14 червня
Завантажити ще

Психіатр Геннадій Зільберблат: Посттравматичний синдром найкраще описаний у Шолохова та Ремарка

Психіатр Геннадій Зільберблат: Посттравматичний синдром найкраще описаний у Шолохова та Ремарка
Фото: nmuofficial.com

Навіть дуже мужня людина відчуває страх та біль від втрат. Війна – це страшна травма для всіх нас та кожного окремо. Як її переживають люди та які можуть бути наслідки – про це наша розмова із генеральним директором Київського обласного психіатрично-наркологічного медичного об'єднання, Заслуженим лікарем України Геннадієм Зільберблатом.

Література про афганський синдром засекречена

- Геннадію Михайловичу, питання очевидне, але все ж таки: як війна відбивається на психічному здоров'ї?

- Я цією проблемою займаюся з 2015 року, коли до нас почали надходити пацієнти із посттравматичними стресовими розладами. Ветеранів АТО у нашому об’єднанні було небагато, для них в області працює спеціалізована лікарня ментального здоров'я. Але були родичі воїнів, їхні дружини, матері.

Психічні зміни, які відбувалися з людьми у 2014 – 2015 роках і відбуваються зараз, вперше докладно було описано 1905 року після російсько-японської війни. Є цікава монографія середини 60-х років – про реактивні психози як наслідки бойових дій. Але я практично не знайшов літературу, яка б аналізувала наслідки війни в Афганістані. Можливо, вона є у якихось спецархівах, але недоступна у наукових бібліотеках.

Натомість траплялися перекладні роботи американських вчених про в'єтнамський синдром. Ми використали цей матеріал і той, який напрацьовувався у психіатричному відділенні нашого Центрального військового шпиталю.

А ще я звернувся до художньої літератури і вважаю, що найбільш рельєфно ПТСР (Посттравматичний стресовий розлад. – Авт.) описано у романі Шолохова «Тихий Дон» і в романі Ремарка «Три товариші».

Григорій Мелехов хотів рубати шашкою односельців за те, що пили, гуляли, поки він воював

Пам'ятаєте, як герой Ремарка, зайшовши в ресторан і побачивши обличчя, що лисніли від жиру і жують, вихопив пістолет і готовий був по них стріляти? Також Григорій Мелехов хотів рубати шашкою односельців за те, що пили, гуляли, поки він воював.

- Посттравматичний синдром – це агресія?

- Не лише агресія, а й інші тяжкі ураження, які можуть розвиватися за екстремальних подій. Наприклад, природні або техногенні катастрофи. Війна – найсильніший подразник. Американці пишуть, що зміни у психіці знаходять навіть у третьому поколінні – у онуків учасників бойових подій.

Американські психіатри наводять такі цифри: протягом 5 років після закінчення в'єтнамської війни, а за іншими даними протягом 7 –10 років, понад 50 000 колишніх військових наклали на себе руки.

Від озлобленості до галюцинацій та суїциду

- В'єтнамська війна не торкнулася території і мирного населення Америки. Виходить, все це повернулося бумерангом, і те саме станеться в Росії?

Росіяни повною мірою відчують на собі психологічні наслідки своєї агресії

- Безперечно. Росіяни повною мірою відчують психологічні наслідки своєї агресії. Інша річ, що реальну картину там приховуватимуть. Як приховували афганський синдром.

- Як проявляється посттравматичний стресовий розлад?

- Є кілька форм – легка, середньої важкості та важка. Це глибока депресія, яка може закінчуватися галюцинаціями, маренням, суїцидальними намірами. Те ж саме може бути при середній формі, але менш вираженою мірою. Легкі прояви – це дратівливість, запальність, відчуття дискомфорту, внутрішня озлобленість, невмотивована образа.

Американці вважають, різні форми ПТСР можуть виявлятися у 85 – 87% учасників бойових дій.

– Що ви спостерігаєте у пацієнтів, які надходять до вас на лікування?

- Те саме – різні форми ПТСР. Таких пацієнтів поки що небагато, але кількість зростатиме в геометричній прогресії - так каже наука. Тому зараз ми маємо всі зусилля зосередити на підготовці матеріальної бази та кадрів для роботи з такими розладами.

Якщо говорити про матеріальну базу, то в нашому об'єднанні ще 7 років тому було створено Центр медико-психологічної реабілітації, куди крім лікарів увійшли психологи та соціальні працівники. У приміщенні зроблено ремонт, є обладнання, що дозволяє проводити понад 30 технік психотерапії, починаючи з арт-терапії, пісочної, тілесно орієнтованої тощо.

- Здається, медичні реформи сильно вдарили по психіатрії. Базу вдалось зберегти?

- Так, матеріальну базу ми зберегли. А ось кадрове питання пішло під ніж. У нашому об'єднанні чотири роки скорочували кількість ліжок. Було 900, зараз – 505. Було 118 штатних одиниць, зараз – 72. Насамперед довелося скоротити соціальних працівників. З 19 посад вдалося зберегти лише дві. З 18 психологів залишилося лише 8.

І от якщо лікарям та медсестрам цього року підвищили зарплати, то у психологів вона залишилася на рівні санітарів. І пакет із психічної реабілітації у Національної служби здоров'я ми лише вибиваємо. За інфарктами, іншим захворюванням є реабілітація, а за нашим профілем - ні. Хоча ВООЗ чітко розрізняє фізичне та психічне здоров'я.

- Виходить, ми бачимо проблеми, які ставить війна, але знову не готові вирішувати їх?

– Зараз є надія. Вийшов закон про реабілітацію. Днями у нас була госпітальна рада Київської області, отож наш Департамент охорони здоров'я розробив чудову програму, за якою реабілітацією займатимуться не лише дві психіатричні установи, а й багатопрофільні лікарні.

Хочу віддати належне Міністерству у справах ветеранів. Поки що НСЗУ (Національна служба здоров'я України. – Авт.) поводиться як сліпе кошеня, воно видало наказ, на підставі якого лікувальні заклади можуть створювати мобільні бригади медико-психологічної допомоги. Ми вже таку зробили.

Найчастіше звертаються переселенці

- Чи доводилося працювати з пацієнтами з Бучі, Ірпеня, Гостомеля?

- Так, такі пацієнти були у стаціонарі. Як цивільні особи, так і декілька військовослужбовців – учасників батальйонів тероборони. Спостерігалися депресії, порушення сну, апетиту, емоційних реакцій. Деякі мали галюцинаторні прояви.

Лікування середньої та тяжкої форми ПТСР потребує стаціонарного лікування, а от психолог таким людям потрібен з першого дня. Але він може допомогти лише за легкого ступеня розладів. Тому зараз треба думати про те, як одразу поєднувати психотехніки та психофармакологію – препарати, які допоможуть вийти з тяжкого стану. Допомогти може лише комплексне лікування.

У пацієнтів з Бучі, Ірпеня, Гостомеля спостерігалися депресії, порушення сну, апетиту, емоційних реакцій

- Люди частіше почали звертатися до вас за допомогою?

- Так, частіше, особливо це стосується переселенців. За п'ять місяців ми пролікували у стаціонарі понад 900 осіб, яких війна змусила залишити свої будинки. Причому рівень амбулаторної допомоги чи роботи з психологом уже було пройдено до госпіталізації.

- У нас у крові, про що ми з вами не раз говорили, страх перед психіатрією. Зараз зростає довіра?

– Довіра зростає, страх зменшується. Тому що людина шукає допомоги. Це інстинкт, робота підсвідомості.

Привозили хворих родичів, а самі виїжджали

– Як ваша лікарня відчула на собі війну?

– Ми були від неї не так далеко. Поруч Васильківський аеродром, який бомбили. І ми теж падали спочатку на підлогу, коли вили сирени.

Щодо хворих, то частину з них забрали родичі, щоб відвезти у безпечніші місця. А частина навпаки – нам привезли, щоб залишити, а самим виїхати.

НЗСУ декларує тримати пацієнтів три місяці. А ми тримаємо і чотири, і п'ять. Не можемо виставити хвору людину на вулицю.

- Чи є проблеми з продуктами, ліками?

Ми виживаємо завдяки гуманітарці. У нас своя пекарня, своя артезіанська свердловина, але в продуктах постійна потреба є

- Утримуємось завдяки гуманітарним програмам. Користуючись нагодою, хочу висловити подяку всім, хто допомагає. Дуже багато зробив наш департамент – створив спеціальний склад медикаментів, який нас урятував. Інакше лікувати не було б чим.

Складніше з продуктами. У нас виграли тендер підприємства з базами у Гостомелі, частину закупівель ми зберігали там, бо свої склади маленькі. Так ось всі ці бази зазнали бомбардування і зруйновані.

Тож тут теж виживаємо завдяки гуманітарці. Ми маємо свою пекарню, свою артезіанську свердловину, але в продуктах постійна потреба є.

Усім, хто залишився, я вручив грамоти

- Чи багато лікарів поїхали з початком війни?

- Уявіть, ні. Я нікуди не виїжджав, і переважна група наших медиків також залишилася з пацієнтами. Виїхали одиниці. У нас, як і в багатьох інших лікарнях, навіть мешкали на робочих місцях. І медики, і пекарі, і бухгалтери. Усім людям, які лишилися, я вручив грамоти.

А усі генеральні директори обласних медустанов отримали грамоти Київоблради. І премію у 600 гривень. Ви дарма усміхаєтеся. Головне в цій ситуації не гроші, головне – розуміння, що нашу працю оцінюють та допомагають.

– У вас специфічні пацієнти. Як переживаєте повітряні тривоги?

- У нас є два підвальних приміщення, які ми пристосували під укриття. Коли почалися перші тривоги, були готові до кожного. Але хворі поводилися дуже організовано і відповідально. Не було істерик, спроб втечі, агресії одне до одного.

Ми недооцінюємо психіку людини у хвилини небезпеки. Вона концентрується, мобілізує сама себе.

Зникли хворі на алкоголізм

- Ви підтримуєте зв'язок із колегами з інших міст. Яка доля лікарень на окупованих територіях?

- Ми тримаємо зв'язок через Асоціацію психіатрів-наркологів та медичних психологів та Асоціацію психіатрів, проводимо відеоконференції. Знаю, що з окупованих територій хворих вивозили до сусідніх областей, також виїхала більшість лікарів.

Наразі велика група з Донецької та Луганської областей розташована у Дніпрі. Маріупольська лікарня має намір створювати лікарню у Києві.

- Може, ви маєте якісь свої особливі спостереження?

- Останнім часом зникли хворі на алкоголізм. Ні, сухим законом це не продиктовано, тоді якраз такі були. Я це пов'язую з тим, що суспільство стало терпимішим до тих, хто п'є. Люди вживають алкоголь, щоб зняти стрес, це найдоступніший побутовий наркотик.

Але схвалювати це, звісно, не можна. Алкоголь не лікує психічні травми, лише може посилити їх.

Геннадій Зільберблат
Геннадій Зільберблат
Досьє Коротко про

Уродженець Киргизії Геннадій Зільберблат працює в Україні з 1976 року. З 1981 року – головний позаштатний спеціаліст з наркології Київської області.

1998 року ініціював створення першого в країні психіатрично-наркологічного медичного об'єднання на 1175 ліжок. Був призначений генеральним директором. На зразок цього об'єднання створено понад 80% таких самих по всій Україні.

Має вищі кваліфікаційні категорії: «Організація та управління охороною здоров'я»,

"Психіатрія", "Наркологія". Автор та співавтор понад 100 наукових друкованих праць, серед яких одна монографія та два винаходи. Нагороджений медалями О.Р. Довженка та О.М. Миля.

З 2019 року член робочої групи із психіатрії НСЗУ.