Не слухаю росіян. Не розумію наших
Деякі речі мені стали особливо незрозумілими під час війни. Може, поясните?
Ось, наприклад, мені не ясно, навіщо зараз чекати, слухати та обговорювати виступ Путіна? Стрічки новин рясніють припущеннями, що він скаже 9 травня. Чи оголосить війну Україні? Або всьому світові. Особисто мені абсолютно байдужа його промова. По-перше, він завжди бреше, і навіть якщо почне закликати до миру та переговорів, гріш ціна таким словам.
А по-друге, найстрашніше Путін уже не сказав, а зробив. І не важливо, як він це назвав – війною чи спецоперацією. І не важливо, оголосить він відкрито мобілізацію чи проведе її таємно – суть не змінюється: поки український народ не перемеле окупанта, ані перемоги, ані миру не буде.
З тієї ж причини я не слухаю, що говорить Лавров, чи делегація Росії в ООН, чи Гіркін. Яка мені різниця? Вони вже нічого не вирішують, нікого не обдурять – це тло, шум, піна.
Ще мені не ясно, чому з одними радянськими наративами в Україні борються, а з іншими – ні. Наприклад, навіщо надавати звання «Місто-герой»? Ні, я розумію – таким чином хочуть увічнити подвиг його захисників, але чому саме радянським штампом у точному його формулюванні? Назвіть «Місто військової доблесті», «Місто мужності та відваги», «Місто героїв» зрештою, але не використовуйте радянську кальку. А якщо використовуєте, то поясніть, чому тоді знімають орден Леніна зі стели «Місту-герою Києву»? Ні, я розумію, що радянського ордена «Місто-герой», що залишився на стелі, ми не соромимося, а радянського ж ордена Леніна ми соромимося. Але загалом – ні, не розумію.
Як не розумію, звідки це радянське прагнення та підходи у вигадуванні нових назв вулицям чи станціям метро. Бажаєте перейменувати вулицю – та заради бога. Підберіть унікальну історичну назву, яку потім не доведеться міняти. Але чому ж знову штампи? Я зараз скажу страшну крамольну річ, вибачте вже нерозуміючого: а у нас тепер у кожному місті та селищі з'явиться вулиця Маріупольська та Європейська? Ми ж самі сміємося з радянського минулого, коли у кожному місті була вулиця Леніна. Або Миру. Або Пушкіна. Навіщо знову наступати на ті ж самі граблі?
Хіба Україна відчуває нестачу в історичних постатях, у великих людях? Звісно, що ні. Тож навіщо все називати ім'ям Тараса Шевченка, Лесі Українки та Степана Бандери?
Я не проти вулиці Маріупольської, але мені здається, вона має бути одна-єдина. І тим цінна. На ній відкрити музей, поставити пам'ятник, але теж один на всю країну, вибачте. А «радянське» клонування лише розмиває пам'ять про героїв, які загинули та продовжують гинути, захищаючи це місто та Україну.
Але, може, я просто чогось не розумію…
