18 серпня
Завантажити ще

Чому вони не їдуть? Три історії з окупації

Чому вони не їдуть? Три історії з окупації
Фото: t.me/luhanskaVTSA

Цьому питанню не чотири місяці, а плюс вісім років. Чому в окупованих містах залишаються жити люди, а деякі, виїхавши, навіть повертаються туди, де чужий прапор та чужі закони, а точніше, беззаконня? Відповіді це питання в усіх і різні, і лякаюче однакові. Троє співрозмовників розповіли свої історії, які ми публікуємо під зміненими іменами, бо вони – там.

Ірина Локтевська, Донецьк: «Не збиралася нікому доводити свій патріотизм через прописку у паспорті»

- У 2014-2015 році це питання звучало як звинувачення. Не поїхав – зрадник. Виїхав – зрадник, що приїхав з окупації. На жителів Донецька та Луганська летіли такі звинувачення, після яких чути про «єдину країну» було дивно. У кримінальних зведеннях обов'язково вказувалося, що зловмисники – переселенці. Про це не люблять згадувати, а я пам'ятаю. Сльози подруг в телефоні, які з маленькими дітьми на руках не могли зняти навіть кімнату в убитій «хрущовці» - бо «донецьким не здаємо». Обличчя людей похилого віку, яких у пенсійних фондах на підконтрольній частині України відправляли до окупованого Донецька за «пенсійними справами». Крики «Вони самі війну накликали!» і таке інше.

Зараз це акуратно забувається, до окупованого Херсона чи Бердянська ставлення інше – мовляв, потерпіть, рідні, вас звільнять. На адресу Донецька вперше ця фраза пролунала років через три, від військовослужбовців. А вже за кількістю зрадників та колаборантів Донецьк, напевно, вже дуже поступається іншим українським містам…

Власне, чому ми не поїхали? Та щоб цього не чути і не бачити. Щоб не доводити свій патріотизм, гордо переступаючи через плювки в обличчя із-за прописки в паспорті. Не скитатися по чужих «убитих» квартирах з неходячою та нетранспортабельною бабусею на руках та з трирічною дитиною. Не принижуватись лише тому, що ти з Донецька.

Звісно, не у всіх так складалося. Але це було (і є) - і ми з чоловіком, наслухавшись і надивившись, прийняли таке рішення - залишатися і чекати на звільнення.

Ми не працюємо на окупантів: ми співробітники українських компаній на віддаленні. Ми отримуємо українську зарплату, сплачуємо усі податки до бюджету України. Постійно перераховуємо кошти на допомогу ЗСУ.

Дитина зростає у розумінні того, що вона – громадянин України в окупації. Читає українські книжки, але знає, що про це розповідати нікому не можна. Розуміє, скільки бід його сім'ї принесла Росія. Чи багато 11-річних хлопчиків у Києві, Запоріжжі, Харкові, Львові живуть із справжнім, а не книжковим відчуттям патріотизму?

Ми живемо у центрі Донецька. Останнім часом тут дуже стріляють, не порівняти з тим, що було 8 років поспіль. Намагаємося вкотре не виходити на вулицю, друзі у нас здебільшого онлайн, з солдатами та спецслужбами ми не контактуємо, спроби шкільного керівництва залучити дитину до «військово-патріотичного виховання» м'яко припиняються нами та довідкою про проблеми зі здоров'ям.

Якщо надумаємо-таки поїхати – поїдемо за кордон.

Своє рішення залишитись ми вважаємо правильним. Якщо ми маємо хоч маленький шанс зустріти звільнення Донецька – ми будемо щасливі.

Петрівський район Донецька. Видно сліди займання. Нині у місті чи не гаряче, ніж 2014-го. Фото: ТГ-канал

Петрівський район Донецька. Видно сліди займання. Нині у місті чи не гаряче, ніж 2014-го. Фото: ТГ-канал

Лідія Ніколаєва, Бердянськ: «Нікому не збираюся віддавати свій будинок»

– Я багато говорити не хочу. Ми залишилися з чоловіком, а доньку-студентку буквально виштовхали у травні до Запоріжжя, вона поїхала звідти далі до Європи. Тому що було зрозуміло - нормального життя молодим людям тут не буде. Ми відомі у місті «бандерівці», своєї проукраїнської позиції не приховували ніколи. А «доброзичливців» нині багато, можуть нас здати куди слід...

Я не боюся. І їхати не збираюся. По-перше, не хочу кидати свій будинок. Ми його будували двадцять років, і я нікому не збираюся його віддавати. Кожна цеглинка була нами покладена, ми економили на всьому, доньці зайву цукерку не могли купити. І як тільки все налагодилося – прийшли «ці»… Поїдемо, а в мій будинок ввалиться якась «охайна бурятська родина?» Ну ні. Та й не випустять нас, напевно, на блокпостах – прізвища дуже відомі, і напрямок – лише у бік РФ, а туди ми не поїдемо, звичайно.

І по-друге – я не хочу, щоб Бердянськ вважали містом зрадників та колаборантів. У нас тут багато людей, які висловлюються проти окупації, і на мітингах ми були і облич не закривали. Тож якщо прийдуть мене розстрілювати – нехай прямо в хаті і стріляють. Я не зобов'язана їх любити та поважати! Я люблю та поважаю свій дім. Чому я маю його кидати і бігти кудись із вузлами та валізами? Нехай вони валять, а я впевнена, що скоро ЗСУ нас звільнять.

У Бердянську окупанти намагаються русифікувати назву міста, забираючи м'який знак. Фото: Фото: t.me/brd24_official

У Бердянську окупанти намагаються русифікувати назву міста, забираючи м'який знак. Фото: Фото: t.me/brd24_official

Олександр Нікольський, Херсон: «Мучити своїх батьків переїздами та ходінням по чужих хатах я не буду»

Мені майже 60 років, і в мене на руках старі батьки з усіма болячками. Ви пробували колись умовити людей похилого віку кинути все і кудись поїхати? От і в мене не вийшло. У них є будиночок, живність, я приїжджаю із дружиною часто – що їм ще треба? Їм за великим рахунком байдуже, яка влада в місті. Їм далеко за 80, і звинувачувати їх за їхні політичні неправильні погляди безглуздо. Я насамперед син, і моє завдання – забезпечити їм максимально комфортне життя на схилі років. Захочуть виїхати, будуть сили у них – звісно, я їх відвезу. Але вони не бажають. Їм до магазина дійти важко, не те що їхати кудись.

Знаю, що багато хто залишив батьків і виїхав. Це їхня особиста справа, мене не стосується і нікого судити я не збираюся. Кинути своїх особисто я не можу. Бо не хочу, щоб одного разу мої діти кинули мене – старого та немічного – одного.

Ми вже стільки аргументів вислухали, що треба терміново їхати, що я з усіма згоден. Теоретично. На практиці я краще витрачу ці 4000-5000 грн, які зараз платять перевізникам, аби хоч якось виїхати з Херсона у бік України, на ліки для мами та тата. Зрозумійте, коли твої батьки, колись бадьорі та енергійні, на твоїх очах перетворюються на тендітні кульбабки, тягнути їх кудись під будь-яким приводом – просто злочинно. Вони хочуть спокою – я їм даю спокій. Шкода, що вони чують звуки війни, але в якій області України зараз їх не чують?

Простіше кажучи, ми вибрали найкращий із найгірших варіантів на сьогоднішній день. Чому бути - того не оминути, що ж тепер... Але мучити своїх батьків переїздами, стояннями на блокпостах і ходінням по чужих хатах я не буду. Вони все життя пропрацювали в полі і заслуговують на спокій.

Черги до аптеки в Херсоні. Фото: t.me/khersonmasternews7

Черги до аптеки в Херсоні. Фото: t.me/khersonmasternews7