT-компанія закупила нам літературу від “Видавництва Старого Льва” і теж надіслала. Багато хто допомагав зі збиранням книжок. Частину з них я купую на свої гроші: бібліотека не фінансується, тож нашкрябую останні гроші із зарплати. У сумі вдалося зібрати понад сто кілограмів книжок.
Єдина складність – доставка посилок до Японії коштує дуже дорого, як крило від літака. Причому сама доставка - дорожча за книжки. Ще одна проблема - не всі книгарні в Україні включили Японію до списку країн доставки.
А ще мені нещодавно приїхала невелика коробочка із дитячими казочками. Діти з художньої школи на Тернопільщині придбали дитячі казки (десять книжок) та відправили нам.
- Якщо так важко з книгами та доставкою, чи можна роздрукувати електронний варіант? Чи це не варіант?
- Не вийде: це піратство. Тут не можна завантажувати фільми з торентів та поширювати те, що ти сам записав, - заборонено законом. Це нелегально і дуже небезпечно. Китайців за це ловлять.
- А хто приходить до вашої бібліотеки, які книжки беруть почитати?
- Українці різного віку – пенсіонери, студенти... Жінки похилого віку беруть усе поспіль. Говорять: "А що мені ще робити? Я вже працювати не можу, цілий день сиджу вдома, а тут хоч книжку почитаю".
Приходять і мами із дітками. Беруть книги і для дітей, і для себе. Мами, як правило, вибирають детективи чи ромкоми. Дітям – все дитяче, що їм сподобається. Одним словом, що є, те й беруть.
Старі та нові книги, книги японською - розмах бібліотеки можна позаздрити. Фото: ФБ Українська бібліотека у Токіо
- Японці цікавляться українською культурою?
– Так, дуже. Наприклад, я проводила кулінарні майстер-класи з приготування українських страв – приходило багато японців, їм було дуже цікаво, як приготувати український борщ. Моя місія полягала в тому, щоб довести: борщ – українська страва, у Росії борщу немає. Вони дивувалися й казали: як це немає? Відповідала: ось ми зараз помиємо каструлю – і вийде те, що в Росії називають борщем.
Також ми плели ляльки-мотанки, організовували культурні івенти, влаштовували вечір пам'яті Максима Кривцова із позивним "Далі" у посольстві України. Японці були присутні, уважно слухали – їм дуже сподобалося. Також проводили самостійно вечір пам'яті Максима Кривцова – японці приходили знову самі. Так було, коли до нас приїхала Оксана Ліньов (ексдиригент Одеської опери), ми проводили презентацію її книги про Моцарта.
Якщо щось організувати, японці завжди із задоволенням приходять: їм все цікаво. Наразі, на жаль, не вистачає часу для проведення подібних заходів.
- Що ви плануєте зробити у найближчому майбутньому для своєї бібліотеки, про що мрієте?
- Хочеться, щоб наша бібліотека стала сучасною та великою. Щоб наша колекція постійно поповнювалася: видавництва постійно видають багато нових книг, а в нас поки що досить обмежений вибір. Хотілося б, щоб у нас регулярно з'являлися книжкові новинки та проводилися зустрічі з письменниками наживо. Мрію, щоб наші автори приїжджали до нас із презентаціями та майстер-класами, а українські видавництва брали участь у Токійській міжнародній виставці книг. Мрію, щоб наша бібліотека стала серцем української культури у Японії.
- До речі, не можемо не запитати. Ваше прізвище Муракамі – чи не родич випадково ваш чоловік відомому японському письменнику Харукі Муракамі чи просто однофамілець?
- Однофамілець. Муракамі досить поширене прізвище у Японії.
- Чим Японія здивувала вас, коли ви тільки приїхали? Що вам подобається тут зараз?
– Японці дуже пунктуальні. Якщо вони спізнюються на кілька хвилин, попереджають про це заздалегідь і вибачаються.
Подобається, що у транспорті завжди тихо. Ніхто не розмовляє телефоном - мені не чути, хто чим поснідав і хто з ким спав.
Мені подобається, що люди не пахнуть парфумами і потом одночасно: японці у звичайному житті не користуються туалетною водою. Тут заведено пахнути чистим тілом та порошком.
Мені подобається те, що ми сортуємо сміття. У Японії чисто на вулицях. Вечорами тут можна спокійно гуляти вулицями та не боятися за своє життя.
Дуже приємно бачити ставлення до дітей. У дитячих садках дітей до трьох років носять на руках, баюкають, граються з ними, завжди дивляться у вічі. І дітей вчать ставитись один до одного з повагою. Пояснюють, що є інші люди, до яких потрібно ставитися з розумінням та повагою, – колясочники, люди, які втратили слух, незрячі.
Немає потреби виїжджати за новими враженнями за кордон, настільки тут все класно. Країна така, що її неможливо об'їздити. А ще тут смачна їжа.
- А з якими складнощами ви зіткнулися, переїхавши до Японії? Навряд одразу все було гладко.
– Спочатку було незрозуміло, як думають японці. Виникало питання: чому хтось сказав так, а не інакше. У японців, до речі, немає слова "ні". Вони не можуть тобі відмовити прямо. Наприклад, сьогодні я була в магазині, запитала, чи є сирні сирки, які іноді завозять до Японії з Литви. Продавець довго обходив ситуацію, щоб не сказати мені чітко: ні, немає.
Японці ніколи не "пошлють" вас прямо. Вони це скажуть так лагідно, що ти не зрозумієш, що тебе "послали".
- Чи знайшли ви друзів у новій країні за цей час?
- У мене були друзі, але після 24 лютого вони виявилися не друзями. Люди зі мною спілкувалися, знали, звідки я. Але трапилося повномасштабне вторгнення - і все, кінець, друзів більше нема... Ну і слава Богу.
– Це японці?
– Ні. Це були і наші - українці, і люди з Таджикистану, Узбекистану... Через те що українців тут мало (до вторгнення – близько 2000 осіб на всю країну), наша українська спільнота не була надто активною. Багато українців "замаскувалися" під представників інших країн СНД - таджиків, узбеків, азербайджанців та ін.
У Японії настільки класно, що немає потреби виїжджати за новими враженнями за кордон, вважає Дар'я. Фото: надіслано Дар'єю Муракамі
- Як ставляться японці до війни в Україні, що кажуть?
- Реагують по-різному. Одні бачать війну по телебаченню і кажуть: "тайген-тайген", тобто "біда-біда, бідні люди" - на цьому все. Інші просто про це чули. А є ті, хто з перших днів війни підтримують, постійно донатять, беруть активну участь у мітингах (у нас щотижня проходить мітинг на підтримку України). Вони ходять у вишиванках, вивчають українську мову та відвідують усілякі наші івенти.
Знаю японців, які самоорганізовуються та везуть в Україну дрони, турнікети. Збирають валізу – і їдуть.
І у побуті вони дуже підтримують. Японці взагалі нетактильні люди: обійматися чи тиснути руку – це не про них. Але коли почалася повномасштабна війна, мої колеги-японці підходили до мене, обіймали і казали: ми з тобою. Сусіди навіть овочі приносили зі словами: візьми, це наше, ми з тобою, ми тебе підтримуємо.
- Виходить, можна сказати, що японці ставляться до українців добре?
- Так. Я навіть знаю японця, у нього є готель з видом на Фуджі. Він дзвонив до посольства і казав: я маю можливість раз на місяць запрошувати 5-6 українців безкоштовно до свого готелю, щоб вони відпочили, погуляли біля Фуджі, ментально зарядилися. У них буде безкоштовний сніданок, вечеря та номер у готелі.
- До речі, Японія ще приймає біженців із України?
– Приймає, але грошова допомога, яка була на початку війни, на початку 2025 року вже закінчується. Що буде далі – поки що невідомо.
Японці обмежують кількість людей, котрі можуть приїхати. І це не дивно: було чимало людей, які не соромилися говорити: о, є шанс пожити в Японії на халяву, дають квартиру та гроші, чому не скористатися нагодою? Особисто я чула таке від молоді неодноразово. Вони приїжджали, рік жили чужим коштом, а потім поверталися назад.
Тому японці зменшили оберти - якщо людина вже отримувала захист в іншій країні, то в Японію потрапити складно. У цьому разі ймовірність отримати візу в Японії приблизно дорівнює 1% зі 100.