13 червня
Завантажити ще

Анна, що прожила 65 днів на «Азовсталі»: Воду треба було кип'ятити на свічці

Анна, що прожила 65 днів на «Азовсталі»: Воду треба було кип'ятити на свічці
Фото: tsn.ua

Ганні 24 роки. Вона 65 днів жила в бункері на "Азовсталі" у Маріуполі, ховаючись там із сином Святославом, якому на той момент було 3,5 місяці. Поруч із ними, як захисник України у складі «Азова», був чоловік Ганни. На даний момент він перебуває в полоні в окупантів, розповіли на «1+1».

- Зараз ми як в іншій реальності, і ті події, які ми пережили, нібито не про нас. Це таке відчуття, ніби ми читали книгу, були героями якогось фільму, але тепер потроху повертаємось до того життя, яке було раніше, але, на жаль, без багатьох наших друзів, знайомих, без нашого дому і також без нашого батька, тому що саме зараз він не з нами, він перебуває у полоні. Але ми дуже його чекаємо, – зауважила Ганна.

Вона зізналася, що не евакуювалася з Маріуполя у перші ж дні, бо вважала, що війна не буде затяжною. Було уявлення, що це буде «локальний конфлікт», як у 2014 році, який можна буде перечекати за тиждень у бомбосховищах

У бомбосховищі разом із Анею було 75 людей, серед них 17 дітей. Часто бувало, що з їжі був лише «суп» з макаронів і води.

- Одного разу нам пощастило – ми знайшли пачку панірувальних сухарів, і цими сухарями ми змогли розводити цей суп та робити його калорійнішим. Ми на заводі знайшли пакетик манки і теж варили суп, – згадує дівчина.

З її слів, воду треба було кип'ятити на свічці. Аня брала металевий кухоль і в ньому кип'ятила воду. Дітям давали трохи хліба, бо їм важко було тримати себе в руках.

- Дитина трохи їла цього хліба, а частину залишала на потім. Це дуже прикро, що у XXI столітті дитина повинна замислюватися над тим, чи з'їсти цей хліб зараз, чи залишити частину, щоб з'їсти потім, - зазначила Ганна.

Вона згадала, що син на обстріл спочатку реагував дуже болісно - гучні звуки його дуже лякали, проте згодом звик до постійних вибухів і навіть спав під них.

- А коли була ударна хвиля, коли наш бункер гойдався як на хвилях, я навіть можу сказати, що він засинав. Ліхтарик у бункері був його улюбленою іграшкою. Навіть зараз, коли він плаче, я даю йому ліхтарик, і він заспокоюється, - розповіла молода мама.

Вона додала, що весь цей час вела щоденник війни. І там є сторінка, яку досі не може перечитати – це день, коли чоловік вирішив приєднатись до "Азову".

Аня із сином. Фото: кадр з відео

Аня із сином. Фото: кадр з відео

Аня додала, що зараз чоловік перебуває разом із іншими військовими у полоні. Вже більше тижня від нього немає жодної звістки.

- Він був важко поранений, і зараз він може пересуватися лише на милицях. Має серйозне поранення ноги, і я не знаю, чи вдасться нам її зберегти. Але сподіваюся, що ми знайдемо хороших лікарів, і він у майбутньому ще показуватиме Святославу, як кататися на велосипеді, - сподівається дівчина.

Аня розповіла, що за час знаходження у бомбосховищі було кілька спроб евакуювати людей. Одна з них – 23 квітня – мало не закінчилася трагічно.

- Вранці прийшли українські військові і сказали, що ми евакуюватимемося, але почався обстріл. Росіяни з дрону побачили наше бомбосховище і почали його прицільно обстрілювати. Внаслідок цього обстрілу 4 наших військових було поранено. Ми зрозуміли, що нам треба перебувати в бомбосховищі, і ми спустилися туди разом із військовими. Росіяни обрали таку тактику – обстрілювати прицільним вогнем усіх, хто пересувався біля нашого бомбосховища. Ні військові, ні цивільні не могли вийти, - згадує девушка.

Того дня дрон курсував над бомбосховищем 12 годин. А о 10 годині вечора на людей кинули величезну протибункерну бомбу, через яку весь 5-поверховий будинок склався як картковий будиночок, і два евакуаційні виходи були заблоковані. Людей присипало та вранці їх відкопувала група військових.

Під час другої спроби евакуюватися людей повезли до селища Безіменне. Жінок завели до першого намету, де роздягнули догола.

– Почали обшук, оглядали всі частини тіла. Огляд проводився у рукавичках, але ці рукавички ніхто не змінював. Одними рукавичками вони дивилися  всіх жінок. Моя ситуація була важка, тому що я дружина військового, тим паче "азовця", - згадала Ганна.

Побачивши паспорт дівчини, вони приставили до неї чоловіка із ФСБ, який почав вести допит, де чоловік. Врятувало Аню знання французької мови – до неї підійшов представник Червоного Хреста, і вони почали говорити. Росіяни, побачивши, що дівчина знає французьку, попросили передати «Що ми тебе тут не їмо».

Вже в Запоріжжі Аня дізналася від товаришів по службі чоловіка, що його подавали як 200-го, як загиблого -  майже добу він пролежав на бетоні після того, як був поранений, бо вони думали, що він загинув. А потім його забрали та доправили до шпиталю.