Розминутися з сім'єю страшніше за смерть: маріупольчанка 20 днів прожила у підвалі з уламком у тілі
«Синку, не бійся, це машина їде. Все добре, це не війна…» – заспокоює Настя трирічного Максимка. Місяць тому вони дивом покинули спустошений, випалений Маріуполь і наразі знайшли прихисток у Тернополі.
Окрім страшних спогадів про дні та ночі, проведені під вибухами, Настя зберегла уламок снаряда, який 21 день проносила у своєму тілі.
Не встигла поховати брата
- Я народилася у Маріуполі, тут зустрілася із Сергієм, тут народився наш син. Ми чули, що може бути війна, але не хотіли у це вірити, – каже Настя.
Кінець лютого став для них важким подвійно – 27-го числа від хвороби помер брат, якого сім'я навіть не змогла поховати. За місто вже точилися бої, на похорон не було кому видавати документи.
- У середині березня, коли обстріли трохи стихнули, чоловік із сестрою ходили до лікарні, але там сказали, що жодних довідок не буде, нікого не можна впізнати, трупів так багато, що вони лежать просто купою.
Тільки коли вирвалися з Маріуполя, довідалися, що брата поховали у спільній могилі.
Що таке «війна прийшла у дім», родина Макєєвих наочно зрозуміла 4 березня.
- Цього дня розпочався сильний обстріл нашого мікрорайону. Чи то з «Градів», чи то з мінометів - я не можу точно сказати. На день раніше снаряд прилетів у дах сусіднього будинку, у нас був сильний "хлопок". Але все одно здавалося, що у квартирі на першому поверсі досить безпечно, і ми не спустилися до підвалу – облаштувалися у коридорі. Якби спустилися, всі були б живі.
До війни: впевнені та щасливі. Фото: сімейний архів
Снаряд вибухнув навпроти квартири
Цього вечора у квартирі Макєєвих перебували вісім людей – шість дорослих та двоє дітей. Прийшла сестра з 8-річним племінником, приїхала тітка із двоюрідним братом Насті, щоб підтримати її маму після смерті сина.
- Ми сиділи у темряві, в коридорі горіла тільки свічка. І раптом яскраві спалахи, гуркіт. Два снаряди влучили у будинок на 7-му та 9-му поверхах, ще один розірвався, влучивши у дерево навпроти нашої квартири. Усі уламки полетіли у вікна, рикошетили від стін. Ми з дітьми сиділи, накрившись ковдрами. Бризки гарячого металу вклеїлися у тканину.
Настя каже, що вибухом усіх контузило, кілька секунд вона нічого не чула окрім сильного дзвону у вухах. Водночас відчула сильне печіння у сідниці.
- Навіть здалося, що зараз зламається хребет. Коли трохи прийшла до тями, побачила, як двоюрідний брат хилиться зі стільця. Вони з його мамою та моїм чоловіком були в іншій частині коридору. Першим схаменувся мій Сергій - перевів усіх у кімнату з іншого боку будинку, накрив матрацом.
Потім допоміг тітці перетягнути брата на диван. Уламок потрапив йому в скроню і перебив вену.
Незважаючи на обстріли, що тривали, Сергій вийшов з дому, щоб подивитися, чи відкритий підвал. І скомандував усім тікати туди. Настя схопила сина й побігла.
Усю ніч спливав кров'ю і помер під ранок
- Так, побігла з раною в нозі, - відповідає вона на запитання. – Це шоковий стан. Пізніше я говорила з людьми, які потрапили під обстріл. Так от у них було те саме. Одна жінка, яка отримала наскрізне поранення в ключицю, навіть не зрозуміла, що сталося.
У квартирі залишилася тільки тітка, яка все намагалася затиснути рану сина.
- Вона кричала у вікно: "Допоможіть!" Але не було кому допомогти. Не було зв'язку, не було лікарів, не було нічого, - продовжує Настя. - Трохи пізніше тітка теж спустилася до нас у підвал. Чоловік запропонував відвезти брата до лікарні машиною. Але це смертельний ризик: включити ліхтарик чи фари у комендантську годину означало одразу стати мішенню з того чи з нашого боку. Тітка відмовилася наражати на небезпеку Сергію.
34-річний чоловік спливав кров'ю всю ніч і помер під ранок. Його поховали під вікнами будинку через 11 днів, коли трохи відтанула скута березневими морозами земля і дещо стихли обстріли.
Маріуполь - біля будинку Насті. Фото: сімейний архів
Готували на багаттях, кип'ятили дощову воду
Зранку 5 березня машину Макєєвих взяли українські військові. Що трапилося з ними, Настя не знає. Через кілька днів автомобіль знайшли у кількох кварталах – він був розбитий снарядом. Але бійці ЗСУ виконали свою обіцянку – привезли лікаря з єдиної лікарні, яка працює у місті.
- Лікар сказав, що не може на місці визначити, чи є у тілі уламок. Наполягав, щоб їхала до клініки. Але я відмовилась. Страшенно боялася розминутися зі своєю родиною. Це було набагато страшніше, ніж вмирати. У мене була велика рана, але, на щастя, не зачепило артерію.
Перев'язувала, обкладалася бинтами, користувалася тим, що було у домашній аптечці.
Підвал став другим будинком для всієї родини та для багатьох мешканців багатоповерхівки. Сюди притягли матраци, подушки, ковдри, посуд. Готували у дворі на багаттях.
- У перші ж дні нашу квартиру хтось зламав, виніс усю їжу та воду. Чоловікові випадково вдалося відбити в одного з мародерів 20-літрову баклажку, але вона швидко закінчилася. Збирали, кип'ятили та пили дощову воду, розтоплювали сніг, злили всю рідину із системи опалення у своєму будинку, а потім у сусідньому дитячому садку. Чоловіки під обстрілами ходили за їжею на склади, які раніше вже розкрили військові, - згадує Настя. - Були дні, коли навіть не можна було вийти надвір, щоб розпалити багаття. А було так, що стоїш, готуєш, а навколо пах-пах-пах – це від наших. А потім як бабахне поруч – це від них. І всі бігцем у підвал.
Авіаудари - це просто пекло
- Найстрашніше – це авіаудари. Це просто пекло! За 3000 метрів від нашого будинку авіабомба вибила цілий під'їзд – від 1-го до 10-го поверху. Людей засипало у підвалі. Хтось вибрався, а ті, що були під під'їздом, залишилися. Про це розповіла бабуся, якій вдалося врятуватися. Потім вона ховалась у підвалі будинку, що горів. Згодом прийшла сюди. Я дуже боялася, що і нам доведеться ось так поневірятися по підвалах. Теж було відчуття при авіаударах, що будинок ось-ось звалиться.
Жити без усього, що дала людству цивілізація, це величезне випробування. Без електроенергії, без проточної води, без телефонного зв'язку. Комуна з підвалу економила навіть свічки, майструючи лампадки на олії. Знятими з автомобілів акумуляторами намагалися заряджати мобільні телефони, сподіваючись, що проскочить зв'язок.
– У нашому будинку інтернет іноді ловив на 8-му поверсі. Я маю сестру за кордоном, яка нічого про нас не знала більше 20 днів. Сергій послав їй повідомлення з розрахунком, що колись воно дійде.
Так прийшов порятунок.
Той самий уламок, який лікарі витягли у Запоріжжі. Фото: сімейний архів
"Мамо, у мене немає гармати, щоб стріляти у війну!"
З-за кордону сестра знайшла людей, які погодилися вивезти велику родину Макеєвих із Маріуполя.
- Не поїхала лише тітка. Вона залишилася, щоб знайти свою доньку та перепоховати сина, – каже Настя. – Усіх інших волонтери вивезли спочатку до реабілітаційного центру, де збиралися біженці, а потім - до Запоріжжя. Через два десятки російських блокпостів, де чоловіка щоразу роздягали до трусів, перевіряючи, чи немає нацистських наколок. Ми їхали в іржавому «бусі», який заводився зі «штурхана», без вікон та без крісел. Сиділи на сумках. Я віддала синочка сестрі на руки, бо не могла його втримати. Дуже німіла здорова нога, на яку припадало навантаження, а в пораненій щось різало зсередини.
У Запоріжжі добрі знайомі віддали Макєєвим цілу квартиру. Наступного дня Сергій відвіз Настю до лікарні, де лікарі вийняли з стегна цей проклятий уламок.
– Ми провели місяць у Запоріжжі. Завдяки гуманітарній допомозі мали все потрібне. Тут наша сім'я розділилася. Рідні поїхали до сестри за кордон, а ми з чоловіком та сином - до Тернополя: теж до наших родичів. Коли ми жили у Запоріжжі, у завод прилетіло дві ракети. Сильні вибухи пролунали о сьомій ранку. Я прокинулася, а дитина плаче: «Мамо, я не маю гармати, щоб стріляти у війну!» І я теж розплакалася.
Наразі Настя ніжно та терпляче пояснює синові, що тепер не треба боятися гучних звуків – це не бомби і не літаки. Але в Тернополі теж оголошують повітряні тривоги.
