Array ( [0] => 2829 [1] => 2836 [2] => 2850 [3] => 2860 [4] => 2871 [5] => 2883 [6] => 2890 [7] => 2898 [8] => 2921 ) 1
0
Завантажити ще

Врятовані з Бучі: Ми пробиралися містом, переступаючи через трупи

Врятовані з Бучі: Ми пробиралися містом, переступаючи через трупи
Фото: REUTERS/Владислав Мусієнко

Уесь світ жахнувся звірств рашистів: знімки мертвих людей зі зв'язаними руками, слідами тортур, братські могили... Буча, Ірпінь, Гостомель… «КП" в Україні» поспілкувалася з кількома жителями цих міст.

Олена: «Чуєш літак над будинком і думаєш – на нас впаде чи ні?»

Жителька Бучі Олена (ім'я своє вона попросила змінити) розраховувала, що якимось дивом війна промине їхнє тихе столичне передмістя. Проте все сталося з точністю навпаки.

Наш будинок знаходиться на вулиці Вокзальній, за залізничним переїздом. Саме тут, за нашим парканом, стояла техніка орків 27 лютого, коли розпочався перший страшний бій. Рашистські тварюки ховалися між приватними будинками, а потім наші витіснили їх звідти далі вулицею до школи. Там їхню колону і розбили, – згадує Олена.

 

Від початку війни і до 7 березня Олена з сім'єю ховалися у холодному льосі, вибираючись із нього, аби приготувати на вогнищі обід.

– Було дуже страшно: вибухи поруч, танки, «Гради»… Ми сиділи з донечкою та молилися. Найбільше боялися російської авіації - винищувачі щоранку дуже низько пролітали над будинками та скидали бомби. Сидиш, чуєш звук над будинком і думаєш – на нас впаде чи ні? – розповідає наша співрозмовниця.

7 березня Олена з донькою наважилися пробиратися до сусіднього Ірпіня до батьків, хоча мобільного зв'язку на той час уже не було. Йшли на свій страх і ризик, сподіваючись на краще.

- Пішли городами, повз школу №3, але на вулиці Олекси Тихого нарвались на ворожий танк. Навколо лежали трупи цивільних, багато трупів. Ми злякалися і почали голосно кричати, щоб в нас не стріляли. Російські солдати вийшли, спрямували на нас автомати. Солдати злі, грубі, але махнули рукою та пропустили, – каже Олена. – Напевно, Господь нас урятував. Далі теж бачили дуже багато трупів, усі цивільні, все напроти того танка. Ми оминали, переступали через тіла.

Матері з донькою вдалося вийти до мосту, до нашого блокпосту. Там стало спокійніше, Ірпенем у той момент уже було йти не так страшно. Йшли дорогою, а коли чули кулеметні черги, повертали в інший бік. Коли чули якийсь гул - знову повертали… Так і дійшли.

10 березня Вікторія разом із батьками та донькою покинула й Ірпінь. Допоміг вибратися місцевий мешканець Володимир.

- Спасибі Володі, це наш янгол-охоронець. Чужа людина, ми ніколи її раніше не бачили, на «Жигулях» вивіз нас усіх до мосту на село Романівка, а там наші волонтери та ЗСУ допомогли перебратися через переправу під зруйнованим мостом та вивезли нас до Києва. Велике спасибі всім, хто допоміг вибратися з цього пекла, - закінчила свою розповідь Олена.

Ірина: «Кілька разів розстріляли цвинтар»

Друга наша співрозмовниця, Ірина, - теж з Бучі. Евакуюватись із міста їм вдалося лише 11 березня «зеленим коридором». Але до того сім'ї довелося пройти через пекло та постійний страх за своє життя.

З вікна свого будинку я бачила, як до міста на позиції виїжджали танки з буквою «Z» на броні й хаотично вели вогонь по домівках мирних жителів. Навіть кілька разів навіщось обстріляли цвинтар. Так тривало з першого до десятого березня, – згадує Ірина.

 

Від обстрілу будинки горіли, але ніхто їх не гасив.

- Як мені розповідали інші жителі Бучі, місто контролювали по квадратах: десь стояли росіяни, десь - кадирівці, десь - буряти. І поводилися вони по-різному по відношенню до мирних жителів. Десь могли пропустити біженців, а десь і ні, – каже дівчина.

Під «пропустити» наша співрозмовниця має на увазі дозвіл на перехід на іншу вулицю до рідних чи знайомих.

- Здебільшого я з дитиною перебувала у підвалі та у квартирі. За водою виходила до сусіднього житлового комплексу, поки її ще могли качати генератором, - продовжує Ірина. - За цих походів було важливо не натрапити на колону ворожих танків.

Ірина з донькою змогла евакуюватися 11 березня «зеленим коридором» автобусами від міськради. У маршрутку набилося, мабуть, вісімдесят осіб – жінок і дітей. Дорогою Ірина бачила всі жахи війни.

- Уздовж дороги стояли легкові машини: усі розстріляні чергами. Чи були в них люди – не знаю. Але понівечених машин стояло дуже багато, одні лежали у кюветі, інші кренилися на узбіччі, – згадує дівчина.

Катерина Українцева: «Розстріляли сина загиблого АТОшника»

Про цілеспрямовані розстріли цивільних у Бучі розповіла виданню Meduza Катерина Українцева, депутат Бучанської міської ради, яка вижила

У будинках вони (рашисти) зривали всі двері, у приватних секторах проводили обшуки, шукали АТОшників. Хтось злив базу ветеранів АТО та їхніх сімей. Я сама входжу до спільноти родичів загиблих, у мене у 2014 році загинув брат, – розповідала Катерина Українцева.

 

У Бучі знайшлися такі, хто добровільно показував, де шукати військових та їхні сім'ї, а також проукраїнських патріотів.

«У нас сім'я є: хлопець був сином загиблого ветерана АТО. Знайшли сина та розстріляли. Ледве забрали тіло, щоб поховати. Тепер і з матір'ю зв'язку немає. З тих, хто сидів у Лісній Бучі, я мала одну дівчинку, з якою ми тримали зв'язок. Якоїсь миті вона надіслала фотографію трупа», - додала Українцева.

Чоловік лежала на животі, а ззаду руки були зв'язані скотчем. Українцева попросила його ідентифікувати.

«Надіслали документи, перевірити не можуть. Вона надіслала фотографію його перевернутого, хоча не можна було цього робити - міг бути замінований. У нього вже почало гнити обличчя, тому що довго він лежав на асфальті. Я, коли збільшила (фото), побачила, що у нього через рот (між губами, навколо голови) протягнуто троса, а очі замотані скотчем», - додала Українцева.

Поруч із тілом чоловіка знайдено посвідчення, старе – 2005 року, на ньому можна розглянути напис «радник президента». Ким був убитий, буде з'ясовано пізніше.

Фото
Фото
06 Квiтня 202214:42