14 червня
Завантажити ще

Чернігівський самітник: Мені страшнувато повертатися до цивілізації

Чернігівський самітник: Мені страшнувато повертатися до цивілізації
Фото: Тетяна Романюк/facebook.com/novgord1917

У лісах на півночі Чернігівської області загубилося маленьке село Перерост. У ньому залишилися лише два мешканці - 82-річна Надія Данилівна Селюк та 67-річний Олександр Васильович Гузей. Причому Олександр Васильович має ще й квартиру в Києві. Але колишній військовий проміняв цивілізоване життя на старенький будиночок у глухому селі, причому не від безвиході чи нестачі коштів, а за велінням душі.

«КП в Україні» дізналася, чому в той час, як усі біжать з маленьких сіл у великі міста, Олександр Васильович віддав перевагу глухому селу, як проходять будні мешканця спорожнілого Перероста і чи можна залишатися сімейною людиною, живучи на самоті?

Ось моє село, ось мій рідний дім

Судячи з голосу, Олександр Гузей аж ніяк не схожий на класичного самітника і відлюдника: бадьорим голосом наш життєрадісний співрозмовник з гумором повідомив, за яких умов можливий зв'язок із цивілізацією.

- Щоб поговорити з вами, стою на колінах на ліжку, телефон підвішений на віконну раму. Тільки у такому положенні можна спілкуватися! Якщо трубку трохи ворухну - сигнал пропадає, - сміється наш співрозмовник. - Зараз холодно – сигнал добрий. Щойно теплішає і на деревах з'являються листочки – мобільного зв'язку вже немає.

Залишилось у селі дві людини: я та Надія Данилівна, яка живе на околиці села. У моєму дитинстві проживало 32 родини

У селі Перерост Олександр народився та виріс. Навколо – берези та сосни, мисливське господарство. Подорослішавши, став військовим, довелося поколесити у світі – побував у Афганістані, жив у Москві, Києві та інших містах колишнього СРСР. Остаточно влаштувався на Київщині.

Приїжджав у Перерост до рідних знаскоку, але останні 4 роки жодного разу не був у своїй квартирі. У січні цього року мама Олександра Васильовича відішла у той світ, а її син вирішив остаточно залишитися в будинку, в якому жили його дідусь з бабусею, мама, тато, сестри і він сам.

– Залишилось у селі дві людини: я та Надія Данилівна, яка живе на околиці села. У моєму дитинстві проживало 32 сім'ї, – розповідає Олександр Гузей. - Люди сюди приїжджають, але лише у грибний сезон. Раніше тут були поля. Із середини минулого століття сюди почали заселяти людей. Тут добре: навколо ліс, поруч є штучна водойма, створена для диких кабанів - їм же треба десь пити, особливо під час посухи. Рись у нас з'явилася. Думаю, прийшла із Біловезької пущі. Раніше у селі був маленький магазин. Нині він не працює. Клуб ще стоїть, тільки вікна хтось украв.

- У дитинстві ми як дивилися фільми? Збиралися на подвір'ї дідуся всім селом. Кожен приходив зі своєю табуреткою та насінням. Ставили кінокамеру, вішали на сарай простирадло - і дивилися фільми, - ностальгує пустельник.

«Двері не фарбую, рушники не перу»

Олександр (на фото ліворуч) пов'язав своє життя із військовою кар'єрою Фото: З архіву Олександра Гузея

Олександр (на фото ліворуч) пов'язав своє життя із військовою кар'єрою Фото: З архіву Олександра Гузея

У батьківському будинку Олександр намагається нічого не міняти.

- Мама просила не фарбувати двері. Вона казала: «За цю дверну ручку дідусь брався, бабуся бралася – нехай так і лишається». Тому двері я не оновлював, – продовжує Олександр. – На стінах висять старовинні портрети родичів, накриті рушничками. Я їх не перу: боюся, що полиняють. У кутах – ікони. Це обов'язково! Із сучасного – у мене комп'ютер стоїть, принтер, сканер.

Чим зайнятися у глухому селі, коли живеш зовсім один? Олександр Васильович не нудьгує. За минулі кілька років у нього склався чіткий режим дня, в якому він почувається цілком комфортно.

- Встаю о 9-10 ранку. Годую собаку. Виходжу на подвір'я, дивлюся – довкола тихо-спокійно. Потім іду на прогулянку. Броджу селом та по околицях. Повертаюся та заготовляю собі дрова – бензопила та сокира є. Роблю запаси на зиму. Ось обіцяють морози до 20 градусів, а я не хвилююся: у мене вже все є. Влітку – коса. Викошую траву, щоб було чисто та красиво, – каже Олександр Васильович. - Потім прання. Це обов'язково. Хоча із водою тут проблема. Коли їду до міста за пенсією, привожу воду з собою. Заразом беру буряк, моркву, картоплю. Ось зараз усе біля печі лежить.

А ввечері до 2-3 години ночі наш співрозмовник дивиться телевізор: є супутникова антена. Інтернет, ясна річ, тільки мобільний.

Короткі зустрічі із сім'єю

Городом Олександр Васильович не займається. До недавнього було невелике господарство - два в'єтнамські порося: одне сіре, друге - чорне. Тому головний засіб харчування – автомобіль. Раз на тиждень він вирушає за продуктами, раз на місяць – у місто за пенсією.

- Мені дзвонять і кажуть: «Дядю Саше, треба привезти воду». Відповідаю: "Я згоден!" Приїхав, привіз те, що потрібне. Натомість мені дають кульок буряків, моркви, сітку картоплі чи інших овочів, іноді гроші. Іноді заїжджають знайомі – вода, чай, кава завжди в наявності. Мій будинок як перевальна база, – сміється наш співрозмовник. - У мене великий китайський позашляховик. Ще одне замовлення – треба привезти пральну машинку. Кажу: Дорогу на Городню і назад оплачуєте? Тоді, будь ласка!» Все одно мені тут сидіти одному нудно. Іноді хтось зупиняється навпроти мого будинку і кричить: «Там тітка Таня хоче, щоб ти звозив її до Городні!» Відповідаю: "Без проблем!".

Хлопці, я живий-здоровий, все добре! Їдьте додому

На запитання, як Олександр Васильович планує зустрічати Новий рік, наш герой відповів, що все залежить від дітей. Швидше за все, вони зустрінуться із сім'єю, але не у сільському будинку, а на… трасі.

- Поки що плани на свята не обговорювали. Можливо, зустрінемося у «Рибках». Так ми називаємо трасу із Чернігова на Гомель. Я приїжджаю на заправку – там ми й бачимося з донькою, сином та дружиною. Як це проходять? Я говорю: «Рідні, я живий-здоровий, все добре! Їдьте додому», - описує самітник свої рідкісні та короткі зустрічі із сім'єю. - А сюди їм краще не їхати: дороги тут взагалі немає. Замість дороги – болото, бруд. Проїхати нею в сиру погоду може тільки трактор або всюдихід. Це мій джип бачив вогонь, воду та мідні труби, йому 13 років, на ньому живого місця нема.

«Додому повертатися боюся»

Їжу Олександр давно готує собі сам. Як правило, це суп, але ми натрапили на борщ і відразу отримали запрошення його спробувати. Виявилося, що борщ наш герой готував вдруге в житті.

Я вже від усього відвик, мене лякає обстановка на дорогах, правила дорожнього руху. Та й автомобілю потрібне обслуговування, а мій джип уже старенький

«Виходить смачно, щоправда, забув туди томатний соус покласти… – сміється Гузей. – У мене морозилка є, холодильник повністю завалений. У морозильній камері – гриби та ягоди. Дідусь із дитинства привчив: «Один день літа зиму годує». От і я влітку збираю лисички, чорницю, суницю, білі гриби... У мене про запас і сушені гриби, і мариновані.

Незважаючи на самотність, Олександр Васильович не поспішає повертатися додому до цивілізації.

- Я вже від усього відвик, мене лякає ситуація на дорогах, правила дорожнього руху. Та й авто потрібне обслуговування, а мій джип вже старенький. – зітхає Олександр Гузей. - Мені страшнувато повертатися: у нашому під'їзді в живих залишилося 4 чоловіки, я – п'ятий. А було нас 15. Коли мені про це повідомили, своїй сім'ї я сказав: Мені такі новини не повідомляйте! Я живу в селі. У мене лише собака у дворі. Навколо хати тільки ліс, і раптом такі неприємності! Вода-їжа, дрова-трава! Ось мої заняття! Тут мені  добре. Навіть тиск нормалізувався – 150 на 90. Я і таблетки не приймаю.

А поки що сім'я живе розокремлено, живе спілкування з близькими замінили телефонний зв'язок та інтернет.

- З дружиною та дітьми телефонуємо щодня. У мене є ще дві сестри, з ними теж спілкуємося, – продовжує розповідь чернігівський самітник. – Мені в селі подобається! Сюди навіть батюшки приїжджають, купують житло. Хоч тут ніхто не живе, землі вільної не лишилося: вона розподілена між родичами померлих. У нас у всіх є діти та онуки, і в майбутньому родичі, якщо захочуть, відродять село.

А поки село порожнє: хтось поїхав, хтось помер, а хтось чекає повернення зниклого родича:

- У сусіда є добрий будинок. Він мав багато покупців, але він усім відмовляв. Батько сусіда зник 20 років тому, з того часу син на нього чекає. Сказав: «Поки не знайду тата чи тато не повернеться, будинок продавати не буду!» Хоча приїжджала поліція, шукали його, але не знайшли. Інші будинки в такому стані, що страшно туди заходити.

У ТЕМУ

Фотополювання, газон та вірші

Незважаючи на те, що навколо ліс, Олександр тварин не ображає, він захоплений невинним фотополюванням.

- У селі ні крапельки не нудно! Щодня ходжу на прогулянку із собакою. Якось білочку зустріли. Походили, сфотографували. Дивимося – дикі кабани дорогу перейшли. Вранці відчиняю штори – зайчиха під вікном сидить. Коли годую собаку – на їжу злітаються горобці та синиці, а пес із ними грає, - каже самітник.

Є у нашого героя ще одне захоплення – поезія.

- Іноді комп'ютером користуюсь – складаю вірші чи пісеньки згадую. Буває, пишу-пишу та хоп – електрика пропала! Доводиться все починати спочатку. Тож зараз я вірші записую. Востаннє світла не було майже добу: сосна впала на стовп, – усміхається Гузей. -З планів – хочу виростити газон, як на стадіоні. Поки що не дуже виходить. У мене клен та яблуньки у дворі, які ще дідусь із бабусею садили. Я листя на зиму не прибираю. Виходить такий компост. Восени посіяв траву - навесні все згребу і подивлюся, що вийде.