• Головна
• Суспільство

Фото: REUTERS/Карлос Барріос

1 червня – Міжнародний день захисту дітей. Нашим, українським, зараз зовсім не просто, навіть якщо вони це не показують. Довгоочікувана та улюблена дітьми пора, поїздки на море з батьками та в гості до бабусь, подорожі, екскурсії, оздоровчі табори – все це цього літа перекреслила війна. Війна, жертвами якої вже стали майже 700 маленьких українців: за офіційними даними на 30 травня, 243 дитини загинули та понад 444 поранені.

І поки що наша армія робить все можливе і неможливе, щоб ці страшні цифри не зростали, завдання батьків – бути поруч, бути прикладом, говорити, слухати та вчити жити далі, що б не відбувалося. Навіть попри власні страхи.

«Пам'ятаєте, незважаючи на те, що страх і стрес роблять нас самотніми, ніхто не може відібрати у нас близькість, – каже у своєму курсі для батьків дитячий та сімейний психолог Світлана Ройз. – І навіть коли від стресу нам важко зосередитись на стосунках, нашим дітям такі важливі хоч 5-10 хвилин нашої повної емоційної присутності».

Ми підготували витримки з цього курсу, які допоможуть батькам обережно та правильно провести дітей через усі виклики війни.

Поведінка в період стресу: на що звернути увагу

1. Спрямована на себе агресія

Ми повинні пам'ятати, що зараз нормальні та закономірні напади агресії, істерики, тривога, порушення сну та апетиту. Але є й неочевидні прояви стресу у дітей, наприклад знецінення та аутоагресія. Чому це відбувається і в чому різниця між цими проявами?

«Діти дуже вразливі, і зараз багато чого в їхньому житті змінилося, - пояснює Світлана Ройз. – Вони й у мирний час обмежені в тому, на що можуть впливати, а зараз особливо почуваються безсилими. Крім того, перебуваючи поруч із нами, вони зчитують більше інформації не з наших слів, а з невербальних сигналів – інтонацій, поз, міміки. І опір, агресія – природні реакції на непрогнозовані зміни, страх і безпорадність».

Ці реакції можуть бути відкритими, і тоді агресія спрямована у світ. Або прихованими, коли вона спрямована на себе, і виникає те, що називають аутоагресією.

Приклади таких проявів:

• щось пішло не так, і дитина каже: "Я зовсім тупий!" Ми можемо відповісти: "Ти точно не тупий, просто в тебе розлилася вода. Давай її витремо – тримай серветку. Наступного разу просто будеш уважнішим». Або ж: "Ти точно не тупий, просто зараз тобі складно зосередитися";
• у дитини щось не вийшло, і він каже: "У мене ніколи нічого не виходить". Дорослі можуть відповісти: "А давай пригадаємо, коли в тебе востаннє все вийшло? Бачиш, і вчора, і позавчора, а не сталося, як хотілося, саме зараз. Давай спробуєш зробити по-іншому?» І тут важливо не переробляти те, що не вийшло, замість дитини, а дати можливість їй самостійно досягти потрібного результату.

2. Почуття провини

Ще один важливий момент, що вимагає уваги батьків, – почуття провини, яке провокує війна. І діти можуть говорити «це я у всьому винен», вважаючи, що щось погане, складне та важке відбувається тому, що вони «так» поводилися. Тут важливо, щоб їм сказали: це не твоя відповідальність, це вибір та рішення дорослих, і дорослі з цим упораються. Або сказати, що бувають такі події, коли в тому, що трапилося, ніхто не винен.

І потрібно не просто озвучити це, а запропонувати якісь дії, щоб дитина могла допомогти – можливо, дорослим, які поруч, можливо, нашим захисникам. Психолог зазначає, що багато дітей, чиї батьки зараз служать, самі шукають можливості допомогти армії, бо для них це спроба бути ближчою до мами чи тата. І таке бажання потрібно всіляко підтримувати, надаючи цю допомогу в будь-яку форму: лист або малюнок для воїнів, відеопривіт, оберіг, зроблений своїми руками. Підлітки, яких особливо важливо спрямовувати на якісь продуктивні дії, можуть допомагати кібервійськам, волонтерам, тим, хто плете сітки чи готує їжу.

3. Проблеми з концентрацією та увагою

Внаслідок стресу, що гнітить когнітивні функції, дітям може бути складно зосередитися, хтось став гірше писати, у когось проблеми з домашніми завданнями.

«Будь-які заняття варто починати із простих тілесних вправ, – радить психолог. – Вони сприяють підвищенню рівня дофаміну та відчуттю безпеки. Всі заняття з дітьми будь-якого віку важливо ділити на маленькі блоки приблизно по 15 хвилин, а між ними робити перерви. При цьому закінчення кожної частини слід відзначати, акцентуючи увагу дитини на тому, що вона впоралася».

Стрес робить нас безпорадними, і чим більше в житті дітей є те, що вони можуть зробити самі, відразу побачивши результат, тим сильнішим у них буде відчуття спокою та сили.

4. Регресивні стани

«Відкочування» до більш раннього віку і в поведінці, і в реакціях дітей зараз спостерігає багато батьків. Ниття, примхи, розмови, як «у малюків» - все це забирає у дорослих безліч сил, але треба пам'ятати, що це реакція на стрес. Психолог радить батькам не відмовляти дитині в іграх «у маленького», адже всі тілесні заняття, коли ми качаємо, обіймаємо, замотуємо в ковдру, граємо в хованки або робимо з іграшок «немовлят», матимуть терапевтичний ефект.

Не варто засмучуватися і злитися, якщо дитина поводиться з рук геть погано. Ви можете сказати: «Я тобі дуже співчуваю, я бачу, як тобі важко, але так поводитися я не дозволяю».

Не треба дивуватися «черствості» маленької людини, коли вона відволікається, радіє та грає у той час, як сім'я переживає втрату. Діти можуть забувати про горе, щоб сміятися, співати, балуватись, а потім знову переживати його. І це не лише нормально, а й правильно для них.

Як реагувати на дитячі істерики

Насамперед згадати, що така сильна емоційна реакція означає, що напруга надто висока. Хоча іноді дитині просто потрібно випустити пару.

А ось щоби впоратися з істерикою, насамперед потрібно самим стабілізуватися. Для цього експерт радить відчути опору: доторкнуться спиною до статичної стабільної поверхні, відчути свої ступні, зробити ними перекати по підлозі, подивитися на руки, доторкнутися однієї до іншої, взяти якийсь предмет.

Наступний етап – якщо дитина дозволяє, обійняти її та відвести у тихе місце.

Сімейний психолог Світлана Ройз. Фото: особиста сторінка у соцмережі.

«Наші обійми – це береги, коли прорвало дамбу, – робить висновок Світлана Ройз. - Якщо обійняти не вдається, такими берегами можуть бути слова "Я з тобою", що дозволяють відчути нашу присутність. Істерика вимагає берегів – нашої уваги, часто – наших рук та обіймів».

Можна запропонувати дитині взяти її на руки, і обов'язково пам'ятати, що під час істерики контакт із нею має бути безперервним.

Потім замість умовлянь, погроз та нотацій, яких у такий момент ніхто не почує, ми маємо назвати емоції та потреби дитини. "Ти злишся? Тобі сумно? Ти втомився? Зараз дуже складно?" Розділіть його бажання, сказавши, наприклад, що вам теж дуже хочеться додому.

На цьому етапі важливо налагодити контакт, і для цього можна пофантазувати разом, переключити увагу, якщо дитина маленька – на мультик, пісню, іграшку.

Після того, як контакт відновлено, а потреба дитини почута, можна розпочинати раціональний діалог. Психолог рекомендує почати переказувати те, що було до початку істерики, супроводжуючи раціональним висновком:

«Якби я могла, я б полетіла з тобою додому на килимі-самолеті, купила б усі іграшки у всьому світі. А давай з тобою помріємо?"

Не забуваймо, що істерика має інерцію – вона не може закінчитися відразу ж. Але коли вона зійшла нанівець, фінальною точкою мають бути обійми, поцілунки, примирливі «мізинчики», щоб дитина не мала відчуття втрати близькості.

Як справлятися з нічними кошмарами

Для початку дотримуємося правил екології сну:

• мінімум за 40 хвилин дитина припиняє усі рухові активності;
• включаємо музику з ритмом, близьким до спокійного ритму серця;
• водні процедури, які когось розслаблюють, а кого активізують, проводимо за 40-50 хвилин до сну;
• не дивимось у ліжку мультфільми. І якщо нові умови життя дозволяють, нічого не робимо в ліжку протягом дня, підходимо до нього лише ввечері, щоби лягти спати;
• робимо дитині розслаблюючий масаж або просто гладимо по спині, щоб тіло відчуло безпеку;
• співаємо колискову, яка все ще є одним із найнадійніших заспокійливих способів.

Якщо наснився страшний сон

Коли дитина кричить уві сні із заплющеними очима, не треба чіпати її або обіймати, попереджає експерт. Адже якщо йому сниться переслідування чи спроби вирватися з небезпечного простору, це може призвести до непередбачуваних реакцій.

Що треба робити: сісти поруч, назвати на ім'я, сказати: «Ти спиш, тобі наснився страшний сон. Я твоя мати, я з тобою. Ти зараз прокинешся, і я тебе обійму. Ми в безпеці, я з тобою».

Коли дитина розплющила очі, звертаємось по імені та говоримо: «Подивися на мене, ти мене бачиш? Кивни. Ти прокинувся. Як твоє ім'я? А як мене звуть? Тобі наснився страшний сон, але зараз ти прокинувся і все гаразд. Ти в безпеці. Чи можна тебе обійняти? Я з тобою".

Обіймаємо, гойдаємо, співаємо колискову, можна запропонувати дії: плескати в долоні, щоб відігнати сон, пирснути в монстрів з пульверизатора, нехай навіть уявного, подмухати на сон, щоб він зник, як хмара, сказати йому: «Сон, знай своє місце». Обов'язково закріпити всі дії похвалою дитини, яка сама з усім упоралася.

Психолог застерігає: якщо вночі дитина сама не розповідає, що їй наснилося, не допитуйтесь. Якщо розповідає, кажемо, що то був страшний сон, він пройшов, ти в безпеці. Якщо розповідає, що снилися вороги, вибухали снаряди або вона не могла вибратися з небезпечного місця, треба завершити процес. Розвіяти ворогів у порох, уявити, що він вибрався, а над головою «поставити» щит на все небо, придумати кінцівку, в якій малюк був би переможцем.

«Протягом дня, коли закінчується тривога, коли минає небезпека, дуже важливо сказати: ти молодець, ти мені так допомагав, - рекомендує Світлана Ройз. - Щоразу потрібно ставити крапку в подіях, щоб уві сні ми не поверталися до їхнього початку і не переживали травматичні події знову і знову».

Як допомогти дитині подолати шок

Коли діти опиняються в такому стані, завдання дорослих – дати відчуття підтримки, безпеки та контакту. Але зробити це так, щоб у дитини було почуття, що вона сама може впливати на ситуацію. Протокол у разі шоку у дітей наступний:

• кажемо: "Я мама, я з тобою";
• "Ти мене бачиш? Кивні»;
• "Як тебе звати?";
• "Як мене звати?";
• «Стисни мою руку, дихай зі мною» - похвалити, коли вийшло;
• попросити дитину про допомогу – понести іграшку чи пляшку з водою;
• запропонувати порахувати кількість кроків або людей, що знаходяться поруч – похвалити;
• коли шок закінчився, сказати: "Це було складно, але ти впорався. Все закінчилося, ми у безпеці».

Ізраїльські травмотерапевти пропонують у таких випадках таку схему:

1. Обіймаємо дитину.
2. Робимо разом «потягушки».
3. Дихаємо, роблячи видих довше, ніж вдих.
4. Простукуємо тіло – один раз на секунду. І кажемо: «Ти молодець! Ти точно впораєшся. Ти вже впорався».
5. Розмахуємо руками, як маятником.

Як пом'якшити адаптацію до нового життя

1. Відразу акцентуємо увагу на тому, що ми в безпеці.
2. Знайомимо дитину з новим місцем: де що розташоване в новому житлі, де ти їстимеш, спатимеш, гратимешся, вчитимешся.
3. Знайомий із правилами: що можна робити, а чого – ні. І знання цих правил дадуть відчуття безпеки.
4. Розповідаємо про місто, село або країну, де ми житимемо – особливості регіону, традиції. Ходимо на екскурсії або досліджуємо місцевість самостійно.
5. Соціалізуємо дитину, знайомлячи її з іншими людьми. Можна робити це в ігровій формі, де вона є вченим, який досліджує світ.
6. Даємо дитині можливість більше відпочивати, пам'ятаючи, що всі сенсорні системи працюють на повну, а адаптація – справа енерговитратна. Не вимагаємо успіхів у навчанні.
7. Зв'язуємо минулий і сьогоднішній час, відновлюючи режим, звичні ритуали, знаходячи хоча б один знайомий продукт, який дитина із задоволенням їла у довоєнному житті. І чим більше буде того, що нагадує про звичайне життя, тим безпечніше вона почуватиметься.
8. «Коли ми пересаджуємо квітку в новий горщик, нам потрібен сам горщик, ґрунт, добрива, вода та час, – каже Світлана Ройз. – І коли ми готуємо дитину до адаптації, можна використовувати такі ігри: висаджувати рослини та спостерігати, як вони ростуть, «перетворюватися» на дерева чи квіти, робити вироби – тих тварин, які носять свій будинок на собі, наприклад равликів. І пам'ятати: де б ми не були – наш будинок у серці».