Волонтер, який відправив на фронт 2,5 га сіток: Плести зараз нема кому, а замовлення «горить»
Один із двох спортзалів Боратинського ліцею у передмісті Луцька з початку війни працює як пункт збору та роботи волонтерів. Тут добровільні помічники разом із учнями та вчителями плетуть маскувальні сітки. Від початку війни звідси вже виїхало на фронт 2,5 га сіток. Одна сітка – це 25 квадратних метрів.
Сплести дві тисячі квадратних метрів захисту за два дні
Волонтер Руслан Лопушан. Фото: особистий архів Руслана Лопушана
Зараз надійшло ще одне велике та термінове замовлення – вже у першій половині червня бійцям на Бахмутському напрямку потрібно 75 сіток. Ось-ось за ними приїде водій – волонтерам треба за два дні сплести майже дві тисячі квадратних метрів сітки. А їх якраз і немає – приходить від сили п'ять-сім чоловік. І Руслан Лопушан, який прийняв керівництво громадською організацією «Патріотки», започаткованою його дружиною, коли вона пішла в декрет, зараз ламає голову, де взяти робочі руки. Добровольців майже немає - інтерес до фронтових потреб у значної частини населення впав.
– З волонтерами зараз дуже-дуже важко, – зітхає у розмові з KP.UA Руслан Лопушан. – У перші дні війни приміщення було забите людьми – приходило 50-60 людей, а зараз день починається – приходить два волонтери… А зробити треба на напрямок Бахмута – самі розумієте, що «горить».
На початку війни волонтерський пункт працював вдома у Руслана у Луцьку – починали з дев'яти осіб, а вже за день-два місць для добровольців не вистачало ні вдома, ні в гаражі – люди юрмилися на порозі. Тоді й вирішили – треба шукати інше приміщення. Згодом переїхали до спортзалу школи.
«Байдужість вбиває»
Іноді, отримавши нове термінове замовлення, Руслан, знаючи, що родичі бійця, що дзвонив, живуть у такій-то ОТГ, просить у них допомогти йому сплести сітку для їхнього ж земляка. Деякі відповіді важко забути.
- Байдужість людей іноді вбиває, - зітхає Руслан. – Дзвониш у ОТГ: «Слухайте, вашому земляку потрібна сітка, а я не встигаю зробити вчасно, коли їхатимуть волонтери. Знайдіть людей – матеріали є». У відповідь – тиша. Або кажуть, що нічим не можуть допомогти. Та мені не треба нічим допомагати, ви допоможіть своєму земляку.
Гостра нестача робочих рук – єдине, на що скаржаться волинські волонтери. Іноді після уроків приходять допомагати школярі – наприклад, четверо хлопців-старшокласників працюють із ними з початку війни.
Якби терміново підійшли хоча б два десятка людей - цілком імовірно, що 75 сіток закінчили б до строку. За два дні від цієї кількості зробили третину. Якщо нікого не буде – невеликим колективом сподіваються віддати половину замовлення – 35 сіток. Одна людина загалом робить одну сітку розміром п'ять на п'ять квадратних метрів за день. Робота нескладна - з нею легко управляються шестикласники. На початку війни приєднувалися перші класи – приходили з батьками.
- Це як шнурки зав'язувати – достеменно не складніше, - зазначають волонтери.
Інструктаж для дорослого йде одну хвилину, вже за 15 хвилин – ти майже профі.
Готова сітка на позиціях. Фото: особистий архів Руслана Лопушана
Черга на матеріал – на три місяці наперед
Ще одне завдання – знайти матеріал для маскувальних сіток. Черга на нього розписана на три місяці вперед, і щоб не було простою, волинські волонтери постійно оформлюють замовлення, навіть не маючи уявлення, звідки візьмуться гроші їх сплатити.
- Його можна дістати лише у двох місцях – матеріал турецький або український, - пояснює Руслан. – Турецький легко рветься руками, а на український черга – три місяці. Але він набагато міцніший – їм швидше поранишся, ніж порвеш. Спочатку черга була розписана на місяць, але чим далі, тим гірше… Постійно записуюся на нього – я збожеволію, якщо будуть йти запити «дай сітку», а у мене не буде з чого її зробити. Це емоційно важко – коли просять, а ти безсилий допомогти, і позичити нема в кого – все «на підсмоктуванні».
Запити йдуть від бійців із різних підрозділів та територій – тут волонтери відмінностей не роблять, «усі хлопці – наші».
- Значення має лише одне – сітка повинна дійти до хлопців, - зазначає Руслан. - І ти зараз прив'язаний до волонтерів, до рук, яких тобі катастрофічно не вистачає, а ти маєш закрити запит…
Дешевша, легша і не набирає вологу
Руслан згадує чоловіка, який ходив навколо волонтерів та бурчав про марність їхнього заняття.
- Коли потрапив туди, дзвонив: «Вони там ще в'яжуть? Дайте сіток! Така потрібна справа – не кидайте, робіть!» - згадує волонтер. – Вони зберігають життя хлопцям та їхню техніку.
Власне, сітками Руслан із дружиною тому й зайнялися, що запит на них був із перших днів війни. Дружина відвідала пару майстер-класів, поїхали за матеріалами до будівельного гіпермаркету… Зазначають – тоді собівартість сітки була вчетверо більшою за "квадрат", ніж зараз – 75 гривень проти 20. Робили з того, що знаходили – а куди подітися?
– Ця сітка, яку робимо зараз, набагато краща в експлуатації, переміщенні – вона дуже легка, і тканина не вбирає вологу, – розповідає Руслан. – Сітка площею 25 квадратів важить 1450 грамів, піде дощ – важитиме півтора кілограми. Струснеш – вага повернеться, як було. Коли робили з будь-яких тканин, вона після дощу важила кілограмів під 50 – один боєць розповідав, що сітку вісім мужиків натягували. Я будівельник, сітками не займався ніколи. Але потроху навчився.
Маскувальні сітки – це єдиний напрямок, яким займаються волонтери цієї організації. Руслан Лопушан зазначає: «Якщо робитимеш усе – ти не зробиш нічого».
