21 грудня
Завантажити ще

Ветеран АТО з Кропивницького допомагає ЗСУ, вирощуючи та продаючи хризантеми

Ветеран АТО з Кропивницького допомагає ЗСУ, вирощуючи та продаючи хризантеми
Фото: suspilne.media/Кропивницький

До настання морозів вхід до штабу громадської організації "Разом ми Сила" у Кропивницькому прикрашають горщики з хризантемами – море забарвлень: і жовті, і бордові, і білі. Їх привозить на продаж місцевий ветеран АТО Віктор із позивним "Грім", а вирощує квіти його дружина Анастасія. Покупців достатньо – часом беруть одразу по 10 вазонів. Гроші йдуть на допомогу ЗСУ. Як ветеран, який два роки провів на фронті, Віктор розуміє, що потрібне іншим бійцям.

Про те, як квіти допомагають військовим і що їм зараз потрібно найбільше, Віктор розповів KP.UA.

"Був на війні, знаю, що потрібно найбільше"

– На війні провів 2 роки, був гранатометником. Мені дали позивний «Грім», бо дуже голосно розмовляю. У 2018-му році звільнився за станом здоров'я. Потім підписав контракт – ще одна контузія – і все, – згадує Віктор.

Контузію боєць отримав у Пісках під аеропортом у Донецьку. Тоді в нього зникли слух та пам'ять. Згодом почав відновлюватися: тоді лікувався і зараз на пігулках. Але повністю контузія не виліковується: це все-таки голова.

– Здоров'я на війні сильно страждає – контузії впливають на нервову систему, плюс до цього з'явилася гіпертонія, розвинувся сколіоз, вже після повернення стався інсульт. Скоро всі прийдуть з війни контужені, – зітхає ветеран.

- Як вийшло, що почали займатися хризантемами?

- Так вийшло. Коли вже познайомився із Настунею, почали жити разом, побачили на ринку хризантеми. Настуня купила один сорт, я купив інший. Згодом зрозуміли, що за допомогою квітів можна допомагати нашим хлопцям.

Хризантеми – невибагливі квіти, а виглядають гарно. Купували їх у людей, замовляли поштою. У нас є і білі, і жовті, і жовто-білі, і червоні, і хризантеми бордові - дуже багато сортів. Вирощуємо квіти вже три роки.

Більше, звичайно, дружина займається: вона їх розсаджує, прополює, доглядає, а я допомагаю.

Щось відводжу голові кропивницького штабу Тетяні Силі – вона їх продає. Іноді сам продаю квіти, зокрема відсилаю поштою. У Харків – навіть у вазоні. Якщо платять на картку, одразу кидаю номер картки Тетяни. Якщо дають готівку – віддаю гроші їй. Вона собі торгує, я - собі. Виручені кошти йдуть на допомогу військовим.

- Якщо не секрет, чи багато вже вдалося зібрати?

– Цього року ми продали квітів на 20 тисяч. У минулому зібрали приблизно 15 тисяч. Усього 150 кущів купили.

Цього року продали далеко не всі квіти, більшу частину хризантем роздарували. Щось у школу принесли, де навчається наш старший син, щось ще стоїть у гаражі.

– Але теж чимало. На які військові потреби витратили?

– На зароблені гроші відремонтували побратиму машину. Ця машина возить боєприпаси, вона дуже потрібна: без неї нас уже не було б.

Спочатку 4 задніх скати купили, потім 2 передні, двигун зробили - на нього дав 7 тисяч, обігрівач у машину взяли. Також купували основи на сітки.
Іншому побратиму придбали бензопилу за 8 тисяч, Тетяні Силі привезли ще одну бензопилу. Ось так потроху допомагаємо. Куди подіти гроші, я знаю. Просто розумію, що на війні відбувається: був там. У мене багато друзів дитинства пропало на цій війні, і я знаю, що вони вже не повернуться. Не те що вони в полоні, а "безвісти зникли".
Але те, що зараз відбувається на фронті, - це не АТО. Це у 3-4 рази гірше. А зараз ще й холод, у нас уже сніг випав. Хлопцям там взагалі тяжко. Але найгірше - це сльота, дощ, вогкість. Від постійної вогкості болить голова, ломить кістки, неможливо зігрітися.

– Друзі, які воюють, як реагують на вашу допомогу?

- Підтримують, подяки надсилають. Якщо приїжджають, беруть своїм дружинам квіти.

Квіти Віктор та його дружина привозять до волонтерської організації двічі на тиждень. Фото: suspilne.media/Кропивницький

Квіти Віктор та його дружина привозять до волонтерської організації двічі на тиждень. Фото: suspilne.media/Кропивницький

"Після повномасштабного вторгнення вже на війну не взяли"

- Зараз ви допомагаєте друзям квітами, а як плануєте підтримувати своїх знайомих, коли вони повернуться з війни?

- Поки що не знаю, як далі. З ними спілкуватимуся, щоб не впадали в депресію. З війни люди приходять іншими. На війні, ким би ти не був, хоч би яким ти був, там усе по-іншому. Там усе і всіх починаєш любити. Розумієш, що таке життя, цінуєш його. А після повернення впадаєш у депресію.

- Чому?

- Тому що ти нікому не потрібний. Поки досягнеш цієї інвалідності... Знайомий після війни без руки, у нього вирвано частину бока, весь перемотаний ходить - і йому не дають інвалідність! Пишуть: "обмежено придатний".
Що після такого відбувається з людиною? Як йому не нервувати? Люди спиваються, і це просто страшно. Він просить мене: "Вітю, допоможи!" Запропонував йому безкоштовного адвоката. Тепер адвокат допомагає, з Києва папірець вже мав прийти…

Вже тут у мене стався інсульт. Добре, що до шпиталю вчасно звернувся. Дружина підтримує, син, Віктор Вікторович народився, моя копія. А якби сам жив, навіть не знаю... Не спився б, але постарів би років на десять точно.

На війні… Ну стріляло, ну бомбило, ну вбивало. Тут приходиш – ти нафіг нікому не потрібний. Хтось будує, хтось краде.  Прикро, просто прикро…

- Але ви тримаєтеся, ще й іншим допомагаєте. Що допомагає вам не падати духом?

- У мене є дружина, народився синок, старший пішов у другий клас. Є птахи, свині, кролики, кури, качки, барани, собаки... Це якось відволікає.

А ще в мене є моє хобі – це пташки. Я займався ними із 6 років. У мене зараз і папуги, і канарки, і снігурі - все є.

– Після початку повномасштабного вторгнення евакуюватися не планували?

- Ні, звичайно. Я навіть у льох не спускався. Над моїм будинком літали літаки, "байрактари"... Не страшно, ми вже звикли.

Після повномасштабного вторгнення до військкомату пішов - мене не взяли: стан здоров'я не дозволяє. Пішов удруге, втретє… Марно. Мене повністю списали.
Коли у Києві списували у шпиталі, я аж плакав, просив, щоб цього не робили, але вже все... І хребет ліворуч нахиляє, від 10-кілограмового бронежилету почався сильний сколіоз. Як інакше? Ми вже літні: на війну пішов у 38-39 років, а зараз мені 45.

Тому робимо те, що можемо, допомагаємо хлопцям. Зараз без моїх побратимів моє життя нічого не варте. А значить, поки війна не закінчиться, і далі допомагатимемо.