• Головна
• Суспільство

Фото: Немеш Янош/УНІАН

Війна в Україні перетворила багато українських сімей на біженців. Наша сім'я витримала в Києві нескінченні 8 днів війни, які здавались якимось жахом без кінця, але в результаті терпець урвався. У четвер я повідомила всіх своїх друзів, що у п'ятницю, 4 березня ми їдемо. Прощалися так, начебто розлучаємося назавжди.

Напевно, мої друзі дуже не хотіли, щоб я від'їжджала та відмовляли мене як могли.

«Родичі добиралися машиною до Львова 5 днів і прокляли все!».

"По дорозі немає ніде палива, і ви не зможете дозаправитися!"

"Подруга простояла на кордоні 25 годин і підхопила запалення легенів".

«На дорозі купа мародерів. Залишать голими та босими – і це в кращому разі!»

«Блокпости без знайомства не пройдеш!»

Що з цього правда, а що сильне перебільшення? Цей матеріал – для тих, хто наважився поїхати, але жахливо боїться дороги.

Планувати час не вдасться

Отже, найголовніше: дорога на захід справді дуже довга. Першого дня ми їхали 13 годин і подолали всього 430 км від Києва до Кам'янця-Подільського, куди завозили «гуманітарний вантаж» – мою двоюрідну сестру та тітку.

У другий день ми за ті самі 13 годин проїхали взагалі 370 км. Чесно кажучи, виїжджаючи о 8-й ранку з Кам'янця-Подільського, ми розраховували того ж дня якщо не пройти польський кордон, то як мінімум стати в чергу. Але 5-годинний затор у районі Тернополя зруйнував усі наші плани, тож довелося їх міняти на ходу.

І тут я хочу розповісти про дуже важливе правило, яке допомагає нам у автомобільних поїздках: у машині має бути не лише водій, а й штурман.

По-перше, як ви вже знаєте, у всій Україні покажчики доріг прибрали, а назви міст на в'їздах замаскували. Тому зорієнтуватися у просторі без навігатора практично неможливо.

По-друге, навігатор постійно висне, а на дорожніх колдобинах ще й скидає налаштування маршруту і доводиться все завантажувати заново. Якщо водій у такій нервовій дорозі ще й цим займатиметься, це йому здоров'я точно не додасть.

І, нарешті, найголовніше: швидка евакуація непередбачуваними дорогами – це не весела подорож із заздалегідь заброньованими готелями. І для того, щоб ночувати не в машині, а в комфортнішому місці, про це потрібно буде подбати прямо в дорозі. Зробити це не так уже й складно навіть у нинішніх непередбачуваних умовах.

Приблизно до 13-14 години дня вже приблизно зрозуміло, де вам доведеться заночувати. А якщо незрозуміло, перевірте з навігатором, і обіцяний вам час у дорозі сміливо множте на два. Скажімо, якщо навігатор о 13:00 стверджує, що на місце ви приїдете о 17:00, насправді в кращому випадку ви приїдете до 9 вечора. Тобто, це і буде місце вашого нічлігу, враховуючи, що о 21.00 у більшості областей починається комендантська година.

Після цього, не відриваючи одне око від навігатора, другим оком штурман починає шукати нічліг. Багато хто кидає пости у ФБ – мовляв, друзі, допоможіть із ночівлею. Так робити не потрібно хоча б для того, щоб не повідомляти всьому світові, що ви покинули своє житло і все, що нажите непосильною працею, лишилося без нагляду.

Якщо подбати про пошуки о 13.00, знайти нічліг цілком реально самостійно.

Наприклад, у Кам'янці-Подільському ми бували раніше. Я просто знайшла номер телефону готелю, в якому ми були, зателефонувала та забронювала.

Пошуки у Ковелі розпочала з нуля. Загуглила «готелі Ковеля», зателефонувала за кількома номерами і вже з четвертої спроби ми були забезпечені ночівлею.

Врахуйте, що Вooking та Аirbnb повідомляють, що місць у готелях немає, але це не так. Вдень вони ще є, а от уночі практично біля кожного готелю збирається десяток-другий машин, у яких сплять люди – все ж таки спати на трасі страшнувато.

Подорож не лише довга, а й важка

Гостинність наших західних українців, про яку я багато читала, сидячи у Києві, виявилася сильно перебільшеною. Можливо, вони й зустрічали новоприбулих із чаєм та пиріжками на львівському вокзалі 25-26 лютого, але до березня, мабуть, втомилися.

Почнемо з того, що всією дорогою на заправках закриті туалети. Самі заправки, до речі, відкриті, і навіть якщо на них немає палива, кава у будь-якому разі є. А ось туалети запечатані та приперті для надійності стільцями та стелажами з товарами. Місцеві кажуть, що не готові прибирати за таким потоком людей – хай ідуть до лісу. У прямому значенні слова.

Загалом перепрошую за ліричний відступ, але стільки людей на узбіччях без штанів я не бачила ніколи. По-перше, людям, які за одну секунду перетворилися на частину потоку біженців, уже якось не до етикету.

По-друге, коли стоїш у багатогодинній пробці (наприклад, 12 км перед Тернополем ми їхали понад 5 годин), вибору особливого немає.

До речі, жахливо дратують водії, що навіть в умовах багатогодинних заторів, в яких томляться люди похилого віку, діти, тварини, поводяться по-скотськи і намагаються об'їхати низку машин або по зустрічці, або по узбіччі. На жаль, таких дуже багато.

У Луцьку вдалося знайти лише один працюючий ресторан. Фото: автор

Ще один неприємний момент – ціни. Влітку у розпал сезону ми знімали двомісний номер у Кам'янці-Подільському за 400 грн, а зараз він коштує 800. Нам був потрібен номер на трьох, тому у крихітний номер нам впхнули третє ліжко та взяли тисячу. Якось це не дуже схоже на те, що хтось комусь співчуває.

Окрема незручність - світломаскування, якого в західних областях дотримуються дуже суворо. Якщо ви їдете в темний час доби, та ще й вперше, велика можливість взагалі не знайти готель, тому що вимкнено все - від вуличного освітлення до світла в номерах. Якби ілюстрацією до цього тексту був готель, який зустрічає гостей увечері, ви просто побачили б чорний квадрат.

І, нарешті, в дорозі є дуже мало точок, де можна поїсти, тому по можливості беріть із собою бутерброди, снеки, фрукти та термос із чаєм. Наприклад, у всьому Луцьку ми в суботу о 18.30 дивом знайшли один-єдиний ресторан, що працює – навіть Макдональдс був закритий. До речі, обслужили нас практично миттєво, бо о 19.00 ресторан зачинився.

Карти чи готівка?

Це споконвічне питання, яке хвилює всіх мандрівників, але для біженців воно особливо актуальне. І відповідь на нього дуже проста: беріть все, що є. Але в ідеалі у вас має бути і карти, і готівка.

Наприклад, у Кам'янці-Подільському я заплатила за готель готівкою – приймати картку там категорично відмовилися. В аптеці також сказали, що термінал не працює.

У єдиному працюючому ресторані Луцька були готові прийняти і те, й інше.

А в Ковелі без карти я б просто не змогла забронювати номер – адміністратор не погоджувалася залишати його за мною до вечора без передоплати.

У дорозі знадобиться як готівка, так і картка. Ніхто не знає, де що приймають. У готелі Ковеля знадобилася передплата по карті. Фото: автор

Ложка меду

Насамкінець я хочу трохи підбадьорити тих, хто все збирається в дорогу.

Так, дорога дуже важка, а в темний час доби навіть моторошна.

Але, по-перше, судячи з нашого досвіду, коронавірус залишив Україну назавжди – про нього ніхто і ніде не згадує, одягати маски не вимагають.

По-друге, мародерів на дорозі немає – принаймні їх точно не стільки, скільки про це говорять.

По-третє, попри всі чутки, паливо на дорогах є – приблизно на кожній третій-четвертій заправці. На якихось заправках у черзі стоять десятки машин, а на якихось – нікого. Ми заправилися дорогою три рази (у Києві, Кам'янці-Подільському та Луцьку) і жодного разу не стояли в черзі.

Дуже багато негативу я чула про блокпости – мовляв, і грубіянять, і затримують, і багажник весь перетрушують, і в цілому поводяться неадекватно.

Це не правда!

Єдиний мінус полягає в тому, що численні блокпости справді повністю заблокували рух у західному напрямку. Але за два дні ми проїхали десятки блокпостів, і жодного разу з нами не поводилися грубо. І представники тероборони, і поліцейські (хоча поліція і справді трохи скрупульозніше) гранично ввічливі та доброзичливі, не прискіпуються, розповідають, якою дорогою краще поїхати, і неодмінно бажають «щасливого шляху», хоча, звичайно, розуміють: це зовсім не той шлях, який можна назвати щасливим...