У Музеї українського весілля на Полтавщині можна вийти заміж у стилі XVII ст.
Пам'ятаєте гоголівські «Вечори на хуторі поблизу Диканьки»? А зараз поблизу Диканьки – Музей українського весілля – іншого такого у нашій країні немає. Він з'явився у селі Великі Будища Диканського району у 2008 році – і це навіть не просто музей, а місце, де можна почути обрядові пісні, де готують популярні старовинні українські страви та відтворюють традиції українського весілля XVII століття.
Докладніше про це цікаве місце, а також про те, як створювалися сім'ї кілька століть тому, про роль матріархату в житті наших предків та про те, чому нареченій не можна було відмовити, «КП в Україні» розповіла засновниця музею Оксана Трипільська.
«Нам просто було ніде співати»
Ідея створити такий заклад прийшла Оксані Трипільській понад 10 років тому.
– За нашого Будинку культури працював ансамбль «Берегиня». Учасниці знали безліч українських народних пісень, включаючи пісні весільного обряду, але, на жаль, ніде не могли їх виконати. Куди б ми не прийшли, нам казали: "Не формат"! Так і виникла ідея створити український народний музей весілля. І ми його називаємо живим, адже тут лунають пісні. А до кожної з них ми шукали експонати, – розповідає наша співрозмовниця.
Протягом п'яти років мешканці села приносили до музею старовинні предмети одягу та посуду, який знаходили у своїх будинках. Завдяки односельцям співробітники музею зуміли відтворити побут української родини 100-річної давнини. Спочатку зустрічі з гостями музею нагадували уроки «народознавства», але згодом відвідувачів ставало дедалі більше. У результаті музей став офіційним.
У музеї також можна побачити предмети побуту наших предків - старовинний посуд, скриню з посагом та інші експонати з яскравим національним колоритом.
– Кожен експонат пов'язаний із весільним обрядом. Ми продовжуємо збирати речі та іноді знаходимо дуже несподівані екземпляри, – розповідає Оксана.
Але ж живий музей не лише тому, що тут звучать пісні. На відміну від інших музеїв, місцеві експонати – ті ж весільні вбрання та головні убори – можна не лише доторкнутися, а й приміряти. Більше того, вже з'явилася місцева легенда: мовляв, дівчата, які одягали одну із музейних суконь, благополучно виходили заміж.
- У нас є як українське весільне вбрання, так і зразки сучасних суконь для одруження. У 2008 році наш музей відкривала одна з наречених. Пізніше вона подарувала сукню 1949 року, в якій виходила заміж. Після цього до нас почали приходити люди та залишати одяг. Тож у нас з'явилася власна національна весільна колекція.
Окрім предметів одягу у музеї є рушники. Найраритетніший рушник був зітканий у 1917 році. Співробітники музею навіть відзначали його сторіччя.
- Один із найбільш старовинних експонатів – зроблений вручну горщик, який приніс нам один із місцевих мешканців. Біля нашого села багато курганів, і, на думку фахівців, які до нас приїжджали, його могли виготовити ще за часів трипільської культури. Якщо у нас колись з'являться гроші, ми віддамо його на експертизу та дізнаємось, скільки років нашому експонату насправді, – розповідає наша співрозмовниця.
Весілля в українському стилі за 450 гривень
А ще, за словами Оксани Трипільської, до них почали приходити наречені, щоб відсвяткувати неофіційну частину весільного обряду в українському стилі чи річницю спільного життя у шлюбі. Гості музею можуть не лише почути народні пісні, які виконували на весіллях наші прабатьки, а й заспівати їх.
– Офіційно шлюб укладають у законних місцях, а неофіційну частину свята вважають за краще святкувати у нас, у народному стилі, щоб підтвердити обряд, – розповідає наша співрозмовниця. – Особливо люди цікавляться обрядом розрізання короваю. Раніше за допомогою короваю об'єднували долі молодих. Нас запрошують на весільні урочистості, щоб ми пов'язали долі молодят за всіма правилами.
За допомогою антуражу, обрядових пісень та частування співробітники музею відтворюють весільні традиції XVII століття:
– Наші відвідувачі самі стають учасниками весільного дійства. Ми співаємо обрядові пісні та підказуємо, що треба робити. Багато хто каже: уявляєте, а я десь знав, як треба. Нічого дивного! Все це закладено у нашій генетичній пам'яті, - переконана Оксана. - Одна година весільного обряду з піснями та частуваннями коштуватиме 450 гривень за годину. Відвідувачів ми пригощаємо "шишками" - це здобні булочки, які роблять на весілля. Можемо виготовити весільний коровай. Найчастіше пропонуємо те, що готували наші пращури: капустняк, галушки, крупці, пироги. Такою їжею годували гостей 100 років тому.
До речі, люди приходять сюди не лише розважатися. Це ще й стимулює їх дізнатися більше про свій край і про свою сім'ю.
- Ми дбаємо про те, щоб люди не просто добре відпочили, але більше дізналися про історію свого краю. Після відвідування музею багато хто замовляє родоводи: у людей з'являється бажання дізнатися про своїх предків якнайбільше, - каже Оксана.
Дівчина сама сватала хлопця, який сподобався.
– Перша згадка про нашу козацьку місцевість з'явилася у XVII столітті. На той час до нас приїжджав французький інженер Гійом Левасер де Боплан. Він описав цікавий обряд: дівчина могла самостійно свататися за парубка. У цей час існували елементи матріархату: значна роль у весільному обряді належала жінці, – розповідає співрозмовниця.
Звичайно, не кожна дівчина сваталася до хлопця, який їй сподобався, але такі випадки бували: жінка мала на це право. Наречена могла прийти в дім до матері нареченого і сказати: хочу взяти вашого сина за чоловіка. У більшості випадків сім'я молодої людини погоджувалася на шлюб, тому що відмовити дівчині, що сваталася, вважалося гріхом.
- Ми всі знаємо, що як відмову потенційному нареченому виносили «гарбуз». Випадки, коли таким чином могли відмовити дівчині, не зафіксовано, – запевняє Оксана. – Традиція «давати гарбуза» пішла від Григорія Квітки-Основ'яненка. У його творах описані подібні ситуації, які, своєю чергою, і породили цю традицію. До речі, дівчина могла не лише свататися до нареченого. Коцюбинський має твір, в якому описано цікавий випадок: якщо хлопець знечестив дівчину, вона мала право прийти до його будинку, залізти на піч і сидіти там доти, доки він не візьме її за дружину.
Не хочеш одружитися? Заплати штраф!
Незважаючи на значну роль жінки у шлюбних традиціях XVII століття, відмовити могли і потенційній нареченій. Однак такого сценарію намагалися уникати, побоюючись санкцій.
- Вважалося, що відмова юнака відіб'ється на всій його родині і діятиме як прокляття. Більше того, дівчина мала право поскаржитися в церкві батюшці на такого хлопця, а священик міг накласти покуту на всю його родину. Згодом така сім'я мала виплачувати штраф.
Оксана згадує, що наречена, що сваталася, могла жити в сім'ї майбутнього чоловіка не день і не два. І якщо батьки хлопця бачили, що вона гарна господиня, то погоджувалися на шлюб та посилали сватів.
- Навіть зараз, коли молодик приходить свататися до дівчини, вирішальне слово залишається за нею. Від дівчини залежить, чи винесе вона «гарбуз» або подасть «хустку». Згадаймо «Наталку-Полтавку» Котляревського. Мама не змушувала свою доньку вийти заміж, а лише просила: воля дівчини мала велике значення, - розповідає Оксана Трипільська.
А ще наша співрозмовниця запевняє, що сімейне життя молодих, які відсвяткували своє весілля у музеї, складається добре.
- Пара, яка одружилася у нас першою, разом уже 12 років. У них росте син. З більшістю таких сімей ми підтримуємо добрі стосунки. Відтворення весільних традицій - адже це не просто красивий старовинний обряд, а кодування майбутньої долі. Ми віримо, що слово є матеріальним. А тут молодята чують стільки добрих побажань! Все це дуже важливе.
Зараз музей знаходиться в місцевому Будинку культури, але Оксана має мрію - побудувати садибу з гарним двором і повністю відтворити побут української сім'ї минулих століть.
КОНКРЕТНО
Де: Полтавська область, Диканський район, село Великі Будища, вулиця Юрія Кононенка, 33.
Ціна на відвідування музею цілком прийнятна - 7 гривень для дітей і 10 гривень для дорослих.
