Художник із Закарпаття: Сусіди називали алкоголіком, доки не дізналися, навіщо мені порожні пляшки
У листопаді встановили рекорд продажів
Василь Полажинець та Вероніка Вітерець з Ужгорода – пара творча. Він – художник зі скла, що працює в особливо складній техніці вітража, та музикант – співає та грає на гітарі у місцевій групі «Чаламада» (як назву вибрали популярний у Закарпатті угорський салат. – Авт.). Вона – танцівниця та керівник колективу середньовічних танців та ігор. Коли весь світ закрився на карантин, подружжя, як і інші представники схожих професій, залишилося без роботи. Під час пандемії стало не до танців та пісень, та й попит на вітражі різко впав.
Але поки що одні помічають лише перепони, інші навіть у труднощах здатні розглянути можливості. Василь та Вероніка – якраз із таких. Василь, який до цього іноді як експеримент спекав у спеціальній печі винні пляшки, зрозумів: настав час виростити з іскри інтересу нову справу. Помазавши по інтернету, зрозуміли: першими і єдиними виробниками посуду з пляшок вони не стануть, але спробувати потягатися з конкурентами можна. І вже незабаром подружжя дістало з печі першу п'ятірку незвичайних тарілочок, переплавлених із звичайних пляшок. Зробили фотосесію, розповіли про тарілки з тари у соцмережах – і справа зрушила.
- Наші друзі-журналісти запропонували зробити про нас репортаж, потім із цього тексту зробив нарізку всеукраїнський портал - і про нас дізналися більше людей, - радіє подружжя. - Пішли замовлення.
Технологія проста – піч завантажується пляшками, за годину при нагріванні вони сплющуються, виходять тарілки. Потім ще чотири-п'ять годин остигають - і вуаля, нова партія готова. За бажанням можна зробити гравірування або художній розпис.
– У листопаді ми продали рекордну для нас кількість тарілок – понад 200, – хвалиться «КП в Україні» Василь Полажинець. - До цього зазвичай йшло 100-150.
Майстерня працює за 30 км від Ужгорода – у селі Дубриничі. Тут подружжя і живе.
Друзі везуть пляшки машинами
У майбутньому планують проводити майстер-класи – щоб майстерня була живою. Впевнені - залучити тих, хто цікавиться вийде, незважаючи на те, що поїхали з міста в село.
- Закарпаття – туристичний регіон, густонаселений, але з маленькими містами. Добиратися до нас зручно навіть без машини – є електрички, автобуси, – зазначає наш співрозмовник. - Тож приїдуть і з Ужгорода, і з інших міст!
З Ужгорода Василь та Вероніка поїхали на початку карантину – надто тиснула атмосфера загального страху та паніки через пандемію коронавірусу. У селі ж начебто не чули про хворобу – тиша та спокій. Плюс – дивовижна природа. Це передгір'я Карпат. Від порогу майстерні до лісу – лише кілька кроків.
До речі, з цих лісів, а також берегів уздовж річки дружини і тягають пляшки для своїх тарілочок.
– Буває, що друзі привозять машину пляшок зі словами «ми намагалися», – сміється Василь. - Та й у нас удома пляшки періодично з'являються. Я не належу до них, як до сміття, для мене це матеріал.
Побачивши у дворі нових сусідів гори пляшок, місцеві зробили висновок: алкоголіки. У місті квартиру пропили, от і довелося з'їжджати до села.
- Якось почув, як діти, що пробігали вулицею, крикнули через паркан: «Алкоголіки!». - Згадує Василь. - Ну, посміялися... Сусіди зрозуміли, чим ми займаємось і для чого нам пляшки, тільки коли по телевізору нас побачили. Тепер жодних питань до нас немає – нас тут уже знають. Самі замовляють та купують наші тарілки. Іноді навіть пляшки приносять.
Найскладнішим у новій справі виявилося не зробити тарілку з тари і навіть не прикрасити її розписом чи гравіюванням, а розповісти про них, щоби з'явилися покупці. Тим не менш, подружжя впоралося - освоїло тонкощі ведення бізнесу в інтернеті, і незабаром замовлення посипалися навіть з далеких Австралії та США.
Побічний ефект – очищення природи від сміття
Коштує така тарілочка 200 гривень. Місячний дохід від продажу тарілок дозволяє жити, але поки не покриває всі витрати та бажання сім'ї - багато коштів йде на електроенергію, на якій працює піч, розвезення та доставка тарілок, інструмент - ті ж машинки для шліфування завжди повинні бути під рукою. Сама піч коштує від тисячі доларів за найпростішу та найменшу.
- Мільйонів поки що не заробили, але прагнемо цього, - не сумує Василь Полажинець. - П'ять тарілок – стільки можна завантажити в піч за раз, у нас виходить за шість годин. Потім ще робота з розписом чи гравіруванням.
Іноді трапляється шлюб - у скла буває різна температура плавлення та остигання. Може або не сплавитись між собою, або потім розтріскатися або деформуватися. Такі тарілочки б'ються так само легко, як і пляшки.
Окрім посуду, Василь робить із пляшок світильники, святкові символи, наприклад до Великодня скляні писанки, а зараз – ялинкові іграшки. У планах - випускати скляний годинник.
- Мені це цікаво, планую вчитися та розвиватися у цьому напрямі, - зазначає художник та музикант.
Виробництво має ще один приємний ефект – потроху закарпатські ліси в окрузі, гори та береги річок очищаються від сміття – регулярно Вероніка та Василь вирушають на місцевість у пошуках нового матеріалу для переплавки. Пляшки вирушають у піч, а решта сміття знаходить своє місце на смітниках.
