Застати вдома, в рідному Миколаєві, Ігоря Тішевського – пастора місцевої церкви Ісуса Христа - практично неможливо. Ледь не щодня разом із групою активістів-прихожан він вирушає «волонтерити». Їхня головна мета – допомогти людям із сіл сусідньої Херсонської області, з територій, що пройшли лінію фронту та побували під окупацією. На думку пастора, люди там більше потребують допомоги, аніж городяни. Адже в місті і гуманітарну допомогу дістати простіше, та й комунальні аварії усувають куди швидше. У селі все по-іншому - і світла місяцями немає і в ремонті житла, крім на себе, часто розраховувати нема на кого, та й просто питну воду роздобути - завдання не з простих.
Ось і завантажують Ігор із товаришами в мікроавтобус все що можна – воду, консерви, теплий одяг - і відправляються до Херсонського степу у села, у яких один-два цілих будинки сьогодні рідкість.
Курортна Олександрівка на берегах Дніпро-Бузького лиману та озера Солонець у Херсонській області після боїв, що пройшли тут у квітні минулого року, отримала всі шанси поповнити список українських сіл-привидів.
Після місячного протистояння навесні 2022 року в ній не залишилося жодного вцілілого будинку. Деякі з них осіли купами каменів у пилюку південного степу, десь волонтерів зустрічають остови, що стирчать з фундаментів чиїхось колишніх будинків.
Незважаючи на апокаліптичну картину та відсутність хоча б елементарних зручностей, сюди продовжують повертатися жителі, яких минулої весни звідси прогнала війна. Нехай і їхати доводиться до уламків та руїн. Тих, хто народився та виріс у цьому рибальському селі-курорті, як магнітом, тягне до залишків рідних стін. Вірять – відбудують.
- Багато хто з них міг жити в кращих умовах там, де їх прихистили, - розповідає Ігор Тішевський. – Це дуже дивно, незрозуміло, але люди продовжують повертатися, незважаючи на те, що довкола все зруйновано. Як це пояснити? Це поклик до рідної обителі на душевному рівні, до рідного дому. Нехай і зруйнованому.
Після підриву Каховської ГЕС Олександрівку не затопило – хоч у чомусь селу пощастило. Воно розташоване на високому березі, вода сюди не дійшла. Городи, якесь господарство вціліло. Однак село, точніше ті руїни, що від нього залишилися, продовжують постійно обстрілювати.
Одна із останніх поїздок волонтерів-служителів церкви Ісуса Христа була до постраждалих від повені після підриву Каховської ГЕС сіл в Миколаївській області. Тут річка Інгулець піднялася на шість метрів – деякі населені пункти, наприклад, Опанасіївка, перетворилися на острови. Також постраждали Василівка, Павлівка, Івано-Кепіно та інші. Глиняні будинки потопу не пережили. Решту затоплених будов жителі намагаються привести хоча б у якийсь порядок.
Під свист снарядів кілька разів на тиждень Ігор Тішевський із однодумцями відвідує десятки населених пунктів у Херсонській та Миколаївській областях, серед них і багатостраждальну Олександрівку.
– Коли її звільнили (у жовтні 2022-го. – Авт.), там жило від сили 20 осіб, – згадує пастор. – До війни було понад дві з половиною тисячі мешканців. Як почалися бої, багато хто виїхав… Деякі постраждали, деяких розстріляли. Не дивилися – винні чи ні. Для них ми всі винні – бо ми українці. Це село, в якому кожен будинок зруйновано. Нині там мешкає вже близько 600 людей, чимало дітей.
Люди у таких селах виживають завдяки гуманітарці. Іншого способу поки що немає, хоча вже потроху починають придивлятися до роботи в окрузі чи Херсоні, який намагається жити, незважаючи на постійні обстріли.
Помалу люди намагаються відновити те, що в них було до війни, хоча б частково.
– Окупанти розстріляли дуже багато корів заради розваги, ми бачили це, – зазначає Ігор Тішевський. - А без живності тут ніяк, от і заводять наново.
Окрім води та продуктів, волонтери шукають для мешканців постраждалих населених пунктів генератори: у деяких місцях немає світла.
- Багато хто і не просить, бо не вірять, що хтось дасть, - зазначає пастор. - Ми довіряємо всім старостам та місцевій владі, допомагаємо. Вони добре працюють, але в багатьох просто не доходять руки.
Сильно також постраждали села Посад-Покровське, Білозірка у Херсонській області, у Миколаївській – Мирне, Благодатне, Партизанське, Інгулка та інші. Це ті села, які були на лінії фронту – під час сильних боїв волонтерів туди не пускали військові.
Люди, які залишилися без будинків, зараз живуть у модульних будиночках, які поставили у селах благодійні місії. Для мешканців Посад-Покровського змонтували 20 таких споруд. Багато хто залишається жити у напівзруйнованих будинках, у гаражах чи сараях. Це село увійшло до переліку населених пунктів, які планують відбудовувати за новим принципом - «краще, ніж було».
Тимчасове житло дало змогу мешканцям перезимувати. Після визволення минулої осені, коли попереду була зима, згадує пастор, допомагали всім світом, добровольці приїжджали з усієї України.
– Тільки в Олександрівці відновили 120 дахів – не накрили тимчасовою плівкою, а поклали ліс, шифер, – зазначає Ігор Тішевський.
Жителів Олександрівки окупанти не намагалися задобрити викраденими з місцевих магазинів продуктами, які роздавали в інших селах під виглядом гуманітарки. Їм казали: «Ви рибалки – ви й так багаті». Після відходу російських військ рятувати людей, які залишилися у селі, поїхали волонтери.
Пастор Ігор Тішевський з однодумцями ставить допомогу іншим вище за власну безпеку – адже якщо він не приїде, хтось залишиться без води, хтось голодуватиме.
- Нещодавно з Рівного приїжджали наші служителі – потрапили під обстріл, їх поранило, але, дякувати Богу, не критично – всі живі, – зітхає Ігор Тішевський. – Машину побило. Обстріл неможливо передбачити. Може, військові що й знають, а ми - ні. Тому молимося та їдемо. Це не героїзм, ми робимо свою маленьку роботу у загальній картині перемоги. Інакше як наша совість потім почуватиметься, коли хтось запитає: «А що ви робили під час війни?». Що - дамо відповідь: «Та ми чекали, коли все закінчиться»?
Найнебезпечніше, за словами пастора, їздити в села, розташовані на березі Дніпра на відкритій місцевості. Наприклад, до Антонівки, де є виїзд на Антонівський міст, у Херсонській області. Там українські машини з гуманітаркою для російських військ, котрі окупували лівий берег, як на долоні.
- Панічного страху немає, хоча іноді обстріл дуже близько, - ділиться пастор. - Коли міна лягла поруч у полі на старій херсонській дорозі - машину хитнуло з боку на бік, але жоден уламок не влучив. Ми не зневажаємо правилами безпеки, але бачимо, що Бог нас дійсно захищає.
Пастор згадує безліч випадків, коли, на його думку, без втручання вищих сил не обійшлося. Наприклад, їдуть у села, де обстріл взагалі не вщухає. Люди намагаються їх переконати якнайшвидше виїхати, кричать, махають руками – адже йде сильний обстріл. Але коли прибуває машина з пастором, все затихає.
- Роздаємо допомогу, проводимо служіння, а щойно їдемо – знову починається обстріл, - згадує пастор. - Жодного разу не було, щоб потрапило туди, де ми знаходимося.
Якщо мури стоять, а дах можна відновити, люди повертаються додому. Фото: facebook.com/igor.tishevskyy
Бувають моменти, коли стає по-справжньому страшно. Але це спонукає волонтерів-служителів не зупинятися та перечікувати обстріл, а їхати ще швидше – туди, де людям найгірше.
- Свій бронежилет та каску я одягнув лише раз – для фото, - зазначає Ігор Тішевський. – Віддав їх на Херсонщину – там потрібніше. Ну як я буду в касці та бронежилеті їздити до людей, у яких нічого немає? Я не засуджую тих, хто їздить у них – це безпека. Але ми не їздимо.
Людям вони везуть, звичайно, не лише матеріальну допомогу, а й духовну. Пастор зазначає – незважаючи на звірячий оскал війни, вона не озлобила людей.
- Хоч як це дивно, війна не зробила їх жорстокими, - ділиться Ігор Тішевський. - Це наші хороші люди... Вони стали навіть більш відкритими, добрішими і чутливиими.