Чотири роки маріупольського пекла: історії тих, хто вирвався з блокади
Чотири роки тому почалася евакуація мирних жителів із Маріуполя. Місто опинилося в облозі, і далеко не всім вдалося вирватися з нього - спорожнілого, що обстрілюється з усіх боків росіянами, що вмирає. У четверту річницю початку персонального маріупольського пекла його колишні жителі згадують, як змогли пережити найстрашніші години та дні свого життя. Спогадами вони поділилися з Коротко про.
Поховали людей похилого віку на дитячому майданчику
Початок весни 2022 року не приніс радості маріупольцям. Збулися найгірші їхні припущення – росіяни вирішили захопити місто, не шкодуючи сил. Надто ласий шматок: гарна житлова забудова та інфраструктура, заводи-гіганти, морський порт, залізничний вокзал. Щоправда, загарбники не очікували, що місто люто чинитиме опір, тому вирішили знищити все, до чого дотягнуться.
- Два з половиною тижні ми жили на своєму сходовому майданчику - від бомбардування у нас у квартирі обвалилася частина стіни. Все, що змогли, стягнули на сходи, там було не так холодно, як у квартирі. Як і багато маріупольців, готували їжу у дворі на багатті, на дитячому майданчику поховали двох померлих людей похилого віку з нашого під'їзду. З іншого кінця міста до нас дивом дісталися друзі машиною. Ми сиділи у дворі, і коли вони приїхали, щоб забрати нас і вивезти – ми просто встали та пішли до їхньої машини. Забирати нам не було чого, документи і трошки грошей завжди були при нас у сумці-бананці. Ні змінної білизни, нічого не взяли. Ми просто хотіли кудись поїхати звідси, - згадує маріупольчанка Світлана Євдокименко, яка жила на бульварі Богдана Хмельницького. – Дісталися до Бердянська, потім поїхали до Івано-Франківська, потім – до Польщі.
Світлана згадує, що їхня машина рухалася у величезній колоні таких самих людей, які змушені їхати куди очі дивляться. Жодних гарантій безпеки, жодних автозаправок по дорозі, кафе-закусочних і мотелів - лише обстріли і численні російські блокпости.
Металургійні комбінати міста – ласа ціль для ворога, у перші дні облоги їх навіть не обстрілювали. Фото: Stringer/Anadolu Agency via Getty Images
Будь що буде
15 березня з Маріуполя виїхали близько 2000 автомобілів у бік Запоріжжя. Доїхали не всі: хтось загинув, наїхавши на міну чи потрапивши під обстріл. Обіцяні Росією «гуманітарні коридори» існували лише в уяві загарбників, всі дороги прострілювалися.
- На початку березня ми кілька разів щоранку ходили до драмтеатру – казали, що «сьогодні точно буде евакуація». Але евакуації постійно переносили чи відкладали, бо було неможливо виїхати з міста автобусами, одразу починали стріляти росіяни чи вилітав літак бомбити, - розповіла Коротко про ще одну ексмаріупольчанка Людмила Лисак, яка знайшла притулок у Вінницькій області. – З нашого будинку на вулиці Нахімова кілька людей виходили з міста пішки, навмання, просто зі словами «будь що буде». Це була така безнадія, що хотілося вити від розпачу! Нам вдалося виїхати 19 березня в нашій машині, яка була пошкоджена осколками від скла (стояла у дворі) після обстрілу, але їхати могла, хоча її шибки вилетіли всі. Все що змогли – заклеїли скотчем та пакетами, помолилися та поїхали. Як доїхали до Запоріжжя, я вже не пам'ятаю, відчуття, що я була непритомна, хоча їхали два дні…
У місті з'явилися десятки стихійних цвинтарів. Кількість жертв невідома і сьогодні. Фото: Stringer/Anadolu Agency via Getty Images
«А чого такі невеселі?»
Досі багато маріупольців, особливо жінок, не можуть забути липкого, огидного почуття, яке вони відчували на тих самих російських блокпостах. Незважаючи ні на вік, ні на стан здоров'я, російські солдати роздягали їх і обшукували.
- Нас обшукували 12 (!) разів, на кожному блокпосту, кожні п'ять кілометрів, доки ми їхали до Запоріжжя. Перевіряли паспорти, копалися у сумках – і все це під знущальне «А чому не їдете до Криму?», «А чого такі невеселі?» Ось що можна було б відповісти на таке? Ми розуміли, що будь-яке слово чи косий погляд буде трактовано як непокора, і ми вже цією дорогою нікуди не поїдемо. А ще вздовж доріг стояли автомобілі, що згоріли, зі слідами розстрілів з автоматів – справді, чого це ми такі невеселі? Нас вигнали з дому, розділи на холоді, ставлять тупі питання – чому ж не повеселитися? – розповідає Катерина Рибкіна, якій у 2022 році було 18 років, і вона залишала місто одна – батьки чекали на неї у Запоріжжі. Можна тільки уявити, що відчувала молода дівчина у ці хвилини!
- Моя подруга, їй 20 років було, пішки йшла з Маріуполя до Мелекіно, це курортне селище на березі Азовського моря, за кілька кілометрів. З десятків машин, що проїжджали, тільки одна підібрала її, їхали там пенсіонери, привезли до Бердянська. Слава богу, мала банківську карту, я підняла всіх друзів і знайомих, ми потроху накидали їй на квиток до Львова. І на щастя, вона пам'ятала мобільні номери своїх батьків, змогла купити б/ушний телефон, зателефонувати та сказати, що жива, – продовжує Катерина.
Ночівлі просто неба в машинах під звуки недалеких боїв маріупольці згадують досі.
Люди, що вирвалися, залишилися взагалі без нічого, просто раділи життю. Фото Кріса Макграта/Getty Images
Спільне лихо
«Маріуполь нам ще болить, але вже з кожним роком все менше, – відверто каже колишня мешканка міста Марина Єрьоменко. – Я і чоловік – двічі переселенці. Спочатку 2014 року ми втратили Донецьк, і 8 років нам "болів" саме Донецьк, за який ми в Маріуполі страшно переживали. А з 2022 року – Маріуполь, але це вже інший біль, він уже приглушений і віддалений. Ті ж, хто не мав свого «Донецька», досі переживають втрату Маріуполя досить гостро. Ми не можемо їм сказати, мовляв, «час лікує» чи «а ось у нас було ще гірше» – язик не повертається щось порівнювати.
Маріупольці розлетілися по всій Україні та по всьому світу. Сполучною ланкою для них можна назвати благодійний фонд «ЯМаріуполь», який досі допомагає ексмаріупольцям, зокрема ліками та лікарською допомогою. В Ужгороді продовжує роботу Донецький обласний драматичний театр, що туди переїхав: учасники трупи, яким вдалося залишити Маріуполь, відновили діяльність театру і успішно гастролюють, у тому числі і за кордоном.
Є кілька волонтерських організацій, але вони не зосереджені на проблемах тільки маріупольців, адже за чотири роки повномасштабного вторгнення допомоги потребують і херсонці, і харків'яни, і жителі інших регіонів України, що пережили на собі всі жахи війни, яка стала спільним лихом.
До речі
Як повідомляло торік видання 0629.com.ua, кілька громадських організацій Маріуполя по всьому світу об'єдналися у рух «Штаб солідарності «MRPL шлях додому». Активісти переживають, що держава про них забула, і просять офіційно визнати статус «Мешканець блокадного Маріуполя» як окремої категорії серед постраждалих від війни та внутрішньо переміщених осіб. При цьому учасники об'єднання стверджують, що не змагаються з жителями інших міст і громад у масштабі трагедії, що спіткала всіх.
