Не чекати завтра
Кругообіг качок у природі. Ще пів місяця тому одні двостатеві колективи активно лупцювали такі ж двостатеві групи, що загребали не на свою територію. Менш ніж пів року тому матусі пливли флагманом у флотилії каченят, а десь на початку літа селезні сумно збиралися в суто чоловічі компанії порибалити.
А сьогодні вже знову всі по парах. Злякала одну - як налякані школярі кинулися в різні боки - ні-ні, ми не разом! А через хвилину селезень на крейсерській швидкості знову рвонув за качкою.
Ще одне завдання качок: показати швидкоплинність життя. Можливо, немає сенсу відкладати щось на завтра. Чи це буде завтра?
Ще у січні хотіла зробити мемчик "Давайте вже після війни". Добре, що я не зробила.
Спіймала себе на думці, що після війни я б зі сміхом розповідала, як після того, коли шибки ледь не вилетіли від вибухової хвилі, я розлючено викруткою вщент рознесла металевий замок у коморі, яку господар квартири дуже просив не чіпати. Що там про мародерів у воєнний час?
Як через пів години викинула з комори все, що було на підлозі - ящик з-під теплого лампового монітора Samsung, вщент забитий Великою Радянською Енцькілопедією, майже по 2 кілограми кожен том, якісь вази в півлюдського зросту та інший мотлох.
Як у цьому імпровізованому бомбосховищі метр у метр - "лежить дівчина у в'язниці, а ноги в коридорі" - ховалася від звуку сирен.
Як чотири дні поспіль, вистоювала в аптеку черги по 2-3 години. Останній раз, втискаючись у ларьок, тому що сирена і бабахає. Але хто піде із черги, коли на весь район 1-2 аптеки?
Як за тиждень почали по одному відкриватися магазини та базар, хоча загроза тільки зростає. Війна війною, а товар сам себе не продасть. Навіть "Простор" працював.
Як щоразу (а я щодня ходжу в магазин – хоч якась розвага) дивлячись на з горою забиті візки – якісь пачки круп, макарон, по 10 батонів, консервація, – я відчуваю, що помру з голоду, і теж хапаю пачку вівсянки… Хоча що цієї пачки на тлі продуктових еверестів.
Так, мабуть, я не сміятимусь над цим завтра. Є сьогодення. І завжди є лише сьогодні.
І не буде жодного «після війни». Бо ця війна з нами завжди, навіть після перемоги.
Щоб не говорили психологи «мрійте, що ви робитимете потім» – я не хочу мріяти. Мене це послаблює. Я подумаю про це "потім" завтра. Якщо воно буде.
Тому що вибухи лунають дедалі ближче й голосніше.
