Вдова бійця «Азову» Тамара Яніна: Держава не готова дбати про таких, як ми
До війни Тамара Яніна була майстерною вишивальницею і знаною в Хмельницькому колекціонеркою старовинного українського одягу. А ще – коханою дружиною і щасливою мамою маленького Назарчика. З Олексієм Яніним вони побралися 2017 року. На той час чемпіон України з кікбоксингу та чемпіон світу з тайського боксу (муай-тай) служив у окремому загоні спеціального призначення «Азов» Нацгвардії. З ним і пішов на фронт.
Олексій загинув у Маріуполі в ніч на 7 квітня. Тамара знайшла в собі сили не тільки триматися мужньо, а й ще й підтримувати інші сім’ї полеглих бійців. Вона організовує і координує допомогу, яка надходить від небайдужих людей.
Про те, як за лаштунками гасел про героїв, вічну шану і подяку насправді живеться зараз сім’ям «азовців», Тамара розповіла «КП в Україні». Ми нічого не додали і не забрали з її слів.
Допомагає родинам загиблих
Відповівши на телефонний дзвінок, Тамара попросила кілька хвилин зачекати, доки завершить маленьке діло.
Тамара Яніна. Фото: facebook.com/tomiua
- Ми зараз на складі з дівчатами пакуємо коробки для родин загиблих. Прийшли вчора продукти з Польщі. Маю 15 родин, включно з моєю, які втратили на війні своїх рідних. Одна родина бійця ЗСУ, а решта «азовці», але я нікого не виділяю і не виокремлюю. Я збираю допомогу для всіх, бо всі герої, всі загинули за незалежність і свободу України. І так склалося, що всі ці хлопці загинули в Маріуполі.
Зараз ми складаємо продукти харчування, а минулого тижня відправили побутову хімію. Не тільки вдовам, а й осиротілим батькам-пенсіонерам, у яких був один син-годувальник, була одна надія і опора.
Тамара багато пише про родини «азовців» у своєму фейсбуці, там же друкує реквізити для збору допомоги. Нам вона теж розповіла кілька історій.
- Є жінка із трьома дітьми, у якої наймолодший хлопчик народився в травні. Ні тато, ні бабуся його не побачили. Тетяна втратила на «Азовсталі» маму і чоловіка. І зараз вона сама як палець, живе у Запоріжжі, в хаті, куди пустили далекі родичі.
В Хмельницькому у нас три родини вдів. Перша - я, друга приїхала з Мангуша, третя із Маріуполя – це Інна. Вона до 20 квітня сиділа в підвалах, вона вагітна, і на початок серпня їй народжувати. У Інни сину 5 років. Її привезли в Хмельницький з Польщі.
Коли видерлася з тих підвалів, то від усіх переляків аж туди дісталася з волонтерами. А як приїхала, зрозуміла, що їм там бути недобре, що хоче в Україну, тут жити і тут народжувати. Я випадково побачила її повідомлення в патронатній групі «Азов», допомогла дістатися до України і знайшла в Хмельницькому безкоштовне житло.
В Польщі організація прихистку людей, які приїхали на початку травня, зовсім не та, що була в першу-другу хвилю міграції. Тетяну з сином весь час переселяли, не годували, виплати на дитину вона так і не отримала. Волонтери туди привезли, а назад – то твої проблеми.
Фото, зроблене в 2019 році, коли ніхто не думав про війну. Фото: facebook.com/tomiua
«Це все страшні історії…»
Голос Тамари впевнений, міцний, але таки зривається на сльози.
- Це все страшні історії. У нас є дві онкохворі жінки. Одній 27 років, другій за 30 років, у обох по двоє діточок. Одну ми веземо в лікарню, будемо робити обстеження. Другу обстежили в Німеччині, вона вже пройшла курс хіміотерапії і ніби відновлюється.
Розумієте, вони лишилися самі. 90 відсотків наших родин - переселенці. Люди не просто втратили дім, вони втратили ціле життя. У тебе були твої улюблені горнятка, постіль, рушники, які ти сама вибирала для своєї родини. Це все знищено - іграшки, дитячі фотоальбоми, одяг - все! Вони їхали в нікуди без коханого чоловіка, без батька дітей. Тепер всі свята будуть проходити на цвинтарі. Це якщо пощастить...
Ми два з половиною місяці не можемо поховати чоловіків та синів. І не знаємо, коли зможемо. На День батька мій Назарчик зробив у садочку листівочку для татка, і там написано «Мій татко - герой!». Це проста дитяча листівочка, а як вона мені болить. Ми не мали куди прийти в цей день до тата.
Доля людей залежить від папірця. Нам не дають свідоцтва про смерть. А без нього не можна отримати виплати по втраті годувальника. Якщо немає родичів, то люди опинилися сам на сам. Навіть допомогу ВПО (внутрішньо переселені особи - 2000 гривень для дорослого та 3000 гривень на дитину. – Ред.) не кожна родина отримала. В мене є дві сім’ї, які не мають жодної копійки виплат.
В кінці лютого президент Володимир Зеленський обіцяв виплатити 15 мільйонів гривень родинам бійців, які загинули, відбиваючи російську агресію. Ніхто в це не вірить, це щось нереальне, захмарне.
«Військкомат посилає, чиновники посилають...»
Тамара каже, що плакала за чоловіком місяць, намагаючись ховати своє невимовне горе від сина.
- Але в один день я зрозуміла, що є люди, яким значно гірше. Я хоча б у своїй кватирі, я хмельничанка, маю тут друзів, родичів. У мене є сестри, брати - нехай на Тернопільщині, але це близько. Я не сама в цьому світі з дитиною на руках, якщо попрошу допомоги, то мені її нададуть. А іншим вдовам і сиротам, які поїхали в нікуди, нема кому допомогти.
Ось, наприклад, та жінка, що ми її веземо на обстеження по онкології. Живе з дітьми в селі на Хмельниччині. Хто прийняв – тому і дяка. Хай навіть туалет на вулиці, прати треба на дворі в тазику, а як буде взимку - невідомо. І автобус ходить від села до райцентру тричі на тиждень – в понеділок, четвер і неділю. А дітям треба в садочок, в школу.
Їй нема до кого звернутися. Військкомат її посилає, чиновники посилають… Хоча у неї є свідоцтво про смерть чоловіка. Але не може оформити втрату годувальника, бо немає особової справи чоловіка. Мовляв, якщо не найдете, то будемо дублікати якісь робити. Ну скажіть, це нормально? Якщо можете робити, то робіть! Особова справа залишилась на непідконтрольній території.
Останне фото, яке Олексій прислав дружині із Маріуполя. Фото: facebook.com/tomiua
Ідентифікації треба чекати три місяці
Тамара жаліється, що не може перекрити всі проблеми, перед якими опинилися сім’ї загиблих. Бо доводиться вирішувати ще й свої, які поки здаються глухим кутом.
- Намагаюся закривати потреби елементарні. Їсти ж діти просять кожен день, і годувати їх хочеться смачним. І йогурта дати, і бананчика, і полуницю. У нас у всіх маленькі ще діти. Старшим двом дівчатам по 13 років, є дівчинка 9 років. Решті від 3,5 до 5 років. У всіх були батьки, які їх любили, балували, які утримували сім’ї. Вони йшли на роботу, а жінки чекали вдома.
А тепер нема нічого. Треба по-новому вчитися жити. Треба адаптуватися до тих умов, які ми не вибирали. І держава не готова до такого перебігу подій. Вона ще не знає, як вийти з цієї ситуації. Депутати досі не прийняли закон про спрощену видачу свідоцтва про смерть полеглих бійців.
Це свідоцтво не можна видати, бо над тілами треба провести кілька судово-медичних експертиз. Ми з сином вчора здавали ДНК, там сказали, що ідентифікації треба чекати десь три місяці. Тобто я ще мінімум три місяці не зможу поховати чоловіка. А якщо його немає серед евакуйованих тіл?
Із полеглих в Маріуполі «азовців» одна третина тіл евакуйовані, дві третини залишились там. Ми всі здаємо ДНК, але більшість розуміє, що комусь може не пощастити.
Нікого навколо не знаєш
Тамара перепрошує за емоційну мову, хоча в її голосі ні краплі істерики або надриву. Просто говорить, як воно є.
- Я якось прокинулась і подумала, що дітям якийсь літній одяг потрібен і побутова хімія. А ще, може, гроші, а може, діти хворіють, а вони таки хворіють. Не кожна мама-переселенка додумається піти до депутата, бо коли ти жила в Маріуполі, а життя закинуло в Стрий, ти там нікого не знаєш, і менталітет інший. Всі зареєстровані як ВПО, чому на місцях до них ніхто не прийде і не запропонує допомогу? Уявіть, військкомати навіть не мають списків загиблих родин.
От якби я прийшла і сказала, дайте мені список загиблих родин по Хмельниччині, щоб я про них дбала, - мені такий список ніхто не дасть. За 2,5 місяці з військкомату мені ніхто не подзвонив і не сказав: «Тамаро Олександрівно, ваш чоловік загинув при виконанні бойового завдання». Це я їм маю нести довідку.
Якби не люди, які хочуть допомогти, якби не донати, я не знаю, за що б ці родини з дітьми виживали. У мене ще є якийсь запас, чоловік подбав раніше. А у них нічого немає.
Президент підписав указ про присвоєння орденів і медалей посмертно. Значить, держава наших чоловіків, синів і братів загиблими визнає, але свідоцтво про смерть видати не може.
«Азов» - це родина не на словах, а насправді
- «Азов» про нас дбає, і оту заяву в суд складали дівчата з патронатної служби разом з юристами. Це дуже великий шмат роботи, самотужки не напишеш правильно. А ще хлопці, які живі, в квітні скинулися нам зі своїх зарплат. Просто кинули гроші на рахунок в пам’ять про побратимів. До того ж ще багато поранених, і вони теж на них збирають гроші.
А ще ми всі збирали на рефрижератор для вивезення тіл із Маріуполя - кидали хто скільки міг на патронатну службу. У нас спільна каса і кругообіг коштів. Спочатку я розкидаю зібрані гроші «азовським» родинам. Потім я збираю гроші, щоб купляти книжки для діток. Спершу пишу пости, щоб благодійники скидали кошти окремим сім’ям, а потім ці сім’ї скидаються для вагітної вдови, щоб вона могла заплатити комуналку. «Азов» - це родина не на словах, а насправді.
![Отакі продуктові набори та посилки домомагають виживати родинам полегли бійців. Фото: facebook.com/tomiua]()
Отакі продуктові набори та посилки домомагають виживати родинам полегли бійців. Фото: facebook.com/tomiua
Отакі продуктові набори та посилки домомагають виживати родинам полегли бійців. Фото: facebook.com/tomiua
У Хмельницькому місцеві депутати відкриті
В ставленні до родин загиблих велика роль, вважає Тамара, має належати місцевій владі.
- У Хмельницькому місцеві депутати відкриті. У нас дуже хороша влада, дуже хороший голова міста. Для двох моїх вдів уже ухвалили рішення про матеріальну допомогу. Ми будемо пробувати їх прописати, щоб вони могли стати в чергу на квартиру.
Нам з чоловіком місцева адміністрація дала однокімнатну квартиру у 2020 році. «Чорнову», але в гарній новобудові. Ми за рік зробили ремонт, але Олексій ні дня в цій оселі не пожив. Бо пішов воювати. Ми з сином переїздили вже під час війни. Наші депутати цікавляться, чого потребуємо, підкидають підгузки, дитяче харчування. Тримають контакт. Але не всюди однаково.
Ось у Чернігові інше ставлення. Там не шанують «азовців» і їхні родини, відношення буває байдужим і навіть грубим. Особливо від жіночок в канцеляріях. Приходить мама загиблого, а вони на неї фиркають і пхенькають. Деякі думають, що ми всі по 15 мільйонів отримали, і фантазують, куди витрачаємо.
Ми на ці 15 мільйонів навіть не розраховуємо, ніхто не вірить в їхню реальність. Але, звісно, будемо подавати документи. Тому що, по-перше, держава зобов’язана дати обіцяне. По-друге, мій син, інші діти, які залишилися сиротами, мають рости гідно. Ніщо не замінить їм батька, але хочеться дбати про цих дітей так, як дбав би їхній тато.
«Я ні на кого не ображаюсь»
Нині «Азов» ініціює створення меморіалу пам’яті полеглих на схилах Дніпра у Києві. Є думка, що це мусить бути не просто пам’ятник, а братська могила, щоб і після смерті бійці були разом.
- Я підтримую ідею меморіалу. Такий має бути в кожному селі, місті, містечку, а в Києві – найбільший. Але свого чоловіка я хочу поховати в Хмельницькому. Тут росте мій син, я хочу його вчити шанувати пам’ять тата, хочу доглядати за могилою, сіяти квіточки, приходити, коли хочеться поплакати. Це моє особисте. Я не зможу їздити до Києва щоразу, коли захочеться побути з чоловіком. Долю поховань будуть вирішувати родичі загиблих.
А поки я не маю навіть ордена, яким нагородили посмертно мого чоловіка. «Новою поштою» ордени не перешлеш. Вони в Києві, але воєнний стан. І не можуть нам передати, і ми не їдемо... Бо не знаємо куди. Без запрошення я не можу приїхати, щоб просто забрати орден. Це має бути якась урочиста церемонія, але про це не думають. Я ні на кого не ображаюсь, я тільки кажу, що держава не готова.
Післямова
Тамара зараз не поповнює свою колекцію старовинних вишиванок, у яку раніше вкладала душу, не на часі. Але вона планує повернутися до проєкту «Нескорені», який вони разом з фотографом Веронікою Ковальчук започаткували ще до загибелі Олексія Яніна. Всіх учасників задуму фотографували в народних костюмах із колекції Тамари. Майстриня каже, що чоловікові дуже подобалися ці фото, тому вона планує завершити проєкт і робити виставки.
