Відродяться з попелу квіти: українські поети та письменники, яких убила Росія
Українських митців, які загинули від рук рашистів, вже охрестили новим «розстріляним відродженням», по аналогії із цілою плеядою талановитих українців 20-30 років ХХ сторіччя, які були знищені сталінськими репресіями. Вони могли б створити ще безліч романів та повістей, пронизливих та щемких віршів, дитячих казок та оповідок. Але, як і сто років тому, російські окупанти вбивають цвіт нашої нації. Втім, їхній творчий доробок росіянам не знищити, а кожен твір загиблого письменника та поета перетворюється на документальне свідчення про війну.
У львівського бренд-шефа та блогера Андрія Гудими якраз готується до друку книжка «69 спецій для серця». Сам Андрій її вже не зможе побачити – 2 липня він загинув у боях під Бахмутом.
Вікторія Амеліна
Письменниці Вікторії Амеліній, яка 27 червня була поранена під час ракетного обстрілу у Краматорську, було всього 37. Перед нею відкривались яскраві письменницькі горизонти, та 1 липня її життя обірвалось.
- Віка виграла важливу письменницьку резиденцію, була відібрана з тисячі інших кандидатів і мала їхати в Париж на рік. Її друзі пишуть, що вона дуже переживала й вагалася, чи їхати, мовляв, як це виглядатиме під час війни, але її проєкт передбачав роботу над книжкою свідчень про злочини Росії! – пише письменниця і кінорежисерка Ірина Цілик.
Вікторія Амеліна їздила в гарячі точки. Разом із командою Truth Hounds - міжнародною організацією, що документує порушення прав людини, - проводила польові дослідження воєнних злочинів Росії. Членкиня українського PEN-клубу, займалась організацією літературного фестивалю в Нью-Йорку на Донеччині, опікувалась місцевими підлітками, збирала свідчення постраждалих, які повинні потім були вилитись у книгу-доказ злочинних діянь російської армії. Возила у гарячі точки закордонних колег.
Вікторія родом зі Львова, працювала програмістом та менеджером ІТ-компаній, але вирішила стати письменницею.
У 2014 році видала свій перший роман "Синдром листопаду, або Homo Compatiens" – про вибір пересічного «нормального» українця в часи Майдану. Того ж року стала лауреаткою премії «Коронація слова».
Одна з найвизнаніших її книг - роман «Дім для Дома» (2017 рік), історія трьох поколінь під час розпаду Радянського Союзу очима собаки Домініка - високо оцінена українськими та зарубіжними критиками. У дітей користується попитом книжка "Хтось, або Водяне серце" – про дружбу і пошук свого місця у світі, а головні герої – мешканці акваріуму.
Після 24 лютого 2022 почала писати пронизливі вірші:
«Повітряна тривога по всій країні,
Так, наче щоразу ведуть на розстріл
Усіх,
А цілять лише в одного,
Переважно в того, хто скраю.
Сьогодні не ти, відбій».
А за кілька днів до смерті Вікторія Амеліна презентувала на «Книжковому Арсеналі» щоденник вбитого російськими військовими дитячого письменника Володимира Вакуленка. Ось уривок з її передмови до щоденника:
"Після українського контрнаступу на Харківщині, коли в Ізюмському лісі підіймають з могил тіла загиблих за час окупації, я в розпачі шукаю в землі щось інше: щоденник мого страченого колеги - письменника Володимира Вакуленка.
«Дім для дому» - оповідає пес. Фото: starylev.com.ua/
За моєю спиною чекає, важко дихаючи, його розгублений батько. Він першим почав копати, але нічого не зміг знайти. А син же просив його, ховаючи щоденник у саду 23 березня 2022 року, під час російської окупації: “Коли наші прийдуть - віддаси”. Минуло пів року, і я прийшла до Володимирової хати, але щоденник під вишнею ніяк не знайдеться.
Втрата рукопису, про який я ще кілька годин тому не знала, а батько Володі не пам'ятав, зараз видається нам обом непоправною. Батькові - бо не зміг виконати волю сина. Мені - бо збувається мій найгірший страх: я всередині нового «Розстріляного Відродження».
Як у 1930-х, українських митців убивають, рукописи зникають, пам'ять стирається. Здається, часи змішуються і застигають в очікуванні розв'язки: я шукаю у слобожанському чорноземі не лише нотатки одного з нас, а одразу всі загублені українські тексти: другу частину "Вальдшнепів" Хвильового, п'єси Куліша, останні поезії Стуса, щоденники часів Голодомору, українські стародруки, спалені в київській бібліотеці в 1964-му. Всі наші втрати, від стародруків до щоденника Володимира, здаються одним великим текстом, який уже ніколи не прочитати. Що там написано, у цьому щоденнику? В усіх тих текстах?».
Щоденник тоді вони знайшли. І Вікторія пообіцяла батьку Володимира Вакуленка, що про його сина заговорить увесь світ.
Вікторія Амеліна вміла й пожартувати. Напис на футболці «Жорстокий український письменник». Фото: facebook.com/amelina.victoria
Володимир Вакуленко
За якоюсь дивною примхою долі 1 липня – день смерті Вікторії Амеліної, і це день народження Володимира Вакуленка. Йому мав виповнитися 51 рік.
Володимир та його 14-річний син жили у селі Капітонівка під Ізюмом. Наприкінці березня 2022 року письменника викрали російські окупанти.
Понад пів року його розшукували рідні, колеги, журналісти, розслідувачі та волонтери.
Найвірогідніше, що письменника викрали та застрелили через його проукраїнську позицію – він учасник Революції гідності, активіст і волонтер. Кажуть, що здав Володимира хтось зі своїх.
Але й мертвим він свідчить проти окупантів. У своєму щоденнику Володимир Вакуленко детально описував звірства та безчинства росіян у перші тижні окупації. Передчуваючи, що може загинути, письменник закопав свій щоденник у саду.
Щоденник було знайдено і зроблено все для його публікації. 22 червня 2023 книгу «Я перетворююсь. Щоденник окупації. Вибрані вірші» Володимира Вакуленка-К. презентували на «Книжковому Арсеналі».
Один із останніх записів щоденника – 21 березня 2022 року:
«А сьогодні, в День Поезії, в небі привітав мене невеликий журавлиний ключ, і крізь їхнє «курли» ніби чулося: «Усе буде Україна!» Я вірю в перемогу!».
У творчому доробку Володимира Вакуленка 13 книжок. Багато дитячих («Сонечкова сім'я» - збірка віршиків і казочок, «Татусева книга» - легкі й грайливі вірші, написані Володимиром для сина, казка «Король вірусів Ковід»).
Але є й для дорослих – у т. зв. стилі контрлітератури: "Монограмота", "Ви… не", "Ми, Провінція!". «Інфаркт для ґурманів. Щоденник вар’ята». За визначенням самого автора, «Щоденник вар’ята… з наслідками документалістики та елементами абсурдизму, авантюризму й легенького фентезі». «Щоденник…» приніс письменнику Міжнародну премію ім. Олеся Ульяненка, якою відзначають найкращого письменника-нонконформіста. Також був лауреатом всеукраїнського конкурсу ім. Леся Мартовича, міжнародного конкурсу «Коронація слова», а до 20-річчя Незалежності був нагороджений «Срібним тризубом» України за літературні досягнення.
На днях Міжнародна Асоціація Видавців посмертно нагородила Володимира Вакуленка Prix Voltaire Special Award – премією за боротьбу за свободу слова.
Володимир Вакуленко. Фото: facebook.com/wakulenko.k.wolodimir
Гліб Бабіч
28 липня 2022 року загинув 54-річний поет, автор пісень, волонтер і співзасновник ГО "Республіка. Брати по Зброї" Гліб Бабіч. Він воював, захищаючи Україну, ще в 2014-2019 роках, у 2021 році видав збірку «Вірші та пісні», в якій відображена війна.
Відомим Гліба Бабіча зробили тексти пісень для гурту Kozak System. Пісня на його слова «Подай зброю» стала неофіційним гімном 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади:
«А нас не зламати! І навіть не вбити,
Тому що відродяться з попелу квіти!
Побачиш, утримавши небо у серці,
Додому прийдуть Едельвейси!
Хто ближче до неба, той ближче до Бога,
Із вільними поруч іде перемога!
Нам доля - над іншими небо тримати -
Працюємо, брате!».
Гліб Бабіч з видавцем Іриною Білоцерковською - зі свіжою збіркою Бабіча. Фото: ФБ Irina Belotserkovskaya
Іван Леньо, один з лідерів рок-гурту, написав про Гліба:
«Ми написали з тобою «Подай зброю», «Сила і зброя», «Досить сумних пісень», «Свобода наче любов», «Мольфар», «Ті, що тримають небо над Різдвом». У нас залишилася одна пісня, яку ми мали видавати буквально на днях - «Не покинь». Ніколи б не подумав, що саме вона стане прощальною в нашому з тобою житті. Я тебе любив. І люблю. І буду любити. Бо ти мій внутрішній голос».
29 липня 2022 Kozak System випустив «Не покинь» - їхню останню пісню з Глібом Бабічем.
Вони залишились у Маріуполі
20 лютого 2022 року у Краматорську презентували книгу «На лінії зіткнення» - прозу та поезію членів Донецької обласної організації Національної спілки письменників України. Всі вони жили та працювали на прифронтових територіях. А через 4 дні почалась велика війна.
Через рік, згадуючи цю презентацію, голова Донецької організації НСПУ Павло Кущ напише:
«Хто ж знав, що для наших трьох колег із Маріуполя, на жаль, ця книжка стала останньою у їхньому житті…»
А доля деяких з авторів цієї книги і досі невідома.
Євген Баль
Після захоплення Маріуполя, наприкінці березня 2022-го, рашисти увірвались до будинку 78-річного Євгена Баля – капітана 1-го рангу, морського офіцера-підводника, письменника і волонтера. Забрали його у катівні Мангуша, де били та знущались з нього майже три доби. А потім відпустили – з цинічними словами «ми не воюємо з ветеранами ВМФ СРСР».
За кілька днів Євген Миколайович помер від побоїв. До 79-річчя він не дожив 6 днів.
Він так і не потримав у руках останню прижиттєву книгу «На лінії зіткнення». Але нам залишились інші його твори.
Морський офіцер – про що ще міг писати, як не про морську романтику і морські походи, як от у книзі «Меридіани штурмана Барка» чи «Фарватер невідомий». Але й передумови і початок «руської весни» в Маріуполі та довколишніх селах він змалював у «Пригодах пса Філімона», в яких показав події очима хатнього пса. А головними героями стали волонтери, місцеві мешканці, добробати і бійці ЗСУ.
Євген Баль. Фото: НСЖУ
Богдан Слющинський
Він був доктором філософії та професором Маріупольского державного гуманітарного університету.
Народився на Львівщині, закінчив музичне училище, довго працював на Сахаліні та в Хабаровському краї, а у Маріуполь, тоді Жданов, переїхав 1983 року. І саме в Маріуполі почалась його письменницька діяльність. Заснував літературно-художній альманах «Маріуполь», багато допомагав молодим авторам, звісно, писав сам і прозу, і поезію, а ще продовжував музичну діяльність. В 2002-му став членом Спілки письменників України, а з 2015-го по 2022-й був головою Донецької обласної організації НСПУ.
Виїхати після повномасштабного вторгнення Богдан Слющинський не міг – мати його дружини майже не вставала з ліжка. Його сім’ї довелось пройти через всі випробування, яких зазнав Маріуполь: відсутність води, світла, продуктів, ліків, постійні обстріли, тіла загиблих на вулицях. Теща померла 30 березня. А через 10 днів Богдан Васильович вирішив закласти дошками вибиті вікна, щоб не було так холодно, в нього влучив уламок снаряду. Йому було 75 років.
Знайомі Богдана Васильовича згадують, як багато він зробив для культурного розвитку міста. Завдяки йому було відкрито музеї, дитяча школа мистецтв, історична бібліотека, парк культури. Він сприяв розвитку музики і літератури, організовуючи фестивалі, літературні зустрічі з письменниками, презентації книг…
Залишив по собі понад два десятки книг, серед яких поетичні збірки «Відлуння», «Втомлена надія», «В обіймах часу», «Світанкова роса», «Подих вітру».
Богдан Слющинський. Фото: mdu.in.ua
Наталія Харакоз
Перша та остання книги Наталі Харакоз. Фото: facebook.com/anna.kotykhova
Їй було 85. Перша жінка в Маріуполі, яка стала членом НСПУ, журналістка, письменниця, активна громадянка, керівниця літературного клубу "Азов'є".
Її будинок в Маріуполі згорів. Сама вона змушена була переховуватись у підвалі сусідньої багатоповерхівки… Там і померла 29 березня 2022 року.
В цьому місті вона народилась і прожила все життя. Пережила Другу світову. Її онука Ганна Котихова згадує, що на самому початку великої війни, поки у місті ще був інтернет, пані Наталя написала їй такі рядки:
«Тогда мы были маленькими детьми и многого не понимали, просто всего боялись. Не было никаких игр, боялись грохота пушек, бомбежки, оккупантов. Сестра прятала голову под подушку от страха - дрожали стекла, дрожала земля.
Голодали. Мама ходила в ближайшие села, выменивала все, что было мало-мальски ценное, на муку, крупу и т. д.»… Про ту далеку війну - її книга «Анютины письма».
Книги маріупольської письменниці. Фото: facebook.com/anna.kotykhova
Казала: «Пережили ту війну, переживемо й іншу». Не пережила, та залишила по собі добру пам’ять і безліч книг. Писала прозу – повісті, оповідання, мініатюри та ліричні новели російською й грецькою мовами, статті в газеті «Приазовский рабочий», де вела літературну сторінку, опікувалась місцевими молодими літераторами.
А щоб надрукувати її останню книгу – "Новеллы Азовского побережья" (спогади про Наталю Георгіївну та невидані рукописи), небайдужі українці зібрали понад 22 тисячі грн.
Наталя Харакоз прожила в Маріуполі все життя. Фото: facebook.com/anna.kotykhova
P.S. На жаль, це далеко не повний перелік поетів та письменників, які загинули через російське вторгнення. Початківці і досвідчені, молоді й поважного віку. Нам залишається лише зберігати пам’ять про них і вірити, що на їхньому творчому доробку розквітне нове покоління українських митців. На жаль, це далеко не повний перелік поетів та письменників, які загинули через російське вторгнення. Початківці і досвідчені, молоді й поважного віку. Нам залишається лише зберігати пам’ять про них і вірити, що на їхньому творчому доробку розквітне нове покоління українських митців.
