2 жовтня
Завантажити ще

Випробовано на собі: перші 10 днів у польській школі

Випробовано на собі: перші 10 днів у польській школі
Фото: Анна Нестеренко

Через війну новий навчальний рік ми зустріли у Польщі – ще минулої осені я не могла про це й подумати! Польська школа, в яку ми ніяк не планували йти, виявилася не такою поганою, як я думала, а ось українська, на яку розраховували, повелася зовсім не так, як очікували.

Другий раз у четвертий клас

"Підстрахуватися ніколи не зайве", - думала я, опинившись навесні в маленькому польському містечку. І наступного ж дня, після того, як син «закрив» на відстані 4-й клас рідної київської школи, записала його до місцевої.

Звичайно, ні про яке серйозне навчання не йшлося. Суміжний український клас із різновікових дітей багато гуляв, порушував дисципліну, довго сидів в аудиторіях в очікуванні вчителів, які не поспішали приходити. Іноді траплялися уроки польської та англійської мов.

Однак у серпні настав час визначитися, де вчитися: тут чи дистанційно у нас. Про всяк випадок погодилася залишити сина на польській, зрештою будь-якої миті можна покинути. Але із прицілом на дистанційку у київській. І ось тут почалася плутанина: плани в рідній школі змінювалися чи не щодня, аж до 31 серпня. Сьогодні - дистанційка, завтра - екстернат для відсутніх, а решта очей, післязавтра - дистанційка чергується з офлайн-навчанням.

Зрештою у шкільному українському чаті оголосили: 1 вересня всі приходять до школи. А з 2 вересня відсутні у Києві діти навчаються дистанційно.

Здавалося все – питання закрите, але підстрахуватися не заважає? І 1 вересня о 9.30 син пішов до місцевої школи на лінійку. На його здивоване запитання, навіщо йому йти до польського класу, якщо він нічого не розуміє, я пояснила: «треба сходити на розвідку». Визначили сина, до речі, знову до 4-го класу: молодша школа у Польщі – це 1-3-й класи, а 4-й умовно відповідає нашому 5-му.

1 вересня у Польщі: без букетів та уроків

«Перший дзвінок» у Польщі схожий на наш: тільки нема ніяких букетів вчителям і весь захід займає зовсім мало часу. А так бадьора музика, урочиста лінійка, старшокласники виносять державний прапор, новоспечена першокласниця дзвонить у дзвіночок. Напутнє слово директора, і що приємно, вона згадала про новеньких українців і попросила «сердечно» прийняти їх у своїх класах.

Аудиторії нічим не відрізняються від школи мого дитинства – простий антураж, побілені стіни, скромна атмосфера. Єдине, що кинулося у вічі - дерев'яне розп'яття над класною дошкою та навчальні плакати польською.

Діти посідали за парти – батьки стовпилися наприкінці класу. Класна керівниця привітала всіх з початком навчального року, перевірила за журналом наявність учнів, пояснила, що розклад тимчасовий – і відправила всіх додому. "І все? - Здивувалася я. - Ні занять, ні підручників».

Зате дитина задоволена поспішила додому. На моє запитання, наскільки від 0 до 10 він зрозумів, що казав учитель, чесно зізнався: "На нуль". Я, звичайно, засмутилася, але заспокоювала себе, що «в жодну польську школу ми ходити не станемо: у нас почнуться повноцінні дистанційні уроки за українською програмою».

2 вересня син присвятив обом школам одразу – перші два уроки провів на нашій дистанційці, поки у польській йшли уроки релігії та фізкультури, а потім поспішив туди. Повернувся знову задоволений: «Нічого не ставили, ніхто не кривдив, математика, як у першому класі, шкільна форма не потрібна. На моє запитання: "Наскільки від 0 до 10 ти розумів вчителів?" - відповів: "На два". Погано.

Але справжнє прикрість настало ввечері, коли дізналася, що наша довгоочікувана дистанційка в українській школі наразі раз на тиждень! Діти навчаються в класі, а онлайн-заняття лише щоп'ятниці.

«Ну що ж, якщо такі справи, польську школу поки не кидаємо», - подумала я. План простий: до обіду – заняття у польській школі, може що зрозуміє, після – робимо уроки для української. Так і від рідної програми не відчепимося, і тут відзначимося.

Клас у польській школі відрізняється від українського хіба що розп'яттям. Фото: Анна Нестеренко

Клас у польській школі відрізняється від українського хіба що розп'яттям. Фото: Анна Нестеренко

Немає домівки, одягайся як хочеш і багато фізкультури

Потягнулися шкільні дні. Після тижня навчання дітям видали підручники та два робочі зошити, абсолютно безкоштовні.

У середині навчального тижня я вже не турбувалася про зовнішній вигляд свого школяра: форма не була потрібна. Жодних претензій чи зауважень у щоденнику з приводу відсутності «ділового стилю».

Ще спостереження: фізкультура у польській школі проходить аж чотири рази на тиждень замість звичних двох. Із додаткових предметів – релігія. Ми не католики, але чому б і ні? Моральне виховання ще нікому не заважало.

А от організованого харчування тут не передбачається. Їдальня (до речі, харчування тільки платне) розрахована на молодших класників. Зате на кожному поверсі можна знайти автомат із напоями та снеками.

Примітно, але залежно від дня тижня, у польській школі уроки починаються у різний час – то ближче до 9-ї, то близько 10-ї. Щодня, перевіряючи зошити, бачила ту саму картину – підозріло порожньо. Невже діти так мало пишуть? Чи це мій не встигає?

Після повернення зі школи зустрічала дитину з одним питанням: «Наскільки ти розумів вчителів сьогодні?» "Сьогодні на 5!". Хоч щось.

На мій подив, у польській школі справді нічого не ставили. "А може, дитина просто не розуміє, що говорить вчитель?" - думала я, намагаючись відігнати від себе неприємні думки. Вирішила не надто турбуватися з цього приводу, а накласти на українську програму. Однак не тут було: замість обіцяного «індивідуального плану» для відсутніх ми поки що не отримали нічого.

Група покинутих батьків у вайбері

Щовечора мені та моїм друзям по нещастю – українським мамам за кордоном – доводилося з боєм вибивати домашнє завдання у батьківському чаті. Класна керівниця відмовчувалася, іноді якийсь небайдужий батько повідомляв ДЗ, яке викладали у «Тімс» (спеціальний колективний чат). Але там були явно не всі предмети: можна знайти хатинку з математики та української, а з решти численних уроків інформація вперто не з'являлася. Та й доступ до «Тімсу» з невідомої причини виявився не у всіх.

Вечорами у шкільному чаті панувала тиша. Іноді класна керівниця цікавилася, що діти їтимуть і хто обирає шведський стіл. А як ми? Цілком незрозуміло, що зараз проходять діти з історії, німецької та природи, які з'явилися цього року, чи є у нас інформатика. Невже важко продублювати домашню роботу в чат вайбера батькам?

На моє чергове прохання виявити трохи уваги до відсутніх батьки відповіли дружним мовчанням, класна керівниця поставила під повідомленням лайк та побажала всім на добраніч.

Не вперше подзвонила мати чергового дистанційника з запитанням: «Що нам робити? Виходить, нас покинули»? Запропонувала створити групу покинутих батьків у вайбері, в якому можна ділитися будинком, і колективно звернутися до директора зі скаргою.

Одне з головних питань, яким задавалися батьки дистанційників - чи приймуть наших дітей назад до школи? Інакше навіщо класна керівниця попросила у відсутніх документ про те, що наші діти навчаються за кордоном? Поки що питання залишилося відкритим.

До кінця першого тижня навчання прийшло розуміння: за нинішніх обставин польська школа – наш друг. А я мало не відмовилася від неї.

Так, після перших 10 днів навчання дитина, як і раніше, не розуміє польського, не вміє на ньому говорити і писати (коли б встиг навчитися?), але, принаймні, вчитель польського його посадив на першу парту і попросив дітей частіше спілкуватися. з новим, щоб той скоріше освоїв мову. І, на мій подив, діти відгукнулися. Приємно розуміти, що тебе не намагаються видавити з нового колективу.

Як складатиметься наше навчання надалі - поки невідомо. Можливо, у зв'язку з прийдешнім сезоном ГРВІ або, не дай Боже, загостренням ситуації на фронті, знову перейдуть на дистанційку. Як ми зробимо тоді – невідомо. Сподіваюся, або моя дитина почне розуміти польську, або наша школа буде виявляти до таких, як ми, більше уваги. Одне очевидно – на школу сподівайся, а сам не лишай.