З Донецька – до Києва і назад: через чотири країни та один допит ФСБ
Два роки тому KP.UA розповіла історію двох донецьких сестер-пенсіонерок, які поділилися досвідом мандрівки із окупованого Донецька до Харкова. Через ковидні обмеження та інші не зрозумілі логіці речі окупаційна влада заборонила прямий виїзд на вільну Україну, залишивши лише маршрут через Росію. Наприкінці 2022 року хоробрі сестри знову «проклали» дорогу з Донецька до Києва, тепер уже не лише через Росію, а й через частину Європи. Анастасія Павлівна та Дарина Павлівна погодилися розповісти і про цей досвід. Далі з їхніх слів.
Помолилися – і поїхали
Після тієї поїздки влітку 2020 року, коли ми їхали добу до Харкова і думали, що важче і страшніше вже бути не може, життя підкинуло нам нові випробування. У Анастасії Павлівни у Києві народився довгоочікуваний онук, і, звісно, бабуся, розправивши крила, помчала туди під гаслом «Бачу мету – не бачу перешкод». Я, як двоюрідна бабуся новонародженого, теж вирішили брати участь у подорожі. І для підстрахування теж.
Що ми знали про поїздку з Донецька до Києва на початку грудня 2022 року? Тільки те, що попередня здасться нам легкою прогулянкою порівняно з тим, що на нас чекає. Ми вивчили пропозиції перевізників, підрахували готівку та зажурилися: поїздка обходилася нам у 300 євро чи доларів в один бік на людину. Вартість тижневої путівки до Туреччини.
Допомогли діти, тож гроші в нас були. Залишалося знайти перевізників. Відкрили місцеві телеграм-канали, знайшли. В основному пропонувалася поїздка на комфортабельних мікроавтобусах. Ми уявили себе в мікроавтобусі за три дні – і зрозуміли, що це не наш варіант. Наші ноги і спини дружно занили на підтвердження цього. Тож зупинилися на автобусі.
Переговори із диспетчером були короткими: дата, час, кількість багажу. І питання, що нас цікавить: «Скільки часу триває поїздка?».
- Ви виїжджаєте у п'ятницю із Донецька. У Києві будете у понеділок увечері чи у вівторок вдень. Але це теоретично. Все залежить від часу проходження кордонів, – сумно зауважила по телефону диспетчер нашого перевізника. І ми зрозуміли, що мови про те, щоб пройти кордон без проблем, навіть не йдеться.
Далі – спеціальна підготовка до поїздки. Прибрати з телефону (в ідеалі «трубу» краще брати в дорогу кнопкову, без зайвих функцій та можливостей) усі непотрібні програми, месенджери. Це крок №1. У телефонній книзі очистити список абонентів. І якщо у вас «Вася сантехнік» жартома записаний як «Василь справжній полковник», назвіть його так, як і має бути. А якщо там є якийсь «справжній полковник», хай це й пенсіонер років 80-ти, перейменуйте його на «сантехніка». Від гріха подалі.
Перевірте всі речі щодо будь-якої символіки. БУДЬ-ЯКОЇ! Навіть улюблена футболка 40-річної давності з написом «СРСР» може викликати непотрібні запитання. Залишіть її вдома. І взагалі віддайте перевагу непомітним сірим тонам в одязі. Чим непримітніше ви станете - тим краще.
Не соромтеся перевіряти навіть у найближчих людей зміст посилок, що передаються близьким на «велику землю». Вони можуть, не подумавши, покласти туди щось заборонене, а до вас під час контролю виникнуть зайві та непотрібні питання.
Чітко слідкуйте за дотриманням балансу лімітованих речей і продуктів, що перевозяться. Це стосується і валюти, і алкоголю, і цигарок, і ліків. Якщо їх знайдуть прискіпливі вартові кордону, просто конфіскацією може справа і не обмежитися. Готуйтеся як мінімум платити штраф. Пам'ятайте, для росіян пасажири з Донецька чи Луганська залишаються людьми другого сорту, обдирати яких до нитки вважається абсолютно не соромно (попри всі пропагандистські гасла «Ми ж брати!»). Ні, насправді працює «вони ж за нас воюють».
Помолились – і поїхали.
У той бік
Ну як поїхали… Спочатку чекали тих, хто запізнився майже на годину. Хтось добирався з віддаленого кінця Донецька під звуки недалеких обстрілів. Ми чекали і нервували.
Виїхали із Донецька, під'їхали до колишнього пункту пропуску «Успенка» на кордоні України та Росії. Після оголошеного «приєднання ДНР до Росії» начебто кордон прибрали, але ні: паспорти, рентген для багажу… «Куди їдете і навіщо?»
- До Москви, - пискнули ми у віконце скляної будки. - Лікуватися!
Черга з пасажирів сприйняла нашу відповідь як правильну, адже нас спокійно пропустили далі. Напевно, довго ще дивувався прикордонник, якому попався на перевірку такий "хворий" автобус.
Втім, нічого дивного, в Донецьку лікуватися нема чим – практично всі ліки, які постачає сюди Росія, це фуфломіцини і товчена крейда, від якої користі нуль. Лікувались – знаємо.
Через добу прибули до Москви, постояли на одному з автовокзалів, подивувалися кількості мігрантів, які тинялися туди-сюди. Ще за десять годин прибули на російсько-латвійський кордон у селі Бурачки Псковської області. Мали майже шестигодинне стояння біля шлагбауму, оскільки осіб із українськими паспортами велено було не пускати та тримати максимально довго. Про це нам шепнув прикордонник.
– А інших паспортів у нас і немає, – зізналися ми. Він здивувався: "А як же російські?"
Анастасія Павлівна, як найзухваліша, вже збиралася недрукованими висловлюваннями повідомити все, що вона думає про російські паспорти та про Росію. Але ми вирішили не роздмухувати ще одного конфлікту, подумки пообіцявши прикордонним та іншим військам РФ горіти в пеклі. На обличчях інших пасажирів ми побачили цілковиту солідарність.
Після проходження російського кордону, де наші українські біометричні паспорти розглядали чи не під мікроскопом, ми нарешті прорвалися на вільну територію Латвії, де нам усміхалися, допомагали і за півгодини оформили всіх 40 пасажирів нашого автобуса. Далі за вікном тільки й миготіли пасторальні види Євросоюзу – Латвії, Литви та Польщі, - кордонів у ЄС немає. Польсько-український кордон теж пройшли як по маслу, обмежившись здаванням паспортів, і вдень у понеділок прибули до Києва в обійми нашого молодого покоління.
За два тижні ми поїхали назад.
«Найостанніша пропозиція»
Ось про цю подорож ми ще довго згадуватимемо. Загалом усе було нормально, допоки ми не доїхали до українсько-польського кордону на "Раві-Руській". І потрапили ми на дуже строгий і прискіпливий огляд – загалом розуміючи всю необхідність цієї процедури, але в душі дивуючись, навіщо так уважно розглядати вміст валізи двох пенсіонерок?
Особливо "порадувала" нас пропозиція одного з прикордонників – пред'явити паспорти «інших чи неіснуючих країн». Ми гордо мовчали, бо не мали ні того, ні іншого. Потім було озвучено - «останній шанс показати паспорти інших чи неіснуючих країн». Потім – «найостанніша пропозиція показати паспорти…»
Ми в душі повеселилися хоча б тому, що важко уявити картину: ось хтось дістає з потаємного місця якийсь «паспорт ДНР» і звертається до прикордонника: «Так, звичайно, ось візьміть»…
Загалом довго, але недаремно стояли на огляді. У відкритій валізі Дар'я Павлівна випадково знайшла втрачену і вже оплакану срібну сережку – подарунок доньки. Напевно, ніхто й ніколи так не дякував співробітникам пункту пропуску, як вона!
Польський кордон пройшоли швидко, причому поляки приємно здивували знанням української мови на сприйнятному розмовному рівні. Відразу згадалися наші співгромадяни, які кричали про неможливість вивчити українську, але тепер «успішно» башкирську та калмицьку освоюють, як біженці.
З Латвією теж проблем не виникло, ми навіть знайшли в Google-перекладачі слово «Спасибі» латиською (paldies) і успішно його застосовували, викликаючи навколо посмішки та схвальні кивки. Європа, що «замерзає без газу», зустріла нас різнобарвними вогнями, ілюмінацією, різдвяним настроєм і теплом.
"Діти" та допит
Але після цього везіння закінчилося. Через те що російська сторона кордону працювала, зрозуміло, дуже погано, на нейтральній смузі накопичилася величезна кількість автомобілів в очікуванні перевірки. І ми встали у цю чергу, якої, як повідомили водії фур, що стояли тут уже п'ять годин, вони не бачили ніколи в житті.
Ну, хто б сумнівався в тому, що росіяни не вміють і не хочуть працювати…
Але не це шестигодинне стояння біля кордону вибило нас із душевної рівноваги. А той факт, що, коли ми таки потрапили на перевірку, з нами, пасажирами автобуса, проводили «співбесіду» співробітники ФСБ.
Кожного викликали в окрему кімнату, брали телефон на перевірку, ставили запитання… Особливо діставалося тим, хто не мав донецької прописки. Морально це було важко, особливо з огляду на те, що «феесбешникам» було від сили 23-25 років. Пройде такий поруч вулицею – ну студент філфака якийсь або сисадмін у невеликій компанії! Джинси модні, черевики, куртка з капюшоном, вихор стирчить... Дівчатам такі подобаються. А він – у ФСБ. І ніякого тобі металевого голосу чи крижаного погляду, як у книжках пишуть… Ввічливі, навіть люб'язні: «Скажіть, будь ласка, чи є у вас рідні - військовослужбовці?», «Будь ласка, гляньте, хто цей абонент у вас у телефоні?», «Вибачте, і давно ви перебуваєте в домовому чаті, де хтось написав непристойне про президента Путіна?».
Чорт би вас узяв, росіяни, що ви зі своїми дітьми робите?
Кінець
Майже добу ми чекали на стикування з автобусом, який мав везти нас територією Росії до Донецька. Через якісь помилки перевізника транспорт прийшов із запізненням, і ми провели день, витанцьовуючи на легкому морозі та залишаючи останні гроші на заправці за гарячу каву та сосиски у тісті. Від довгої поїздки і не менш довгого очікування ломило всі кістки в тілі, хтось почав уже підозріло покашлювати, в результаті - до Донецька в'їжджали добряче простужені пасажири.
Потім, коли в нас зійшли набряки з ніг, а спина перестала скрипіти, коли нерви нарешті прийшли в норму і ми змогли вже говорити, то зрозуміли, що на таку подорож ми ще дуже довго не будемо готові. Ні, фізично ми швидко відновилися. А ось психологічно…
Психологічно нам уже дуже важко було перебувати в країні, яка допитує бабусь на кордоні та маринує людей на морозі просто за український паспорт. Яку навіть стримані латвійці називають незнайомими нам, але дуже влучними словами за повільну роботу. Яка робить вигляд, що в неї все добре, хоча це точно не так.
Ми виїхали з Києва вранці у середу та приїхали до Донецька в неділю вдень. Чотири з половиною дні замість 12 години, як ми колись їздили поїздом... Нам залишається тільки чекати і сподіватися, що колись цей кошмар закінчиться.
