Продюсер Лора Мальцева працює на телебаченні 15 років. Разом зі своєю командою вона задумала й реалізувала проекти «Половинки», «Кохання на виживання» та «Екси» на Новому каналі. Останні 2 роки займалася серіальним виробництвом – під Новий рік на каналі СТБ вийшов серіал «Дівчата».
Наразі дівчина перебуває в Іспанії, мешкає у родичів, до яких втекла ще на початку війни. Щоб не сидіти склавши руки, Лора допомагає українським біженцям, які шукають прихисток за кордоном.
- Лоро, як ви опинилися за кордоном?
– Напередодні першого дня війни, 24 лютого, я поставила будильник на 6-у ранку. Ми готувалися до зйомок наступного серіалу, і я боялася проспати читку. Але, як і багато киян, прокинулася набагато раніше будильника - від вибухів. Того ранку я ще сподівалася, що все швидко закінчиться. Думала: нам треба готувати новий проект, що може завадити цьому? Було дуже прикро, що я не встигаю на читку, як і мої колеги. На жаль, ніхто з нас так і не потрапив на роботу ні того дня, ні наступного.
До останнього я відмовлялася їхати зі свого дому. Однак мене «напоумила» моя 3-річна дочка, коли вкотре підбігла до вікна на звуки бомби, що прилетіла. Вона дуже хотіла побачити салют, як це бувало раніше. Я розуміла, що не можу пояснити маленькій дитині, чому наближатися до вікна під час гуркоту стало небезпечно і навіщо ховатися у ванній. Швидко прийшло усвідомлення, що в ситуації, яка склалася, я, як мама, не можу захистити її життя.
В результаті ми поїхали рано-вранці. Дорога – жахливий досвід, з яким зіткнулися багато українців. Увесь цей час чоловік постійно говорив про безпеку нашої доньки, про те, що треба їхати далі. Вперше за 16 років спільного життя (раніше ми не розлучалися більше, ніж на 2 дні) він сказав: «Зараз ти мені не допомагаєш, а заважаєш. Я вас дуже люблю, але в цей момент я, як чоловік, маю захищати свою сім'ю та батьківщину. Зрозумій мене правильно – за нинішніх обставин дружина та дитина заважають мені робити свою справу». Це було складно, але довелося погодитись: поїхати подалі від війни – мій обов'язок як мами. В результаті ми перебралися до родичів в Іспанію.
- Знаю, в Іспанії ти активно допомагаєш нашим співвітчизникам.
- Наразі Україна – країна воїнів та волонтерів. Взаємодопомога – це те, чим дихає кожен із нас. Не знаю нікого, хто б залишився осторонь війни і не допомагав би щосили всім, чим може. Так вчиняє все моє оточення. І я щохвилини допомагаю знаходити нашим людям житло, дорогу, їжу та ліки вже за кордоном.
Також у мене є сертифікат коуча, і час від часу я допомагала людям досягати своїх цілей. Моє коло клієнтів до війни – актори, режисери, продюсери. Коучинг раніше давав хороші результати: за його допомогою було реалізовано безліч ідей та схвалено чимало сценарних заявок. З початком війни я зрозуміла, що в ситуації, що склалася, цей інструмент не може лежати осторонь. Тому написала у своїх соцмережах, що готова надавати безкоштовні консультації. Я не професійний психолог, однак сподіваюся, що мої знання допоможуть моїм співрозмовникам відчути грунт під ногами.
– Наразі стрес переживають усі українці?
- Сьогодні всі ми опинилися у ситуації крайнього стресу. Все, що могло статися, щоб вивести нас із так званої зони комфорту, вже сталося. Воєнний стан, небезпека у повітрі, оточення, що транслює страх і тривогу, зміна місця проживання, розлука з близькими людьми, страх за життя рідних, повна невизначеність із роботою, місцем проживання та соціальним станом.
Війна, яка нині гримить під нашим небом, одна на всіх, але кожен переживає її по-своєму. Тому немає загальних порад та шаблонів. Проте всім без винятку важливо проговорити те, що сталося.
У нашій ментальності є така особливість - "я сам". Нам дуже складно звертатися за допомогою, особливо психологічною. А сьогодні психічне здоров'я критично важливе. Бо інакше як спрямувати енергію у позитивне русло перемоги? Багатьом заважає це «я і сам впораюся». Не хочеться надавати значення бажанню виговоритися, поплакати. Здається, що є інші, більш важливі справи. Однак це не так.
- Чим небезпечний стрес і як із ним боротися?
– Є дві реакції на стрес. Перша – істерика, паніка, сльози, вигуки, рух. Люди, які активно переживають травмуючі обставини, швидше з ними справляються: вони випускають негатив назовні і йдуть далі.
Друга – паралізація чи замовчування. Така людина ховає емоції глибше. Збоку виглядає спокійною, а всередині відбуваються процеси, які всерйоз можуть зашкодити подальшому життю. Якщо вчасно не "розпакувати" травму, то "привіт" проблемам зі здоров'ям і нормальному життю у соціумі.
- Як ми можемо допомогти самому собі та своїм близьким?
- Найпростіший і доступний кожній людині спосіб порятунку від явного чи прихованого стресу – промовляння.
Важливо згадати той день, коли настало усвідомлення, що нас прийшли вбивати. Людині, яка розповідає про те, що з нею трапилося, треба ставити запитання, цікавитись деталями. Запитайте: як ти, що було, що подумав, куди поспішав, що робив потім? Потрібно, щоб людина повернулася у страшний момент і промовила пережите.
Реакції на сьогоднішні події можуть бути будь-якими. Нормально плакати. Якщо не виходить плакати - зачекайте, дайте собі час. Людину може кидати то у лють і ненависть, то у біль і страх, то у провину та сором, то у радість і ейфорію. Це абсолютно нормальні реакції на стрес.
Сядьте, подивіться на себе, обійміть себе, подякуйте за те, що ви живі. Попереду ще велике, світле та цікаве життя. Ще чекає багато такого, на що знадобляться здоров'я та сили.
- Що тебе підтримує?
– Мене підтримують люди. Мої люди – це всі, хто мешкає в Україні. Ті, хто прийшли на нашу землю, нас не знають. Так, ми говоримо різними мовами, маємо різні культурні уподобання, але, незважаючи на це, всі, хто живе в Україні, безумовні патріоти. Ми дійсно любимо нашу землю, і ми точно її не віддамо. Уявляю, якою чудовою стане наша країна, коли ми її знову відбудуємо. Це мрія, заради якої варто дихати, працювати та чекати.