Школярі, які допомагали дітям у Броварах: Невже це так дивно - бути людиною зараз?
Два товариші, два звичайних броварських 16-річних хлопця – Гліб Касьян і Андрій Доценко - стали відомими завдяки своїй сміливості та вмінню надавати першу домедичну допомогу. Хлопці були одними з перших, хто після падіння гвинтокрила на дитячий садок кинувся до постраждалих, були на місці катастрофи ще до прибуття поліції й рятувальників. І впевнено обидва, ще, вважайте, підлітки, в такій страшній ситуації, надавали допомогу.
KP.UA відшукала юних героїв і поспілкувалась з ними. Один з них бажає стати прикордонником, а другий - працювати в держорганах.
Мріють і надалі допомагати людям
На наше запитання, де навчились надавати першу допомогу, хлопці знизують плечима - такий час, краще знати і вміти і бути готовим. Бо ситуації можуть траплятись максимально непередбачувані. Тому й дивуються такій реакції спільноти, адже продемонстрували знання, які повинен зараз мати кожен.
- Нас цьому навчали у школі, та й сам я цікавився цими темами, бо в країні війна, і трапитись може будь-що. І взагалі це корисно для самоосвіти. Це нам дійсно допомогло. Ми з моїм другом навіть не сподівались на таку реакцію спільноти, що люди на це якось відреагують. Тим паче у такий час, - каже Гліб. - Цей випадок показує - ніхто не застрахований. Навіть в далекому тилу може бути не тільки приліт ракети, а й падіння цивільного гвинтокрила на об’єкт дитячої інфраструктури. І тому, щоб допомогти одне одному, ми маємо бути єдиним механізмом, який працює над єдиною метою – врятувати націю.
Гліб навчається у 11-му класі Броварської спеціалізованої школи І-ІІІ ст. №5 ім. В. Стуса. Ким хоче бути у майбутньому, хлопець ще не визначився, але точно знає, чого хоче.
- Я мрію працювати десь у державних органах і допомагати чим зможу, а також відновлювати країну після війни. Думаю, буде потрібна допомога кваліфікованих спеціалістів, - каже Гліб.
До якого навчального закладу вступати, Гліб ще не визначився, але відмітив, що якщо у когось будуть якісь цікаві пропозиції – з радістю їх вислухає.
До речі, хлопці продемонстрували не лише гарні знання з надання медичної допомоги і психологічної підтримки постраждалих, а й з англійської мови, коли відповідали на питання іноземних журналістів.
- Рівень англійської в мене завдяки моїй школі, а саме – вчительці англійської мови Наталії Станіславівни. Вона чудовий вчитель, і метод викладання у неї доступний, - відмічає Гліб.
А його кращий друг Андрій, з яким вони разом допомагали постраждалим, навчається на другому курсі Київського професійного коледжу з посиленою військовою та фізичною підготовкою. Знання з надання першої допомоги хлопець отримав саме у своєму навчальному закладі. Після закінчення юнак планує вчитися далі, щоб стати прикордонником і служити у ДПСУ.
Андрій Доценко, Антон Прищепа, Віктор Комісаров, Гліб Касьян отримали подяку від мера міста Бровари Ігоря Сапожко. Фото: facebook.com/i.sapozhko
Друзі з дитинства
Хлопців за їхній вчинок похвалили всі – батьки, друзі, керівництво навчальних закладів і навіть мер міста.
- Батьки сказали, що я вчинив правильно, та похвалили мене, вони знали що я там ще з перших хвилин. Так, багато хто дякує, в Інстаграмі під фото в мене їх вже близько 150, особисті повідомлення також, я намагаюсь всім відповідати, але не встигаю, - розповідає Гліб. – Це, звісно, все приємно, що люди оцінили наш ризик, але в мене запитання до людей, яким я відповім на їхнє питання: – Невже це так дивно - бути людиною зараз? Але всім, хто не залишився осторонь, я теж дякую. Навчальні заклади в шоці, дуже дякували, сказали, що цінують таких учнів. Наш мер нам подякував.
Згодом до Гліба та Андрія доєднались ще двоє їхніх товаришів – Антон Прищепа та Віктор Комісаров.
- Антон та Віктор також нам допомагали – це наші друзі, вони прийшли трішки пізніше, проте зробили теж достатньо. Антон, Андрій і Віктор товаришують ще з дитячого садочка, потім Антон і Віктор пішли в один клас, в одну школу, і там закріпили свою дружбу. Я з Андрієм дружу з 3-го класу, а з Антоном і Віктором з 5-го класу, коли Андрій з ними мене познайомив, - розповів Гліб.
Уламок гелікоптера влучив в дах дитячого садочка. Фото: REUTERS/Viacheslav Ratynskyi
Давали дітям цукерки, вмикали мультики
Для Гліба той ранок 18 січня починався як звичайний. Він вже розпланував день.
- Я пішов здавати аналіз крові. Вже була моя черга заходити в кабінет, раптом вибігає медсестра, кричить по телефону - "у садочок щось прилетіло". Потім побігла кудись як була. Тут мені дзвонить Андрій. Каже, що в нього весь район у диму. Я відразу туди побіг і побачив біля під’їзду уламки гвинтокрила. Потім ми з моїм другом зустрілись і відразу почали допомагати, - пригадує Гліб.
Андрій на час авіакатастрофи тільки прокинувся.
- Спочатку я почув гул гвинтокрила, такий, як ніби урчання. Не надав цьому особливої уваги і ліг далі спати. В цей час батько був на кухні, збирався виходити на роботу і почув вибух, але не як від ракети. Але доволі гучний. Батько побіг до дитячого садочка, одним з перших опинився там, вибив вікно. Я далі не бачив, що він там робив. До нього вийшла одразу і моя мама, стояла біля паркану садочка, чекала щоб їй передавали дітей. В цей час я вдома шукав аптечку, пластирі, вату, бинти різні, перекис водню. І подзвонив своєму другу, щоб вирішити, що ми будемо робити, - додає Андрій.
Хлопці домовились зустрітись.
- Так, Андрій мені подзвонив. Він сказав, що «щось впало на садочок, весь район в диму, тут бігають і кричать діти». Я відповів «добре, зараз буду» і за дві хвилини прибіг туди, - пригадує Гліб.
А далі вони спробували зайти в будівлю, щоб надавати допомогу постраждалим. Але їх туди не пустили військові.
- Тоді вже підключились військові, які живуть поряд, і вигнали нас звідти. Але ми пішли туди, де передавали поранених дітей і дітей, у яких була паніка і стрес. Ми брали дітей і йшли до Андрія додому. Надавали малим першу домедичну допомогу, заспокоювали, давали цукерки, вмикали мультики. Надавали максимально можливу психологічну допомогу, - розповідає Гліб.
Гліб у цьому дитячому садочку нікого не знав. А Андрій знав багатьох, бо його молодший братик нещодавно лише перестав ходити туди.
До місця катастрофи небйдужі несуть іграшки та квіти. Фото: REUTERS/Valentyn Ogirenko
Багато хто допомагав, але і просто цікавих було чимало
Мама Андрія привела до них у квартиру ще трьох діток і виховательку.
- Вихователька попросила, щоб я викликав швидку допомогу. Я вийшов на вулицю, зустрів Гліба, і разом ми почали викликати швидку. Вільних лікарів не було, тому ми вирішили, що треба діяти самостійно. Прибігли на квартиру, виховательки вже не було, діти сиділи самі. Перевірили у дітей суглоби, щоб нічого не було переламано, обробили ранки, наклеїли пластирі і дали цукерок. Потім вихователька повернулась і забрала дітей, а з нами лишився один хлопчик. Ми з ним розмовляли. Хвилин за 5 прийшла його мама, подякувала нам і забрала сина. А ми далі пішли допомагати людям у садок, - пригадує Андрій.
Біля під’їзду Андрія хлопці побачили бабусь і матусь, що ходили і шукали своїх дітей і плакали, люди не знали, де їх діти і що з ними трапилось. Хлопці допомогли їм відшукати дітлахів по квартирах жителів будинку.
- Ми намагались знайти батьків або знайомих дітей, що сиділи у Андрія вдома. І вийшло так, що бігали матусі і кричали «там же моя дитина». Ми запитували ім’я, як дитина виглядає, і орієнтовно направляли, де вона може сидіти. Так дехто ще брав дітей, в під’їзді Андрія було декілька мешканців, які теж визвались допомогти. Не можу сказати точно, чи допомагали чи ні, але можу сказати з впевненістю, що байдужими не залишився ніхто. Не знаю, скільки де було, не бачив, у нас було троє, - каже Гліб.
Далі військові розгорнули оперативний пункт допомоги, почали носити різні пакунки – печиво, воду, ліки.
- У однієї жіночки з садочку був чи то шок, чи то контузія. То ми з Глібом почали шукати їй ліки, зробили чай, дали їй ковдру. І за пів години вже все було добре, - додає хлопець.
Втім, на місці трагедії були не лише ті, хто допомагав, а й ті, кому просто було цікаво.
- Тільки-но все трапилось, люди почали допомагати, але звичайних зівак було більше, я нікого в цьому не обвинувачую, бо їх ніщо не зобов’язує туди лізти. Всі ми допомагали, хто чим міг, хтось допомагав тим, що не плутався під ногами, хтось шукав і записував дітей, хтось допомагав безпосередньо дітям, але це було важко побачити – хто саме і як, взагалі нічого не було видно, але все можна було почути, - говорить Гліб.
