Королі, отамани, лицарі: чиї імена носять підрозділи ЗСУ
Пам'ять про предків та видатних людей України повертається не лише з підручників історії, які розповідають про минуле, а й із цілком реального сьогодення. Українські військовослужбовці, що воюють з ворогом, горді тим, що їхні бригади пов'язані з іменами легенд і символів України. Розкажемо про деякі з них.
24-а окрема механізована бригада ім. Короля Данила
Князь Данило Галицький. Фото: Олександер Барвінський//commons.wikimedia.org
Король Данило, він же Данило Галицький, Данило Руський – король Русі, правитель Галицько-Волинського князівства, князь Галицький та Володимирський. Останній незалежний Великий Князь Київський. Роки життя: 1201 - 1264.
Після смерті батька, великого князя Романа, Данило відродив і відновив Галицько-Волинську державу, створену Романом. Через рік Данило взяв Київ і поставив там свого намісника, але місто було захоплене ордою монгольського хана Батия. Щоб уникнути смертей та розвалу князівства, Данило вирішив стати васалом Золотої Орди, водночас шукаючи союзників у Європі. Від Папи Інокентія IV він прийняв королівську корону на обіцянки підтримки проти загарбників і став першим східнослов'янським королем. Надії на Європу не виправдалися, а татари пішли з Галичини та з Волині через шість років після смерті Данила.
Король Данила збудував кілька міст, у тому числі Львів, Кременець, Пагорб, Данилів, Стежок. У період його правління відбулося економічно-культурне піднесення та посилення Галицько-Волинського держави. Данило Галицький вважається національним героєм України, його ім'ям названо державну нагороду – орден Данила Галицького.
27-а реактивна артилерійська бригада імені кошового отамана Петра Калнишевського
Кошовий отаман Петро Калнишевський. Фото: kpi.ua/ua/kalnyshevsky
Петро Іванович Калнишевський, він же Святий Праведний Петро Калнишевський (1690 – 1803 рр.) – кошовий отаман Війська Запорізького Низового, український державний, культурний та релігійний діяч. Політичний в'язень Російської імперії. Канонізований у 2008 році як Петро Багатостраждальний та як праведний Петро Калнишевський.
Останній кошовий отаман пройшов шлях від учня зброєносця до вищої посади у Війську Запорізькому. Відстоював земельні та територіальні права Запоріжжя, часто їздив до Санкт-Петербурга з візитами, сприяв переселенню на запорізькі землі селян з інших куточків України. заслужив повагу простого народу тим, що не видавав із володінь Запорізької Січі поміщицьких кріпаків, що втекли. Будував церкви, фінансував школи.
Дружні стосунки з князем Потьомкіним-Таврійським не врятували Запорізьку Січ від знищення волею імператриці Катерини I – мовляв, запорожці винні у привласненні чужих територій та власності і взагалі надто незалежні. І доки козаки воювали з Османською імперією, 4 червня 1776 року 100-тисячне російське військо оточило фортецю. Не маючи сил на оборону, Калнишевський здав Січ без бою. Фортеця була розграбована, а самого отамана колишній друг Потьомкін заслав у Соловецький монастир, обрізавши йому всі зв'язки із зовнішнім світом. Шістнадцять років він провів у казематі, ще дев'ять – в одиночній камері. 1801 року указом нового імператора Олександра 111-річний Петро Калнишевський був помилований. Він залишився жити в монастирі як чернець і через два роки помер.
28-а окрема механізована бригада імені лицарів Зимового походу
Лицарями Зимового походу називають учасників Першого зимового походу – рейду тилами Червоної та Добровольчої армії Денікіна під час Громадянської війни.
Члени Наддніпрянської армії Української Народної Республіки наприкінці 1919 року опинилися в оточенні одразу трьома арміями: білогвардійською, червоноармійською та польською. Отаман наддніпрянців перейшов на бік червоних, забравши військову скарбницю, у підрозділах вирував тиф. Виходячи з ситуації, що склалася, керівництво УНР вирішило піти з регулярного фронту і зайнятися партизансько-диверсійною діяльністю.
Ідея була реалізована вдало: українці числом більш ніж у 2000 багнетів пройшли тилами армії Денікіна, завдаючи раптових ударів і при цьому маючи мінімальні втрати, захопили два потяги білогвардійців, обзавелися завдяки цьому одягом та спорядженням. Голова бойового складу учасників походу Михайло Омелянович-Павленко змусив денікінців відступити на південь.
Усюди учасників походу підтримували місцеві жителі, було звільнено кілька міст, зокрема Умань. На зачищене місце зайшли війська Червоної армії. Однак, якщо вони думали, що армія УНР допомагає їм, то вони помилялися. Вже в січні наддніпрянці розпочали наступ на червоноармійські фланги, розірвавши фронт та знищивши комунікації. Ще десятки міст було звільнено, а під Вознесенськом українці провели блискучу військову операцію: вдали, що відступають, виманили червоноармійців у чисте поле, ліквідували їх і взяли місто.
Подібні успіхи допомогли керівникам армії УНР вести на рівних, а то й з більш вигідних позицій переговори з поляками. У квітні 1920 року держави підписали союз проти більшовиків і розпочали наступ. У травні об'єднані війська звільнили Київ.
Учасники Першого Зимового Походу. Фото: narodna.pravda.com.ua
35-та окрема бригада морської піхоти ім. контр-адмірала Михайла Остроградського
Контр-адмірал Михайло Остроградський. Фото: istpravda.com.ua
Михайло Михайлович Остроградський – російський та український військовий діяч, командувач Українського Чорноморського флоту у 1917-1919 роках. Нащадок старовинного козацького роду та одного з українських гетьманів – Данила Апостола.
1914-го досвідчений офіцер Михайло Остроградський став командиром крейсера «Пам'ять Меркурія», який під час Першої світової війни був одним із найактивніших бойових кораблів флоту. 1916 року «Пам'ять Меркурія» та есмінець «Пронизливий» провели успішну набігову операцію на румунський порт Констанца, захоплений турецько-болгарськими військами. З листопада 1916-го до травня 1917-го Михайло Остроградський був командиром броненосця «Євстафій».
Після розпаду Російської імперії та проголошення в Україні Центральної Ради Михайло Остроградський активно займався українським військовим будівництвом та став ініціатором «прапорної» українізації Чорноморського флоту. Під час Громадянської війни він був морським міністром гетьманської армії, а потім перейшов до Білого флоту.
У 1920 році гетьман Петлюра призначив контр-адмірала Остроградського головним начальником Чорноморського флоту та заступником військового міністра у справах військового та торговельного мореплавання.
Михайло Остроградський помер через три роки у Бухаресті, куди незадовго до цього емігрував.
40-а окрема артилерійська бригада імені Великого князя Вітовта
Великий князь литовський Вітовт (1350 – 1430 рр.) був хрещений тричі: за католицьким обрядом під ім'ям Віганд, за православним – під ім'ям Олександр, і знову з католицького під тим самим ім'ям.
Був князем гродненським, луцьким, трокським, королем гуситів. Вважається одним із найвідоміших правителів Великого князівства Литовського, якого ще за життя прозвали Великим.
Вітовт тричі вторгався до Московського князівства, захопив Смоленськ і вихід до Чорного моря. У 1399 році зазнав нищівної поразки від військ Золотої Орди на річці Ворсклі. Разом із польським королем Ягайло Вітовт став одним із переможців хрестоносців у Грюнвальдській битві 1410 року. Боровся за збереження суверенітету Литви, але його дочка стала дружиною великого московського князя Василя I. Проте ворожнеча з Москвою не припинилася, а навіть змусила Вітовта укласти договори з князями тверським, рязанським та пронським, які також були на ножах із москвичами.
Наприкінці життя великого князя Вітовта Литва вже була міцною та впорядкованою державою. Було ліквідовано уділи, багато міст отримали самоврядування, народності були зрівняні у правах, а найголовніше – Литва політично відокремилася від Польщі.
Великий князь Вітовт. Фото: ldmuziejus.mch.mii.lt/commons.wikimedia.org
53-а окрема механізована бригада ім. Володимира Мономаха
Володимир Всеволодович Мономах – Великий князь Київський, правитель Русі у XII столітті, представник династії Рюриковичів та засновник княжої гілки Мономаховичів. З 1094 року Володимир вів багаторічну боротьбу з половецькими ханами, котрі чи не щороку вторгалися на землі Південної Русі. Володимир Мономах успішно протистояв набігам кочівників, а після укладання союзу з київським князем Святополком та об'єднання сил вони обидва правили Російською державою як дуумвірат близько 20 років. Такий вид київської монархії показав себе ефективним та життєздатним, на Русі тоді панували мир та політична рівновага, із західними сусідами встановилися добрі взаємини. Половці були відкинуті далеко від меж Русі, за Дон, а потім і до Грузії.
Володимир Мономах був мудрим, політично далекоглядним державним діячем. Він відродив централізовану монархію на Русі разом із синами, потоваришував із Візантією, тоді як відносини з Малопольщею і Угорщиною в нього були напруженими.
Володимир Мономах. Ілюстрація: Alexey/artsait.ru
72-а окрема механізована бригада ім. Чорних запорожців
Чорні запорожці. Фото: uk.wikipedia.org
Чорні запорожці, або «чорношличники», - так називався кінний дивізіон 2-го Запорізького полку (незабаром 1-й полк Чорних запорожців) армії УНР у 1918-1920 роках. Дивізіон брав участь у Першому зимовому поході армії УНР та виявився найбоєздатнішою військовою частиною. А про чорні шлики та чорні черкески дізналися у 1918 році в Полтаві, на параді на честь взяття міста українськими військами.
1920 року Чорні запорожці приєдналися до київської групи отамана Юрка Тютюнника, полки Чорних запорожців та Мазепинський кінний полк зводилися до бригади на чолі з полковником Петром Дяченком.
Чорні запорожці успішно воювали з Червоною армією до листопада 1920 року, коли під натиском червоноармійців полк змушений був відступити за річку Збруч. Після переходу кордону Чорні запорожці потрапили до таборів для військовополонених на території Польщі.
Як і тоді, так і зараз, прапори Чорних запорожців мають скошений край, зображення тризубця на лицьовій стороні та зображення черепа з кістками та напис «Україна чи смерть» на звороті.
