Інтернет-проєкт «Меморіал»: не можна витрачати життя на постійну скорботу. Але й забути – злочинно
«24 лютого 2022 року російські війська розпочали бомбардування та ракетні обстріли вільних українських міст, щоб стерти країну з карти світу. Тисячі поранених, сотні жертв серед цивільних, про які не можна забувати», - написано на головній сторінці сайту «Меморіал». Це інтернет-платформа, на якій зібрані історії тих, чиє життя обірвалося через розв'язану Росією війну.
Наскільки емоційно важко працювати з таким матеріалом, навіщо взагалі потрібен такий сайт та хто його фінансує, «КП в Україні» розповіли координатор проєкту Анастасія Абрамець та редактор воєнного розділу «Меморіалу» Наталія Соловйова.
Історії, які важко забути
– Насте, звідки ви отримуєте інформацію про загиблих та як її перевіряєте?
Анастасія Абрамець. Фото надане проєктом «Меморіал».
– Надіслати інформацію може будь-яка людина, заповнивши спеціальну форму, яка є на сайті. Там два розділи: про військових та про цивільних. Усі анкети ми перевіряємо: звертаємось до військових частин, дізнаємося, чи є в них такі загиблі. Працюємо з відкритими даними, шукаємо додаткові деталі, звертаємось до колег загиблих, родичів.
Додатково співпрацюємо з ОДА, районними радами. Одні йдуть на контакт, інші - меншою мірою, особливо це стосується чиновників з тимчасово окупованих територій, яким довелося виїхати і працювати в інших областях України.
Також нам багато пишуть у соціальних мережах. Ми помічаємо: інтерес до проєкту зростає, хоча це дуже важка тема. Люди розуміють її значення і не намагаються втекти від сумних новин.
Якщо трапляються масштабні трагедії, такі як у Кременчуці чи Вінниці, протягом одного-трьох днів намагаємось зібрати інформацію про всіх загиблих, після чого її розміщуємо.
Наразі«Меморіал» – нова платформа, і ми не можемо одразу зробити її масштабною. А нам дуже важливо донести історії загиблих до суспільства та тримати тему у топі як в Україні, так і для закордонної аудиторії.
- А вам яка історія запам'яталася особливо?
- Вразила розповідь про Сергія Перебийноса з Бучі. Вбили всю його родину – дружину, двох дітей, собаку. Лише у червні він зміг повернутись додому. Розповідав, наскільки йому було тяжко. Однак він вчиться жити далі. Сергій став волонтером, допомагає іншим, розбирає завали у Бучі та каже, що це тримає його на плаву.
Сергій Перебийніс на кладовищі, де поховані його рідні - дружина з дітьми. Дві собаки загинули від мінометного обстрілу в Ірпені.Фото: victims.memorial
Інша історія, вона вийшла днями, присвячена поліцейському із Херсона. У перший день війни його відправили на Миколаївщину, а його дружина з дітьми 1,5 та 6 років поїхала до його батьків на Херсонщину. Потім, коли вони намагалися звідти евакуюватися, всіх розстріляли. Загинули батьки поліцейського, його дружина та двоє маленьких дітей. Він не бачив їхніх тіл, не був на похороні... І сьогодні продовжує нести службу в Миколаєві.
У поліцейського з Херсона Олега Федька вся родина - батьки, дружина і двоє діток загинули у перший день війни. Фото: victims.memorial
Третя історія присвячена багатодітній віруючій родині, яка переїхала до України із Росії 2014 року. Батько пішов служити до «Правого сектору», а мама встигла народити ще трьох діток – всього у них 12.
2020 року двоє старших синів пішли до армії, а після повномасштабного наступу пішов воювати ще один син – хоча йому лише 18 років. У березні двоє старших синів загинули на Чернігівщині – в один день, батько знайшов їхні тіла поруч. Ми спілкувалися з їхньою мамою. Вона казала: їй важливо жити правильно, щоб зустрітися зі своїми дітьми в раю - вони християни, дуже віруючі. Її чоловік та молодший син продовжують воювати. Сім'я вірить – перемога України стане перемогою для адекватної Росії, якою вона має бути.
Сім'я планує усиновити трьох дітей: старший із загиблих синів зі своєю нареченою планував після перемоги усиновити трьох малюків, чиї батьки загинули на війні. Тепер мама вбачає в усиновленні свою місію. Хоча це зовсім не багата родина: вони мешкають у простій сільській хаті на Івано-Франківщині.
Два старші сини Олега Бутусіна, Леонід і Роман, загинули, захищаючи Чернігівщину. Фото: victims.memorial /Facebook Олега Бутусіна
Пам'ять має бути світлою
– Знаєте, на мою думку, «Меморіал» – досить трагічний проєкт. Крім скорботи, що він може дати суспільству?
– Ми переконані: національна пам'ять – це певною мірою стратегія безпеки. Коли замість сухої статистики та безіменних пам'ятників невідомим солдатам ми розповідаємо, ким були загиблі, про що мріяли, змінюється ставлення до того, що відбувається. Кожна людина – втрата для нашої країни, нашого розвитку, наших можливостей. Дуже боляче говорити і про загиблих дітей (вони не встигли пожити), і про стареньких людей (у них забрали останні роки життя, які мали бути щасливими). Нам важливо говорити про успішних, відомих загиблих і тих, чий шанс на успіх назавжди забрала Росія. Важливий кожен і кожна, про це не можна забувати.
Нам важливо виносити ці історії на міжнародний рівень: коли ти живеш в іншій країні, то втомлюєшся від новин про війну і перестаєш сприймати її як щось реальне. Ми намагаємось достукатися до міжнародної аудиторії. Потрібно показати: люди, вбиті російською армією, схожі на вас! Подивіться на їхні обличчя, у них також були мрії та плани.
А щодо скорботи… Ви маєте рацію, пам'ять має бути світлою. Одне із завдань платформи - висвітлення питань національної пам'яті як явища. Ми плануємо обговорити з істориками світові приклади вшанування загиблих, щоб після перемоги не витрачати життя на постійну скорботу, але й не дозволяти собі забувати про людей, життя яких обірвала війна.
Історіі загиблих захисників України. Скрін: victims.memorial
- Що ще важливо пам'ятати, коли закінчиться війна?
- Потрібно розуміти: після перемоги наше суспільство залишиться травмованим. Ми житимемо поряд з людьми, яким потрібна підтримка. Тому вже зараз потрібно вчитися шукати правильні слова та підтримувати один одного.
- Скільки людей працює над проєктом?
- Проєкт належить агенції медійного росту АБО. Тою чи іншою мірою усі члени команди АБО залучені у роботу над платформою пам'яті Меморіал. 7 людей з команди увесь робочий час приділяють саме Меморілу, крім того у нас є автори-фрілансери, періодично з нами працюють волонтери. Зараз ми також активно працюємо над відео, саме зараз відбуваються зйомки кількох документальних фільмів.
– Вас хтось фінансує?
- 2014 року в Україні вже виникали схожі проєкти. Але досвід показав: коли проєкт лише волонтерський, він швидко затухає. Щоб мати можливість присвячувати проєкту достатньо сил та часу, люди мають отримувати зарплату. Тому наразі ми працюємо за рахунок недержавного гранту. Як буде далі, ми не знаємо, але докладемо усіх зусиль, щоб проєкт отримував фінансування, розвивався і розширювався.
Водночас співпрацюємо з волонтерами, які можуть приєднатися до нашого проєкту і приділяти йому від однієї до п'яти годин на тиждень. Загиблих багато, ми не встигаємо оперативно обробляти інформацію, яку дають родичі: кожен з них чекає на некролог рідного якнайшвидше, на жаль, не завжди вдається зробити це оперативно.
Історії вбитих цивільних українців. Скрін: victims.memorial
Погляд зсередини
«Часто пишу некрологи про людей, яких знала особисто»
Наталія Соловйова. Фото надане проєктом «Меморіал»
Наталія Соловйова, редактор воєнного розділу «Меморіалу»:
– Для мене «Меморіал» більше, ніж робота. 2015 року я розпочала волонтерську діяльність, працювала у «Національному корпусі», тісно пов'язана з полком «Азов». Коли розпочалася повномасштабна війна, я перебувала за кордоном. І стало боляче від того, що навесні навіть не було згадок про загиблих: інформацію не встигали опрацьовувати, можливості цим займатися ні в кого не знайшлося. От і не змогла залишитись осторонь, до того ж у Маріуполі гинули мої друзі.
Знаєте, мені часто доводиться писати та редагувати некрологи про людей, яких я знала особисто. Це найскладніше. Нещодавно готували проєкт про мого друга Ігоря Краснобрижа, він загинув у березні на «Азовсталі». Я знаю похвилинно, як він загинув, за яких обставин. У нього залишилася дружина, яка дуже хотіла, щоб про чоловіка написали. Буквально тиждень тому вдалося обміняти та впізнати його тіло. Перше, що ми зробили, – написали некролог, опублікували фото із прощання з Ігорем, яке відбувалося у Києві. Коли побачила, скільки людей перепостили цю інформацію, зрозуміла: пам'ять про загиблих, згадки про них підтримують рідних, які втратили близьку людину. Це також важливо для військових. Вони розуміють: якщо загинуть – про них згадають, напишуть, розкажуть. Бачу, наскільки це важливо для людей - від цього одночасно і легше, і складніше працювати.
У серпні ми готували історію бійця «Азова» Данила Чунтомова – він загинув у 19-річному віці. Я допомагала патронажній службі «Азова», організовувала прощання з Данилом, спілкувалася з його рідними, щоб підготувати матеріал для «Меморіалу». Емоційно мені дуже складно: 19-річному юнакові не місце на війні! Тим більше, він не мав там загинути. Коли почалася повномасштабна, він перебував в Угорщині. Приїхав сюди, але у військкоматі його не взяли: сказали, ти молодий, іди вчись. Але він продовжував шукати можливості вирушити воювати. Зрештою потрапив до «Азову».
Часто буває, я просто сиджу і працюю, а потім трапляється якась цитата із чергового некрологу, і я розумію: ці люди не мали гинути. Ми не можемо їх повернути, але можемо зберегти про них пам'ять, розповісти світові, ким вони були, про що мріяли, чому опинилися на війні.
ВАЖЛИВО!
Соцмережі з інформацією про цивільні жертви:
Соцмережі з інформацією про воєнні втрати:
Форма з даними про загиблих, за якими потім пишуть некрологи:
